Терпець урвався

Юля навчилася розрізняти плач доньки ще до того, як остаточно прокидалася. Один означав: загубила соску. Інший — змерзла. Третій — хоче їсти. А був ще особливий, тоненький і ображений, коли однорічна Аліса прокидалася й не бачила мами поруч.

Тієї ночі Юля підвелася о третій двадцять сім. Погодувала доньку, поміняла підгузок, трохи поносила кімнатою. Аліса заснула тільки близько четвертої. Юля обережно поклала її в ліжечко й кілька секунд просто стояла поруч.

Хотілося спати так сильно, що аж нудило. Але на кухні в раковині залишився посуд після вечері, у пральній машині лежала мокра білизна, а на ранок треба було закінчити невелике замовлення.

До народження Аліси Юля працювала адміністраторкою в салоні краси. Тепер сиділа в декреті й вечорами підробляла: наповнювала картки товарів для невеликого інтернет-магазину. Платили небагато. Але й ті три-чотири тисячі грuвень на місяць були потрібні.

Бо після оренди квартири, комуналки, продуктів, підгузків і дитячих речей зарплата Олексія танула дуже швидко. Юля відкрила ноутбук. За стіною мирно спав чоловік.

Вранці він вийшов на кухню о пів на восьму, свіжий після душу, у чистій футболці.

— Кави зробила? — запитав він.

Юля саме годувала Алісу кашею.

— Там у турці. Підігрій.

Олексій зітхнув.

— Юль, ну могла ж налити.

Вона подивилася на нього.

— Я тримаю ложку однією рукою, другою ловлю твою дочку, яка намагається залізти на стіл.

— Нашу дочку, — усміхнувся він і поцілував Алісу в маківку. — Татова принцеса.

Аліса засміялася. Олексій справді її обожнював.

Міг десять хвилин повзати з нею по підлозі. Міг купити зайву іграшку, хоча грoшей не вистачало. Усім друзям показував фотографії доньки й гордо казав:

— Дивіться, яка в мене красуня.

Тільки чомусь батьківство для нього закінчувалося там, де починалися підгузки, нічні пробудження, купання, каша на підлозі й дитяча істерика.

— Я ввечері пізніше буду, — сказав він, сьорбнувши кави.

— Наскільки?

— Не знаю. Хлопці після роботи хочуть посидіти.

Юля опустила очі.

— Льош, ти вчора теж пізно прийшов.

— І що?

— Мені треба замовлення доробити. Посидиш сьогодні з Алісою хоча б годину?

Олексій скривився.

— Юль, я працюю весь день.

— А я?

— Ну ти ж удома.

Ці три слова останнім часом звучали дедалі частіше. «Ти ж удома». Наче вдома означало лежати на дивані. Наче дитина сама їла, сама засинала, сама милася. Наче борщ з’являвся в каструлі від доброго слова, а чисті футболки виростали у шафі.

— Добре, — тихо відповіла Юля.

Вона вже не мала сил сперечатися. Спочатку Юля намагалася пояснювати.

— Я теж втомлююся.

Олексій дивувався:

— Від чого?

— Від того, що я цілодобово з дитиною.

— Так Аліса ж спить удень.

— Поки вона спить, я працюю.

— Ну то не працюй.

— А гроші?

Тут Олексій сердився:

— Я що, мало заробляю?

— Я такого не казала.

— Але натякаєш.

Розмова закінчувалася сваркою. Тому Юля дедалі частіше мовчала. Восени Аліса почала ходити. Разом із першими кроками в Юли зникли останні хвилини спокою.

Дитина лізла в шухляди, тягнула скатертину, намагалася їсти землю з вазона й чомусь найбільше любила речі, яких торкатися було не можна.

Одного вечора Юля сиділа просто на кухонній підлозі. Аліса нарешті заснула. На плиті стояла холодна гречка. Юля сперлася головою об шафку й заплющила очі. Саме тоді прийшов Олексій.

— А що ти тут сидиш?

— Відпочиваю.

Він засміявся.

— Нормально ви в декреті відпочиваєте.

Юля навіть не відповіла. Наступної суботи Олексій зайшов на кухню особливо веселий.

— Юль, у мене до тебе прохання.

Вона одразу насторожилася.

— Яке?

— Сьогодні футбол.

— І?

— Хлопці прийдуть до нас.

Юля повільно поставила чашку на стіл.

— Які хлопці?

— Сергій, Антон, Віталік. Може, ще Паша.

— Льош…

— Ну що?

— Ти мене запитав чи вже запросив?

Чоловік замовк на секунду.

— Уже запросив. А що такого?

Юля подивилася на безлад у квартирі. У коридорі сушилися дитячі комбінезони після ранкової прогулянки. На дивані лежала гора випраної білизни. На підлозі валялися кубики.

— Аліса о дев’ятій спить.

— Матч о восьмій.

— Ви будете кричати.

— Не будемо.

Юля гірко усміхнулася. Вона чудово знала, як Олексій із друзями «не кричить» під час футболу.

— Купіть піцу та йдіть до когось іншого.

— Та нормально все буде. Ти зробиш свої бутерброди, може, крильця ті, як минулого разу…

Юля навіть не одразу зрозуміла.

— Що?

— Ну закуски якісь. Хлопці ж прийдуть.

— Олексію, я сьогодні з п’ятої ранку на ногах.

— Юль, ну не починай.

— Я не починаю. Я кажу, що я втомилася.

— А я, думаєш, не втомився?

— Тоді навіщо тобі гості?

Він роздратовано кинув:

— Бо я хочу хоч раз нормально відпочити! У мене робота, начальник мозок виносить, затори… Я додому приходжу — тут дитина кричить, ти вічно незадоволена. Юля завмерла.

— Ясно.

— Що тобі ясно?

— Нічого. Дивіться футбол.

І вона пішла у спальню. Олексій, мабуть, вирішив, що переміг. До сьомої Юля все-таки зробила тарілку бутербродів. Не для Олексія.

Просто їй було соромно, що люди прийдуть у дім, а на столі нічого не буде. О восьмій зібралися четверо чоловіків.

— Юлька, привіт! — весело сказав Сергій. — О, ти нас уже накрила! Красота!

Юля натягнуто посміхнулася.

— Аліса скоро спатиме. Хлопці, тільки трохи тихіше.

— Без питань, — сказав Антон.

Перші двадцять хвилин вони справді говорили тихо. Потім хтось не забив майже порожні ворота.

— ТА КУДИ ТИ Б’ЄШ?!

Юля здригнулася у спальні. Аліса ворухнулася, але не прокинулась. Юля вийшла.

— Хлопці, будь ласка.

— Вибач, вибач, — замахав руками Олексій.

За десять хвилин знову:

— ГОООЛ!

Аліса заплакала. Юля взяла доньку на руки. Пів години вона ходила зі спальні на кухню і назад. Нарешті дитина заснула. Юля лягла поруч.

Вона навіть не помітила, як провалилася в сон. Прокинулася від дикого реву.

— Тааак! Є!

Чоловіки зареготали. Одночасно поруч закричала Аліса. Не заплакала. Саме закричала — налякана, сонна, розгублена. Юля сіла на ліжку. І щось усередині неї раптом вимкнулося. Не увімкнулося. Саме вимкнулося.

Зникла образа. Зникло бажання пояснювати. Навіть злість кудись поділася. Вона взяла Алісу, заспокоїла, поклала назад у ліжечко. Потім вийшла до вітальні.

Четверо чоловіків замовкли майже одночасно. Юля стояла у дверях у домашніх штанах і старій футболці. Волосся було зібране абияк.

— Хлопці, — сказала вона спокійно. — Збирайтеся.

Сергій подумав, що не розчув.

— В сенсі?

— Додому.

Олексій підвівся.

— Юль, ти чого?

Вона навіть не подивилася на нього.

— Я попросила вас не будити дитину. Ви розбудили її двічі. Я більше просити не буду. Збирайтеся. Зараз.

Запала така тиша, що стало чути коментатора по телевізору. Антон першим потягнувся по куртку.

— Та без проблем. Ми підемо.

— Хлопці, сидіть, — сказав Олексій. — Юля просто…

Тут вона повернулася до чоловіка. І Олексій замовк. Юля не кричала. Не плакала. Вона говорила дуже тихо.

— Ні. Юля не «просто». Юля рік не спить нормально. Юля готує тобі їжу, пере твої речі, прибирає квартиру, сидить з твоєю дитиною і ночами працює, щоб у нас були додаткові грoші. А ти весь цей рік розповідаєш Юлі, що вона сидить удома.

— Я не…

— Не перебивай мене.

Навіть друзі Олексія опустили очі.

— Я тебе просила сьогодні не приводити гостей. Ти привів. Я просила хоча б поводитися тихо. Ви розбудили дитину. А тепер слухай уважно.

Вона подивилася чоловікові просто в очі.

— Із цієї секунди або ти згадуєш, що ти не тільки чоловік, який ходить на роботу, а ще чоловік і батько, або одягаєшся і йдеш разом зі своїми друзями. Я повторювати не буду. Олексій поблід.

— Юль…

— Все. Я сказала.

Паша мовчки вимкнув телевізор. Через п’ять хвилин квартира спорожніла. Олексій залишився. Він прибрав зі столу банки. Зібрав пакети від чипсів.

Помив тарілки. Юля нічого йому не сказала. Наступного дня він ходив квартирою тихіший за воду. А ввечері все-таки подзвонив матері. Юля випадково почула частину розмови з кухні.

— Мам, у нас тут із Юлею…

— Що ти зробив? — одразу запитала свекруха.

— Чого зразу я?

— Бо Юля мені ніколи на тебе не жалілася. Значить, якщо вже щось сталося, то ти допік.

Олексій хвилин десять розповідав свою версію. Потім замовк.

— Мам, ти на чиєму боці взагалі?

А відповідь свекрухи долетіла навіть до кухні:

— На боці здорового глузду. Тебе давно треба було поставити на місце. Думаєш, дитина — це Юлина особиста справа? Вона її сама собі народила? Ти б із Алісою один три дні посидів — я б подивилася, як ти потім розказував би, що Юля «вдома сидить».

Олексій мовчав.

— Твій батько теж колись думав, що його справа — зарплату додому принести, — продовжувала мати. — Швидко навчився і пелюшки міняти, і кашу варити. І нічого, руки не відпали.

Після розмови Олексій три дні майже не дивився Юлі в очі. Він, мабуть, чекав, що вона заспокоїться й усе стане як раніше. Але Юля не сварилася. Не нагадувала. Не просила. На четвертий вечір Аліса почала вередувати. Юля автоматично підвелася. Олексій раптом сказав:

— Сиди. Я сам.

Вона недовірливо подивилася на нього.

— Що?

— Я її покупаю.

— Ти вмієш?

Він винувато почухав потилицю.

— Навчиш.

Того вечора у ванній було більше води на підлозі, ніж у самій ванночці. Аліса верещала від радості. Олексій був мокрий до пояса. Юля стояла у дверях і вперше за довгий час сміялася. Наступного дня він прийшов із роботи й запитав:

— Що треба зробити?

Юля навіть розгубилася.

— В сенсі?

— Ну… вдома.

— Сміття винести.

— Ще?

— Посуд.

— Добре.

Спочатку все було незграбно. Олексій міг увімкнути пральну машину без дитячих речей, які лежали поруч. Міг нагодувати Алісу й залишити після себе кухню, наче там працювала знімальна група кулінарного шоу.

Міг запитати:

— А де в неї боді?

Юля відповідала:

— У її шафі.

— А де серветки?

— Там, де вони лежать останній рік.

Одного разу вона не витримала:

— Льош, я не хочу бути диспетчером. Якщо ти допомагаєш, то не питай мене кожні дві хвилини, що робити.

Він образився. А потім кивнув.

— Добре.

Через кілька тижнів у них з’явилося правило. Двічі на тиждень після роботи Олексій повністю займався донькою до її сну. Не «допомагав Юлі».

Саме займався своєю дитиною. Купав. Годував. Гуляв. Вкладав. У суботу вранці забирав Алісу на прогулянку на дві години.Першої такої суботи Юля прокинулася об одинадцятій.

Вона лежала в порожній квартирі й кілька секунд не могла зрозуміти, який сьогодні день. Потім побачила на телефоні повідомлення від чоловіка.

«Ми в парку. Купили мамі каву. Стоїть на кухні. Спи».

Юля перечитала двічі. Потім пішла на кухню. Кава була вже холодна. Але Юля пила її маленькими ковтками й чомусь плакала. Не від образи. Від полегшення.