Умова, яку не зміг виконати жоден із родичів

Одного разу о дванадцятій ночі Стефанія Романівна забажала ананас.

Ананас привезли. За сорок хвилин, із цілодобового супермаркету за тридцять кілометрів, бо ближче не знайшлося. Привезли, вимили, нарізали й подали на порцеляновій тарілці.

Їсти вона його не стала. Подивилася, подякувала й пішла спати.

А четверо дорослих людей ще довго з’ясовували на кухні, хто саме з них той ананас привіз і кому за нього належить подяка.

* * *

Стефанія Романівна все життя займалася квітами.

Її мережа бутиків працювала по всій країні, і жінка була дуже заможною. На той час вона вже передала кермо найнятим людям і просто відпочивала, отримуючи прибуток.

Ходила своїм величезним садом у супроводі двох коллі — Цезаря й Гектора. Йшла граційно, і супутники їй були до пари: постава, гордо піднята голова, неквапний крок. Утрьох вони виглядали по-царськи.

Чоловіка вона втратила молодою й відтоді нікого більше не знайшла. Була однолюбкою: у серці лишався один-єдиний, і місця там більше ні для кого не знайшлося.

Дітей не було. Не склалося.

Зате було троє братів і ціла купа племінників.

* * *

Збиралися всі разом двічі на рік — на день народження тітоньки й на Різдво. І на цьому все.

Родинними ці стосунки назвати було важко. Радше для галочки: треба відзначитися в заможної родички, раптом щось перепаде.

За життя Стефанія Романівна дуже зачерствіла. Далася взнаки напружена робота й самотність у великому домі. Усмішку й ласку отримували тільки двоє — її пси.

Був, щоправда, ще Матвій. Внучатий племінник, наймолодший з усіх.

Він гостював у неї щоліта й був улюбленцем. А потім підріс, вступив до університету, зустрів своє кохання — і навідувався дедалі рідше. Останні три роки не приїжджав узагалі. Хоча телефонував часто й завжди питав про самопочуття.

* * *

Коли здоров’я Стефанії Романівни почало підводити, родичі з’їхалися з усіх куточків країни.

Чутка про погіршення розлетілася швидко, і кожен поспішав допомогти. Шкода тільки, що робили вони це не з любові.

Старенька відчувала всю цю фальш. Але виду не подавала. Спостерігала й користувалася становищем.

Будинок був величезний, кімнат вистачило кожному. Зустрічалися всі тільки за вечерею, і там починалося головне: хто піднесе склянку води, хто поправить серветку, хто першим помітить, що тітоньці холодно.

Виглядало це неприродно й безглуздо.

А коли жінка йшла спати, у вітальні розгорталися справжні дебати про спадок.

Собаками не займався ніхто. Їх випускали в сад, потім впускали назад, сипали в миску корм — і все. Ніхто навіть не гладив. Трохи любові вони отримували ввечері, коли вмощувалися біля ліжка господині. Стільки, на скільки в неї вистачало сил.

* * *

Матвій склав останню сесію й теж приїхав.

Про спадок він не думав узагалі. Він просто любив її — по-справжньому. Вона була сувора й різка, але крізь цю оболонку він завжди бачив добру душу.

За черговою вечерею, коли всі мовчки наминали рибу з овочами, приготовану куховаркою Оксаною, Стефанія Романівна виголосила промову.

— Я знаю, що ви тут не просто так. І що вас цікавлять мої гроші. То от: кожен із вас може отримати все моє майно. За однієї умови. Кожен. Думайте, як ви можете це зробити.

І пішла спати.

* * *

Відтоді почалися справжні перегони.

Чого тільки не робили. Дехто навіть зчеплявся з іншими в суперечках, розпалившись. Усі гадали, що ж то за умова.

Один оплатив послуги приватного лікаря. Другий найняв доглядальницю, яка не відходила ні на крок. Третій замовляв делікатеси.

Прогиналися, як могли.

А Матвієві дивитися на цей цирк було тоскно й гидко. Грошей він не хотів і спеціально не робив нічого. Просто цілував їй руку перед сном і притискався до долоні щокою. Така вона була тепла й рідна.

Стефанія Романівна поступово перестала впізнавати рідних — деменція прогресувала. Іноді вона просто обливала всіх брудом, називала пройдисвітами й підлабузниками. Родичі сиділи поруч із ліжком, усміхалися й ковтали все. Надто вже хотілося отримати перепустку в багате майбутнє.

А внучатий племінник брав собак і йшов до річки, що була неподалік.

Там він годинами дивився на воду й згадував своє щасливе дитинство. Пси полюбили його й не відходили ні на крок. Матвій теж їх полюбив і вирішив, що коли бабусі не стане, забере обох до себе.

* * *

Повернувшись із чергової прогулянки, він дізнався, що тітоньки не стало.

Прийшовши ненадовго до тями, вона встигла сказати тільки одне слово:

— Матвій.

Коли їй стало важко дихати, родичі кинулися допомагати — штовхаючись, вихоплюючи одне в одного кисневу маску. Навіть тут примудрилися посваритися. Але вже було пізно.

А потім розійшлися по кімнатах, гадаючи, кому ж тепер дістанеться все майно і що то була за умова.

* * *

Приховувати справжні обличчя більше не було потреби.

За обідом уже відкрито обговорювали, хто скільки зробив для нещасної хворої старенької. Хтось навіть вів облік своїх добрих справ.

— Перед тим, як впасти в забуття, вона мені так і сказала: ти для мене робиш більше за всіх. Тож умивайте руки.

— Навіть не сподівайся. Мені вона казала те саме.

Виявилося, що абсолютно кожному, хто був у домі, Стефанія Романівна говорила практично одне й те саме. Підживлювала бажання виконувати будь-який її каприз.

Ананас о дванадцятій ночі був далеко не найдивнішою її забаганкою.

* * *

У день оголошення заповіту сиділи як на голках.

За величезним столом зібралися всі — і ті, хто доглядав, і ті, хто просто сподівався на прихильність. Багато хто вважав, що вона навмисне зіштовхувала їх лобами, а насправді поділила все порівну.

Нотаріус повільно й з відчуттям зачитував перелік майна. Список був довгий.

А потім він озвучив умову.

— Усе рухоме й нерухоме майно, зазначене в цьому документі, дістанеться тому, кого оберуть мої собаки.

За столом стало дуже тихо.

Двері відчинили, і до кімнати впустили Цезаря з Гектором.

Пси не роздумували жодної секунди. Виляючи пухнастими хвостами, вони пройшли повз увесь стіл і сіли біля Матвія.

* * *

А як могло бути інакше.

Він їх годував. Він із ними гуляв. Він грався з ними у дворі, поки решта займалася підлабузництвом, якого Стефанії Романівні насправді було не треба.

Матвій такого повороту не чекав узагалі. Йому й на думку не спадало, що все дістанеться йому — він же більшу частину часу проводив із тітчиними собаками, а не з нею самою.

Але вона знала про справжню любов усе.

* * *

Квітковий бізнес Матвій продав і відкрив власну IT фірму.

А жити залишився в тому домі, де була її душа. Собакам там теж було добре.

Трохи згодом він відкрив великий пансіонат для літніх людей — затишний, із садом, зовсім не схожий на казенний заклад.

А ще облаштував там окреме приміщення.

У ньому жили тварини стареньких. Поруч зі своїми господарями, яких недбалі родичі відправили доживати віку подалі від дому.

Бо Матвій добре знав, як воно буває, коли родичі з’їжджаються не до людини, а до її майна.