Не помилився жодного разу

Маркіз учепився кігтями в полу куртки й потягнув назад — так, ніби хотів затягнути господиню назад у хату.

— Та ти здурів? — Ганна Остапівна мало не впустила бляшанку з черв’яками. — Пусти, кому кажу.

Кіт пустив. Перебіг поріг, ліг упоперек дверей, притиснув вуха і загарчав. Не занявкав, не замуркотів — саме загарчав, глухо, з-під низу, як гарчить собака на чужого біля хвіртки.

Була пів на шосту ранку. Над Десною стояла така тиша, що чути було, як через три двори брязнуло відро об цямрину. Небо чисте, аж вилизане. У такий ранок лящ бере, як навіжений, і сидіти вдома — просто дурість.

— Ну добре, — сказала Ганна Остапівна котові. — Що тобі не так?

Кіт мовчав і не відходив від порога.

* * *

Хата в неї була ще дідова, з дахом, який щовесни треба було підправляти. Ганна Остапівна вже й бляхаря знайшла, і ціну на ремонт узнала, та все відкладала: то риба йшла, то город, то просто рук не доходило.

Жила сама. Петра не стало п’ять років тому — ліг увечері й не прокинувся. Серце. Після нього лишилися човен-плоскодонка, три вудки, ящик зі снастями, у якому досі пахло тютюном, і кіт.

Маркіза Петро приніс за пазухою вісім років тому. Знайшов на березі, під перевернутим човном, — мокре руде кошеня з білою мордочкою, що тремтіло й сичало на весь світ.

— Диви, яке горде, — сказав тоді Петро. — Наче пан який. Хай буде Маркіз.

Виріс із того кошеняти котище — важкий, рудо-білий, з мордою, ніби зліпленою з двох половинок: ліва руда, права біла. Праве вухо подерте ще з тих часів, коли він з’ясовував стосунки із сусідським котом. Ходив Маркіз повільно, з гідністю, хвіст тримав високо, як прапор.

А потім починалося інше.

Ні сіло ні впало хвіст опускався. Кіт робився малим, наче здувався. Припадав на лапи, майже повзком діставався печі, забивався в найдальший кут і вкладався хлібиною.

Уперше це сталося того літа, коли Петро ще був живий. Ганна тоді посміялася: мовляв, наївся чогось. А через три години з-за лісу вийшла така гроза, що з хліва зірвало половину шиферу.

Вона не вірила в прuкмети. Сусідки палили свічки, вішали червону нитку на зап’ястя, плювали через плече — вона тільки відверталася. Але за вісім років Маркіз не помилився жодного разу. Жодного. Сидить унизу, вмивається — день буде тихий. Поліз на піч — сиди вдома.

Петро казав: «Кіт у нас розумніший за нас двох».

І от тепер цей розумніший лежав упоперек дверей і не пускав її на воду.

* * *

Ганна Остапівна зробила ще одну спробу. Переступила через кота й зійшла на другу сходинку.

Маркіз обігнав її, вигнув спину дугою, став боком і пішов на господиню, видаючи такі звуки, яких вона від нього за вісім років не чула жодного разу.

— Ой лишенько, — Ганна Остапівна позадкувала. — Та що це з тобою?

Їй раптом пригадався тітчин кіт, який під старість почав кидатися на людей, — виявилося, хворів. Може, і Маркіз занедужав? Треба б записати до ветклінікu в райцентр, хай фахівець огляне. Бо так не буває, щоб кіт на господиню йшов.

Вона відступила ще на крок — і опинилася в сінях. Кіт зайшов слідом, сів і подивився на неї знизу вгору.

— Усе, — сказала вона. — Твоя взяла. Не йду. Але якщо ти помилився, Маркізе… сухого корму місяць не побачиш.

Кіт підійшов, потерся об коліно — винувато, як ото діти труться, коли набешкетують, — і поліз на піч. Уклався хлібиною й замуркотів так спокійно, ніби це не він хвилину тому скакав по двору.

* * *

О сьомій рипнула хвіртка. Через двір ішла Валентина, сусідка з хати навпроти, у гумових капцях на босу ногу.

— Ганно! Ти чого вдома?

— Та от, — буркнула та. — Кіт не пустив.

Валентина стала посеред кухні й засміялася так, що аж закашлялася.

— Чуєш? Кіт її не пустив! Це в тебе не кіт, а барометр із хвостом. Ганно, ти в телефон дивилася? У мене онучка застосунок поставила, там на весь день сонечко намальоване. Аж до вечора.

— Ну хай сонечко.

— А мій Микола з четвертої на воді. На ляща пішов, за поворот. — Валентина визирнула у вікно, приклавши долоню до чола. — Погода — золото. Хоч засмагай.

— То й засмагай.

Сусідка підійшла до печі. Маркіз лежав нерухомо, тільки кінчик хвоста ледь-ледь тремтів.

— Не ворушиться, — прошепотіла Валентина. — Спить, чи що?

— Не спить.

— Ганно, ну ти сама подумай. Небо як скло. А ти через кота вдома сидиш. Може, він просто здає вже? Кіт же не молодий.

— Йому вісім.

— Вісім — це по-котячому вже передпенсійний вік, — Валентина реготнула зі свого жарту й пішла, узявши в господині склянку солі: свою, мовляв, усю на огірки звела.

Ганна Остапівна почистила картоплю, поставила борщ і вийшла на ґанок.

Була десята. Сонце пекло в тім’я. Десна лежала гладенька, як налите в миску молоко. Човна Миколи видно не було — далеко зайшов.

А на самому краю неба, там, де ліс переходив у небо, лежала сіра смужка. Тонка, як нитка.

Ганна Остапівна подивилася на неї довго. Потім зайшла в хату й глянула на піч. Кіт лежав.

* * *

Вітер прийшов об одинадцятій, одразу, без розгону.

Верба біля тину сахнулася вбік, білизна на мотузці ляснула, як постріл, по двору покотилося порожнє відро. Стало темно, наче хтось прикрутив світло. Гримнуло — довго, розкотисто, аж шибки задзвеніли. Упали перші краплі, важкі, як ягоди. А тоді линуло так, що двір зник. Не дощ — стіна.

Десна, десять хвилин тому лінива й гладенька, стала дибки. Хвиля пішла коротка, зла, з білими гребінцями — така буває в жовтні, а не в липні.

Ганна Остапівна вже натягала Петрову куртку, коли повз вікно промайнула Валентина. Простоволоса, у самій сукні, вона бігла до берега й кричала. Слів розібрати було годі.

— Микола! — дійшло нарешті. — Микола на воді!

Ганна побігла за нею. Глиняний узвіз розлазився під ногами, вода лилася за комір, річка ревла так, що доводилося кричати у вухо.

— Не бачу! — Валентина чіплялася за поруччя містка. — Ганно, не бачу човна!

Вони стояли й вдивлялися в сіру каламуть. Хвилини тягнулися довго.

А потім із дощу виступило щось темне. Човен ішов боком, мотор мовчав, і той, хто був усередині, гріб одним веслом, наче веслом можна щось удіяти проти такої хвилі.

— Це він! — Валентина вчепилася Ганні в рукав.

Микола не причалив — його викинуло. Човен ударило бортом об містки, дошка тріснула, чоловік вивалився на мокре й закашлявся так, що аж зігнувся навпіл.

Жінки підхопили його під пахви й витягли на берег. Він сів просто в глину, не маючи сили встати, і сидів, хапаючи ротом повітря.

— Мотор, — видихнув нарешті. — Заглух… я думав, перекинуся. Ганно, я з життям попрощався. Думав, усе.

Валентина плакала й била його кулаком по плечу — чи то від злості, чи то від полегшення.

Микола підвів голову й подивився на Ганну Остапівну.

— А твій кіт сьогодні де був?

— На печі.

Микола помовчав. Потім кивнув — повільно, із розумінням.

— То ти йому сала дай. Доброго.

* * *

До вечора все вщухло. Валентина відпоїла чоловіка чаєм і краплями, і тричі приходила питати, чи не треба везти його до лікарні. Микола відмахувався: живий же.

Над Десною стало над диво тихо. Від води піднімалася пара, у мокрій траві заходилися коники, а над лісом повисла веселка — товста, наче намальована.

Ганна Остапівна сиділа на лаві біля печі й гладила кота. Маркіз злізти ще не зліз, але вже розвернувся, випростав лапи й підставляв під руку то одне вухо, то подерте друге.

І тут її прорвало.

Вона плакала вперше за п’ять років — не за Миколою, не за човном, а за всім одразу: за Петром, який приніс за пазухою мокре кошеня; за тим, як він казав «кіт у нас розумніший»; за тими ранками, коли вони вдвох ішли на воду й мовчали, бо на воді говорити не треба.

Кіт терпів. Потім поклав лапу їй на зап’ястя і притис — м’яко, без кігтів.

— Дякую, — сказала вона тихо. — Чуєш, Петре? Дякую.

* * *

Про кота в селі дізналися за три дні.

Спочатку Валентина розповіла на лавці. Потім Микола — чоловікам біля крамниці, і в його переказі Маркіз уже мало не за штани тягнув господиню від води. Далі пішло само.

І потихеньку в селі завівся звичай. Хто збирався на воду — чи то з вудкою, чи то сіткою, чи то просто на той бік по гриби, — заходив до Ганни Остапівни. Стукав у шибку й питав:

— Ганно Остапівно, як там Маркіз?

А вона визирала й відповідала:

— Унизу сидить. Іди.

Або:

— На печі. Сьогодні не йди.

І ніхто вже не сміявся. Двічі за те літо чоловіки слухалися й лишалися вдома — і обидва рази ввечері дякували. Наприкінці серпня повз хату йшов Валентинин онук, Данило, приїхав на тиждень із міста.

— Баба каже, у вас тут кіт-синоптик, — усміхнувся хлопець.

Ганна Остапівна сиділа на ґанку. Маркіз лежав біля її ноги й мружився на річку.

— Синоптик, — підтвердила вона й погладила кота по спині. — І сторож. Мій сторож.

Кіт розплющив одне око, оцінив хлопця, вирішив, що той не вартий уваги, і задрімав далі. Небо було чисте. Десна тихо перебирала хвилею біля містків, пахло нагрітою лозою і вечором. Можна було йти рибалити.