Вона просто любила людей

Біля сільського магазину була бетонна сходинка, тепла навіть у жовтні. Люська сиділа на ній щоранку — задовго до того, як Ганна відмикала двері.

— Знову ти, — продавчиня виставила порожній ящик і підперла ним двері. — Ну що ти тут висиджуєш? Нема в мене нічого для тебе. І не буде.

Кішка мовчки підводилася, відходила на два кроки вбік і сідала знову. Не тікала. Дивилася знизу вгору так спокійно й уважно, що Ганні щоразу ставало ніяково.

— От причепа, — бурчала вона й ішла всередину.

Через півгодини Люська знову була на сходинці.

* * *

Взагалі кішок у селі вистачало. Сірі, руді, смугасті — вони жили під сараями, ходили попід тинами й обходили людину десятою дорогою. Вони вже добре знали, чим воно закінчується, коли підійти надто близько.

А Люська була навпаки.

Худа, дрібна, з реп’яхами в шерсті на боці, вона все життя тягнулася до людей. Її зганяли зі сходинки, зачиняли перед носом хвіртку, махали віником — а вона поверталася. Приходила на зупинку, коли туди приїжджала маршрутка з райцентру. Сиділа біля колонки, поки хтось набирав воду. Терлася об гумовий чобіт і відлітала вбік від необережного руху ноги.

Інші кішки дивилися на неї, як на несповна розуму.

А вона просто любила людей. От не було за що — а любила.

* * *

Хвіртка в тій хаті стояла прочинена — літня, з облупленою фарбою, яку ніяк не доходили руки пофарбувати, бо всі грoші того року пішли на ремонт кухні.

Люська йшла собі вулицею, коли почула:

— Кицю… Кицю, іди сюди. Іди до мене на ручки.

Вона навіть не одразу зрозуміла, що це до неї. У селі в половини дворів були свої коти, і кликали їх звідусіль. Але голос повторив ще раз, тихіше й наполегливіше, і кішка повернула голову.

Біля хвіртки стояла дівчинка. Років чотирьох, у рожевих колготках, з обстриженою під горщик чубчиком і простягнутими вперед руками.

Люська підійшла. Не могла не підійти.

Дівчинка згребла її в оберемок — незграбно, попід передні лапи, як діти й носять кішок, — притисла до себе й поцілувала в холодний ніс.

Люська обімліла. Її давно ніхто не брав на руки. А щоб отак, як найдорожчий у світі скарб, — то, здається, ніколи.

Вона голосно замуркотіла.

Втіха тривала недовго. З хати вийшла жінка з мокрим рушником у руках, глянула на двір, потім на прочинену хвіртку — і на її обличчі все змінилося.

— Юлю! Ти що робиш? Де ти її взяла?

— Це киця, мам.

— Я бачу, що не курка. А ну кинь! Кинь, кажу!

Дарина підбігла, вихопила кішку з дитячих рук і виставила за хвіртку — не жорстоко, але й не церемонячись. Юля рвонула була слідом, та мати перехопила її за руку й затягла у двір.

Клацнула засувка.

— Скільки разів тобі казати: вуличних не чіпаємо. Вони хворі всі.

— Вона не хворa. Вона добра.

— Добра, — Дарина витерла руки об фартух. — Знаю я таких добрих.

Пояснювати чотирирічній дитині вона нічого не стала. Та й що там пояснювати. Дарині самій колись було років шість, коли вона полізла до чужої кішки з кошенятами, і потім тиждень ходила з перев’язаною рукою, а мати возила її в район за мазями й ліками. Рука давно загоїлася. А те, що всередині, — ні.

* * *

У Люськи були свої причини не любити людей. Куди серйозніші.

Вона народилася під ганком багатоповерхівки в місті. Мати десь поділася, коли Люська була ще маленька. Потім її забрала жінка з другого поверху — і через місяць винесла назад у двір разом із коробкою. Не зійшлися характерами: жінка хотіла тиші, а молода кішка вночі гасала по шафах.

Потім був притулок, потім нові господарі, потім переноска, довга дорога — і чужа околиця, де її просто випустили на траву й поїхали.

А в село вона потрапила зовсім випадково.

Того дня лило так, що вода стояла в калюжах по щиколотку. Люська сховалася на автостанції, її звідти прогнали, вона шаснула у відчинені двері маршрутки й забилася під заднє сидіння. Заснула під гудіння двигуна. А прокинулася від того, що її взяли за загривок.

— Ти звідки взялася, блохаста?

Водій потримав її на витягнутій руці, повернув до світла, наче роздивлявся товар. Потім поставив на узбіччя й поїхав.

Так вона тут і залишилася.

У селі було спокійніше. Тут не били. Тут просто проходили повз — а це, як не крути, вже краще.

А коли ставало зовсім нікуди себе подіти, Люська йшла на пустир за старими колгоспними сараями. Там росли кульбаби. Спочатку жовті, потім пухнасті. Пухнасті їй подобалися більше — від них лишалися сніжинки на вусах.

* * *

Після того дня біля хвіртки все змінилося. Люська приходила до тієї хати щодня. Лягала під парканом на пригрітому місці й чекала. Іноді годину, іноді півдня.

Юля виносила їй печиво. Кішка печиво не їла, але брала — обережно, губами, і клала біля лапи, щоб дитина бачила: подарунок прийнято.

Вони бачилися крадькома. Батьки дівчинки крутилися то в городі, то на роботі, і хвилини завжди знаходилися. Юля вибігала за хвіртку, сідала навпочіпки просто в пилюку й розповідала кішці все підряд — про ляльку, у якої відкрутилася нога, про сусідського собаку, про те, що тато обіцяв привезти з міста великий кавун.

Люська слухала. Мабуть, це було головне, що вона вміла.

Двічі їх заставала Дарина. Один раз просто крикнула з ганку. Другий — вийшла з віником.

— Тобі тут медом намазано? Ще раз побачу біля дитини — пожалкуєш.

Люська відбігла на безпечну відстань, сіла й почала вилизувати лапу. Наче їй усе одно.

За півгодини вона знову лежала під парканом.

* * *

Наприкінці серпня на вулиці завелися чужі собаки — три чи чотири, з тих, що прибиваються до села й ходять зграйкою. Люська не могла пройти й половини дороги.

Її не було майже тиждень.

А потім кішку пішла шукати Юля.

Їй було чотири з половиною, і вона вже вважала себе великою. Тато був на роботі. Мати вийшла до сусідки по молоко — на п’ять хвилин, буквально через два двори.

Хвіртку так і не полагодили. Юля штовхнула її обома руками, як завжди, вийшла на дорогу й пішла вздовж парканів.

— Кицю! Ки-цю-у! — гукала вона. — Іди до мене на ручки!

Вона й не помітила, як опинилася на пустирі за сараями. Там було високе бадилля, стрекотіли коники, і десь у гущавині щось біліло.

Стара криниця.

Нею не користувалися вже років десять. Дерев’яний зруб підгнив і виступав над землею всього на півметра — саме на зріст дитини. Кришку колись зірвало вітром, та так і не поставили назад.

— Кицю, ти там?

Юля перехилилася через край, щоб зазирнути вниз.

І полетіла.

* * *

Криниця виявилася неглибокою. Дівчинка обдерла руки об каміння, наковталася води, але кістки були цілі. Вода стояла їй майже по шию. Холодна, як лід, навіть у серпні.

Юля стала на дно, задерла голову — і побачила високо вгорі маленьке коло неба. Вона закричала. Кричала довго. І кликала не маму. Кликала кицю.

І киця почула.

Так збіглося, що Люська саме пробиралася тим пустирем — шукала обхідну дорогу до Юліної хати, повз собак. Вона рвонула на голос, вискочила на зруб і глянула вниз.

Внизу стояла її дівчинка. Мокра, біла, з тремтячими губами.

— Кицю… — прошепотіла Юля. — Дістань мене.

Люська заметалася по краю. Замяукала так, що зірвала голос. Вона кричала на всі боки, на весь пустир, на порожню дорогу — і ніхто не йшов. Кішка добре знала це місце. Тут ніколи нікого не було.

Тоді вона зістрибнула на землю й побігла.

* * *

Дарина металася вулицею з непокритою головою.

— Юлю! Юлечко! — і до сусідки, через паркан: — Немає ніде! Я на хвилинку відійшла, на одну хвилинку!

Люська підбігла до неї впритул і закричала.

Вона мотала головою в бік пустиря, оббігала жінку колом, знову кричала, ставала на задні лапи. Вона робила все, що взагалі може зробити кішка, аби її зрозуміли.

— Ну треба ж, і ти тут! — Дарина відсахнулася. — Чого тобі від мене треба? Іди звідси! Іди!

Вона махнула ногою. Люська відлетіла вбік, перекотилася через спину, підвелася. Постояла ще секунду, дивлячись на жінку.

А потім розвернулася й побігла назад до криниці.

* * *

Юля вже не кричала. Стояла, вчепившись пальцями в мокре каміння, і тихенько схлипувала. Голову над водою вона ще тримала. А ноги під нею вже підгиналися.

І тут на дорозі з’явилися голоси.

Троє чоловіків ішли з того боку, де сусіди перекривали дах — цілий тиждень туди возили шифер і дошки. Чоловіки були в робочих штанях, курили й голосно сперечалися про якийсь трактор.

Люська рвонула до них. Кричала під ногами, крутилася, забігала наперед, відбігала до криниці й назад. Вони обходили її, як калюжу.

— Іди, іди, — недбало махнув один.

Вони йшли далі. Тоді Люська стрибнула й дряпнула найближчого по нозі. До кpoвi.

— Ах ти ж!.. — чоловік відскочив, замахнувся. — Ти бачив? Я її й пальцем не зачепив!

— Може, ти їй не сподобався, — реготнув другий.

— Ковбаси їй дай, — додав третій. — Ходімо вже, темніє.

Кішка відбігла до зрубу й закричала звідти. Чоловіки дивилися на неї з дороги — і не йшли. А чого йти. Причепилася скажена кішка, дряпається, мало не в очі лізе.

— Кицю… — почулося знизу ледь чутно. — Холодно…

І тоді Люська зробила єдине, що їй лишалося. Вона стрибнула у криницю.

* * *

Ось тепер їм стало цікаво. Троє підійшли до зрубу — подивитися, куди це шугонула та навіжена. Перехилилися.

— Мати рідна, — видихнув один. — Хлопці, там дитина!

Далі все відбувалося дуже швидко. Той, кого подряпала Люська, зістрибнув униз просто в чоботях, підхопив Юлю попід руки, намацав стару ланцюгову скобу в стіні — і двоє нагорі витягли їх обох.

— В амбулаторію, бігом! Вона наковталася!

Дівчинку донесли на руках. Фельдшерка Ніна Петрівна відкачала воду, розтерла, закутала в усе, що знайшлося, і викликала швuдку з району. Прибігла Дарина — без хустки, в одному капці, — впала на коліна біля кушетки й уже не могла ані говорити, ані плакати нормально.

— Тихо, тихо, — казала фельдшерка. — Жива. Дихає. Зараз відвезуть, обстежать як слід.

Юля розплющила очі. Побачила маму. Побачила чужих чоловіків біля дверей.

— Мам… — прохрипіла вона. — А киця де?

— Яка киця, сонечко? Немає тут ніякої киці.

І тоді той, подряпаний, ляснув себе по лобі.

— Кішка. Мужики, кішка ж там залишилася.

* * *

Вони бігли назад через увесь пустир. Дістали її швидко. Поклали на траву біля зрубу — маленьку, мокру, з реп’яхами в шерсті на боці.

І довго стояли навколо мовчки. Говорити не було чого. Усе й так було зрозуміло. Звичайна вулична кішка. Та сама, яку тут роками обходили поглядом, бо таких у селі — повно.

* * *

Наступного дня криницю засипали. Давно треба було, все руки не доходили. На тому самому місці Люську й поxовали.

Людей зібралося стільки, що самі здивувалися. Прийшла Ганна з магазину. Прийшли ті троє. Прийшли жінки, які ще позавчора зганяли кішку зі сходинки віником.

Юлю привезли з району вранці — все обійшлося, — і вона одразу потягла матір туди. Дівчинка плакала. Дарина її втішала й сама витирала очі рукавом.

Мрія Люськи все-таки збулася. Її нарешті помітили. Пізно. Але помітили.

* * *

Село після того стало іншим — не одразу, поволі, але стало. Люди почали бачити тих, повз кого раніше проходили. Когось забрали в хату. Когось просто підгодовували біля ганку. Двох кошенят відвезли на огляд у ветклініку в райцентр і прилаштували в місті через оголошення.

Ганна поставила біля своєї бетонної сходинки стару миску. Наливала туди щоранку — так, про всяк випадок.

А Дарина через кілька років сама принесла додому кошеня, яке Юля знайшла в лопухах за клубом. Потім було ще щеня. Потім вона перестала рахувати.

На місці засипаної криниці поставили лавку. І щовесни там росли кульбаби — спочатку жовті, потім пухнасті. Як вона сама.

Минуло багато років. Юля давно виросла й переїхала до міста. Але щоліта приїжджає в село, доходить до того пустиря, сідає навпочіпки й проводить долонею по траві.

— Дякую, кицю.

А та її, мабуть, чує. І, мабуть, не розуміє, за що дякувати.

Вона ж нічого особливого не зробила. Вона просто любила людей.