За що викинули Ярему?

Ніна Артемівна вже налила собі чаю і сіла, коли за темним вікном щось ворухнулося.

Другий поверх. Листопад. По шибці згори повзли краплі, надворі шумів дощ, і взагалі там не мало бути нічого, крім мокрого повітря та ліхтаря над під’їздом.

Вона відсунула занавіску — і мало не впустила чашку. З того боку скла, з мокрої темряви, просто на неї дивилися два круглі жовті ока.

— Ой!

Кіт злякався не менше. Смикнувся назад, ковзнув лапами по слизькому металу, на секунду завис — і зник.

— Мамо? — визирнула з кухонних дверей Марта. — Ти чого?

— Там кіт був. Отой, дворовий. — Ніна Артемівна тримала руку біля горла. — Марто, він же міг зірватися.

— Який кіт, мамо? На другому поверсі?

А кіт у цей час уже сидів унизу на лавці, згорбившись під дощем, і намагався втримати ті крихти тепла, які встиг набрати біля чужої кватирки.

* * *

А почалося все наприкінці серпня.

Двір як двір. П’ятиповерхівка на околиці міста, три під’їзди, чотири каштани й одна довга лавка навпроти дитячого майданчика. Торік ОСББ нарешті зібрало гроші, зробило ремонт у під’їздах і поміняло вікна на пластикові — відтоді мешканці ходили гордими, наче переїхали в новобудову.

Двірник Богдан Юхимович вигрібав з-під каштанів мокре від нічного дощу листя, яке того року чомусь посипалося вже в серпні. Було десь пів на сьому. У двір заїхала чорна іномарка з тонованими вікнами.

Юхимович одразу її зауважив. Двір він знав, як власну кухню: хто на чому їздить, хто о котрій виходить, хто де паркується. Такої машини тут не було ні в кого.

«Мабуть, до когось у гості», — подумав він і повернувся до листя.

Машина постояла з хвилину, а тоді повільно проїхала далі — до контейнерів. Пасажирські дверцята прочинилися, і на бетон вивалилося щось велике й сіре.

Двері зачинилися. Іномарка спокійно розвернулася і поїхала на виїзд.

— От люди, — сказав Юхимович уголос. — У бак кинути вже руки відпадають.

Він пішов до контейнерів, тримаючи напоготові мітлу. Сіра ганчірка лежала на бетоні секунди три. Потім вона підвелася і швидко зникла за баками.

Юхимович зупинився. Постояв. Обережно заглянув у щілину між залізною стінкою й контейнером.

Там сидів кіт. Великий, важкий, сірий, з тих, яких на вулиці не побачиш, — доглянутий, з чистою густою шерстю. Він втиснувся в куток, підібгав під себе голову і дрібно трусився.

— Ну ти диви, — тихо сказав двірник. — Тебе що, викинули?

Кіт не поворухнувся.

— Виходь, чуєш? Зараз сміттєвоз приїде, притисне тебе тими баками — і буде тобі.

Кіт заховав голову ще глибше.

Юхимович постояв ще трохи, посмикав картуза й пішов працювати далі. Позаторік у цей двір підкинули цуценя, навесні — двох кошенят, і обох тоді розібрали добрі люди. Але кошеня і дорослий котяра — то дві різні історії. Цуценя візьмуть. Кошеня візьмуть. А такого — навряд.

* * *

Коли приїхав сміттєвоз, кіт вилетів з-за контейнерів як пружина. Метнувся через двір, нічого кращого не знайшов і забився в траву під довгою лавкою.

Там він і залишився.

У голові в нього не вкладалося нічого. Ще вчора був теплий підвіконник, миска на кухні, знайомий килим у коридорі. А сьогодні — мокрий бетон, чужі запахи й гуркіт.

Але одну річ він вирішив для себе твердо: по нього повернуться. Просто помилка. Просто щось сталося. Треба сидіти тут і чекати, бо якщо піти — вони приїдуть і не знайдуть.

Він навчився розрізняти машини на слух. Кожного разу, коли у двір заїжджав автомобіль, кіт піднімав голову з-під лавки. Кожного разу, коли грюкали дверцята, він завмирав і дивився.

Так минув тиждень. Потім другий.

* * *

Ніна Артемівна помітила його одразу, ще на початку вересня.

Вона жила сама в двокімнатній квартирі на другому поверсі, відколи віддала Марту заміж. Дочка з чоловіком Тарасом мешкали в цьому ж місті й забігали часто — Ніна Артемівна навіть жартувала, що не встигає скучити.

Кіт тоді ще мав вигляд домашнього. Чистий, спокійний, поважний. Мешканці думали, що він чийсь і просто виходить погуляти.

Коли двір порожнів, кіт вилазив на лавку — звідти краще видно й до землі не дотягнешся. Сидів прямо, дивився на дорогу.

Ніна Артемівна виглядала у вікно і милувалася:

— Ото красень.

Вона й гадки не мала, що в того красеня немає ні миски, ні дому, ні людини.

* * *

З їжею було зовсім кепсько.

Двір Юхимович тримав у порядку, під ногами не валялося нічого. Залишалися контейнери — але там був свій хазяїн.

Ворони прилітали зграєю, злагоджено, о тій самій годині. Ситі, впевнені, з дзьобами як щипці. Вони порпалися в мішках і при цьому не забували зиркати на всі боки. Спробуй підійди — заклюють, і ніякі кігті не допоможуть. Їх боялися навіть собаки, які інколи забрідали до баків. Що вже казати про кота, який щодня ставав легшим.

Одного разу Юхимович поклав йому на картонку шматок сала. Кіт не підійшов, поки двірник стояв поряд. Тільки коли той відійшов за ріг і почав удавати, що замітає, сіра тінь ковзнула до картонки.

— Отак, — пробурмотів Юхимович. — Гордий, значить.

* * *

До середини жовтня від колишнього красеня майже нічого не лишилося. Шерсть збилася, боки запали, під очима залягли темні смуги. Тепер уже всім було видно, що кіт нічий.

Батьки почали суворо забороняти дітям підходити: а раптом хвоpuй, а раптом подряпає. Максимко з третього поверху все одно щодня виглядав з вікна, малював кота в зошиті з математики й носив йому шматочки ковбаси в кишені куртки.

Дехто з мешканців потихеньку підгодовував. Не всім це подобалося — на під’їзних зборах уже двічі казали, що не треба привчати, бо потім буде десять таких. Але миска з водою біля лавки з’являлася регулярно, і хтось накидав сухого корму просто на землю.

Осінь тим часом узялася за справу серйозно. Дощі пішли довгі, нудні, безкінечні. Двір посірів увесь: асфальт, каштани, небо, лавка, кіт.

Він уже не піднімав голови на звук машин.

* * *

Оксана з другого під’їзду про кота почула від Юхимовича.

Вона таке робила не вперше — за кілька років прилаштувала з десяток дворових собак і котів, знала всі зоогрупи в соцмережах і вміла вмовляти. Оксана обійшла три під’їзди, поговорила з усіма, кого застала вдома.

Не взяв ніхто.

Причини були різні й усі зрозумілі. У когось малі діти. У когось уже двоє своїх. Хтось не хотів дорослого кота з невідомим минулим: невідомо ж, чого його викинули, а раптом мітить, а раптом дряпає меблі.

Зайшла Оксана і до Ніни Артемівни.

Та слухала, кивала, підливала чай — і мовчала. А ввечері зателефонувала Марті.

— Донечко, порадь. Мені його шкода до сліз. Але ж я сама. Йому огляд у ветклініці треба, переноска треба, корм нормальний треба. А раптом я не впораюся? Він же дорослий, він же зі своїм характером.

— Мамо, ти ж сама завжди кажеш: не берися, якщо не певна.

— Отож.

Через два дні Ніна Артемівна купила в зоомагазині пакет корму. Принесла додому, поставила у взуттєву шафку в коридорі і закрила дверцята.

Пакет простояв там три тижні.

* * *

А в кота була таємниця, про яку не знав ніхто.

З торця будинку йшла пожежна драбина, а до неї хтось із мешканців колись прикрутив довгу бляшану квітницю. Влітку там росли петунії, до осені від них лишилося сухе ламке гілляччя.

Квітниця висіла впритул до кухонного вікна Ніни Артемівни.

Кіт вирахував це десь на третьому тижні. Щовечора, коли двір затихав, він переборював себе, підіймався по холодних залізних щаблях і перебирався в квітницю. Лягав у сухі стебла, підбирав під себе лапи й дивився у вікно.

Там горіло світло. Там ходила жінка в халаті, щось перекладала на плиті, вмикала чайник. Звідти тягнуло теплом і запахом смаженої цибулі — тим самим запахом, який він знав усе життя і якого його раптом позбавили.

Він сидів так довго. Потім спускався і йшов на свою лавку.

* * *

На листопадові вихідні до Ніни Артемівни приїхали Марта з Тарасом — з ночівлею, як завжди раз на місяць.

Вона готувалася зранку: зробила печеню, накрутила салатів, напекла пиріжків з капустою. Сиділи довго. Марта розповідала, що вони нарешті почали дивитися більшу квартиру, бо в теперішній тісно, а ціни на нерухомість такі, що краще вже наважитися зараз.

— Знову дощ пішов, — сказала Ніна Артемівна десь ближче до одинадцятої. — А на ранок сніг обіцяли.

І відсунула занавіску.

* * *

Далі було так, як уже розказано: чашка, жовті очі, «ой», і кіт, який ледь не зірвався з мокрої драбини.

Вони втрьох вийшли на балкон і подивилися вниз.

Кіт сидів на лавці. Мокрий, розпушений, зіщулений у грудку. У їхній бік він навіть не глянув.

— Я зрозумів, — сказав Тарас. — Він по пожежній драбині лазить. Ви ж кватирку тримаєте відчиненою, звідти теплом тягне.

— Скільки ж він так лазить? — тихо спитала Марта.

Ніхто не відповів.

Постояли, змерзли й повернулися в кухню. Марта поставила чайник, нарізала медівник, поклала матері найбільший шматок.

— Пий, поки гарячий.

Ніна Артемівна взяла чашку. Подивилася в темне вікно. Поставила чашку назад.

— Ні. Не можу я так більше.

Вона встала, дістала з холодильника шматок печені й пішла в коридор.

— Мамо, ти куди?

— Зараз прийду.

Вона вдягла плащ, взула калоші й вийшла.

* * *

Кіт не пручався.

Коли жінка нахилилася й підняла його з лавки, він від несподіванки знову перетворився на ту саму сіру ганчірку — з обвислими лапами, з опущеною головою, з очима, які вже нічого не просили.

Ніна Артемівна притисла мокре холодне тіло до плаща і понесла нагору. Він був важчий, ніж вона думала. І кістлявіший.

Ніхто ніколи потім не питав її, навіщо вона це зробила. Не питали, бо вона єдина з усього двору зробила те, що треба було зробити ще в серпні.

* * *

Перший тиждень кіт проспав під батареєю.

Не їв — точніше, їв мало й неохоче. Йому було не до того. Він лежав на боці, витягнувшись уздовж гарячих секцій, і просто вбирав тепло, якого йому не вистачало два місяці.

Марта привезла переноску, і кота повезли на огляд до фахівця. Виявилося, що йому років сім, що серйозного нічого немає, а всі проблеми — від голоду й холоду. Виписали корм, краплі у вуха й спокій.

Зі спокоєм проблем не було.

Ім’я Ніна Артемівна придумала на третій день — Ярема. А потім, придивившись, як він поважно сидить у кріслі й дивиться в телевізор, додала по батькові: Ярема Опанасович.

Кіт виявився не просто нормальним. Він виявився ідеальним.

Не просив зі столу. Не лазив на кухонні поверхні. Не чіпав квітів. Точив кігті тільки там, де показали. Спав, накривши морду лапою. Коли Ніна Артемівна вмикала пилосос, не тікав під диван, а сідав у дверях і дивився — наче перевіряв, чи вона нікуди не подінеться.

А коли вона поверталася з магазину, чекав у коридорі. Не біг, не нявчав. Просто сидів і дивився, як вона знімає взуття.

* * *

Ярема Опанасович живе в цій квартирі вже другий рік.

Він відгодувався, шерсть знову лягла густо й рівно, і сусіди, які колись відмовили Оксані, тепер кажуть Ніні Артемівні, що в неї «породистий, мабуть, британець».

Іноді вона питає його жартома:

— Яремо Опанасовичу, ну зізнайтеся вже. За які такі провини вас із дому викинули?

Кіт мовчить. Він і сам цього не знає.

Тільки одна річ лишилася з тієї, попередньої квартири. Коли в кімнаті хтось підвищує голос — телевізор, гості, розмова на кухні, — великий сильний котяра притискається до підлоги і повзе. Не біжить. Саме повзе, черевом по паркету, під диван.

Ніна Артемівна щоразу вимикає звук і сідає поруч на підлогу.

А потім довго думає про те саме, про що думає весь двір. Кіт чистий, спокійний, вихований, слухняний, ласкавий. Такого пошукати. То за що ж його везли до чужих контейнерів у чорній машині з тонованими вікнами?

І головне — що ж треба було робити з ним удома, щоб він досі повз під диван від голосної розмови?