Корова, яка нікого не підпускала до себе

Зірка не підпускала до себе нікого. Ярослав казав це вже втретє, поки вів корову через усе Липове на мотузці, і щоразу додавав, ніби виправдовувався:

— Ви не подумайте, Валентино Петрівно, вона не зла. Вона за мамою сумує. Троє покупців приїжджало, і всі троє поїхали з порожнім відром і синцем на коліні.

— А мені, значить, можна з синцем? — усміхнулася Валентина.

Вона сама не помітила, що усміхнулася. А Ярослав помітив, бо вперше за два місяці сусідства побачив на її обличчі щось, окрім утоми.

* * *

Два роки тому Валентину Гнатенко в Полтаві знав кожен, хто хоч раз заходив до бухгалтерії районної лікарні. Її важко було не помітити: червона помада, яскраві хустки, які вона пов’язувала на шию по-французьки, і сміх, від якого навіть головний лікар відривався від паперів. Колеги на кожне свято несли їй квіти не з обов’язку, а тому що хотілося.

З Юрієм вони прожили двадцять п’ять років. Срібне весілля святкували в кафе на Корпусному саду, донька Катя приїхала з Києва з чоловіком Денисом і маленьким Матвійком. Юрій тоді підвівся з келихом, довго кашляв, бо не вмів говорити промов, а потім сказав одне речення:

— Валю, якби мені ще раз вибирати, я б тебе вибрав швидше.

Усі сміялися, а Валентина плакала. Він був водієм, возив зерно по області, і вона звикла чекати. Знала, о котрій він проїжджає Лубни, о котрій зупиняється на каву, знала, що коли не дзвонить до восьмої, значить, сів телефон, а не щось сталося.

Того листопада перша ожеледь прийшла раніше, ніж обіцяли синоптики. Телефон задзвонив о пів на восьму вечора. Незнайомий номер. На трасі під Лубнами зустрічну фуру винесло на його смугу, і Юрій не встиг нічого зробити.

Далі Валентина пам’ятала погано. Пам’ятала, як Катя тримала її за руку в машині. Пам’ятала запах хвої й чужі теплі пальто. Пам’ятала, що Юрієві черевики ще тиждень стояли в передпокої, і вона не дозволяла їх нікому чіпати.

* * *

Люди кажуть, що час лікує. Валентина переконалася, що час просто йде.

Вона перестала фарбувати волосся, і за пів року сивина проросла до самих вух. Помада засохла в сумочці. Замість яскравих хусток Валентина носила Юріїв сірий светр, розтягнутий на ліктях, і в ньому ж спала. Вранці йшла на роботу, ввечері поверталася, вмикала телевізор без звуку й сиділа. Холодильник наповнювала Катя, коли приїжджала, і щоразу знаходила там ті самі продукти, що й минулого разу.

— Мамо, ти сьогодні їла?

— Їла.

— Що?

— Кашу.

— Мамо, каструля суха. Я ж бачу.

Валентина мовчала. Вона не знала, як пояснити доньці, що квартира стала для неї занадто тихою. Що в кожній кімнаті жив Юрій: його чашка, його окуляри для читання на підвіконні, його куртка, яку вона так і не наважилася віддати. Що о восьмій вечора вона досі здригалася й дивилася на телефон.

У квітні, на дев’ятий місяць після похорону, вона прийшла до Каті з рішенням.

— Я продаю квартиру.

— Мамо, ти що? А де ти житимеш?

— У селі. Знайшла хату. Недорого, з городом і сараєм. Дах, правда, треба латати, але стіни міцні.

— Ти ж ніколи в селі не жила! Ти курку від гуски не відрізниш!

— Навчуся, — сказала Валентина так рівно, що Катя зрозуміла: сперечатися марно.

* * *

Хата в Липовому стояла на краю вулиці, біля старого ставу, де вечорами кумкали жаби так голосно, що першого тижня Валентина не могла спати. Потім звикла. Потім почала засинати під це кумкання швидше, ніж у Полтаві під телевізор.

Город їй зорав сусід через дорогу, дядько Григорій, мотоблоком, за банку меду, яку лишили попередні господарі в погребі. На ринку вона купила десяток курчат і шестеро каченят, довго вибирала, торгувалася, і продавчиня, повна жінка в білому фартуху, врешті махнула рукою:

— Беріть, пані, по сто грuвень усіх качок. Бачу, що вперше, то хоч не прогадаєте.

Валентина працювала з ранку до ночі. Садила картоплю, поки не німіла спина. Білила стовбури яблунь. Сама полізла на драбину латати дах, поки Григорій не побачив і не зігнав її звідти з лайкою. Вона не шукала в цьому радості. Вона шукала втоми, такої, щоб падати в ліжко й нічого не думати.

Думки все одно приходили. Особливо ввечері, коли сідало сонце і з-за паркану сусідньої хати долинало протяжне, низьке мукання.

* * *

Хата за парканом належала Ганні Василівні. Валентина її не застала: літня жінка злягла взимку й до весни вже не встала. Господарство лишилося на сина, Ярослава, який жив у Гадячі й працював у ветлікарні. Курей роздав родичам, собаку забрав собі, а корову Зірку він приїжджав доїти двічі на день, поки не зрозумів, що довго так не протягне.

Зірка була чорна, як ніч без місяця, з білою латкою на череві й кривуватим лівим рогом. І вона кликала. Щовечора, рівно тоді, коли колись Ганна Василівна виходила до неї з відром, Зірка ставала біля воріт і мукала в бік порожньої хати.

Валентина слухала це мукання тиждень. На восьмий вечір вона вийшла до паркану.

— Ярославе, а що ви з нею робитимете?

Він стояв біля корови з порожнім відром. Високий, сивуватий, у старій робочій куртці.

— Продаватиму. Та хто ж її візьме. Вона нікого не підпускає. Мене й то через раз. Мама з нею розмовляла, знаєте. Щовечора. Про все на світі. Про ціни на ліки, про тиск, про мене, що я не женюся вдруге. А я не вмію з коровами розмовляти. Я їх лікую.

Валентина довго мовчала, а тоді сказала те, чого сама від себе не чекала:

— Я куплю.

* * *

Перший ранок закінчився перекинутим відром. Другий теж. На третій Зірка вдарила ногою так, що Валентина сіла просто на мокру траву, і довго сиділа, не маючи сил підвестися.

Вона не заплакала. Вона почала говорити.

— Ну що, Зірко. Погано тобі, так? Мені теж. У мене чоловік був, Юрко. Він так хропів, що я йому подушку на голову клала. А він сміявся крізь сон. Уявляєш? Крізь сон сміявся.

Корова повернула голову й подивилася на неї великим темним оком.

— Він мені черешні садив. На балконі. У відрі. Казав, буде в нас садок на п’ятому поверсі. Ні одна не прийнялася, а він усе садив. Щовесни.

Валентина говорила хвилин двадцять. Про Юрія, про Катю, про Матвійка, який уже вміє казати «ба». Про те, що вона вже рік не фарбувала губи і навіть не пам’ятає, де її помада. Зірка слухала, жувала й не рухалася. А коли Валентина обережно присунула низенький стільчик і поставила відро, корова тільки зітхнула. Глибоко, по-людськи.

Молоко задзвеніло об оцинковане дно. Спершу тонко, потім густіше. Валентина доїла й плакала, вперше за довгі місяці не від болю, а від чогось іншого, чому вона ще не знала назви.

* * *

Молока в Зірки виявилося стільки, що за тиждень Валентина не знала, куди його дівати. Григорій порадив робити сир і возити на ринок. Ярослав привіз сепаратор, який лишився від матері, і показав, як ним користуватися.

А щоб їхати на ринок, треба було мати пристойний вигляд. Валентина вперше за рік відкрила коробку з хустками. Вибрала сіру, найскромнішу, пов’язала на голову по-сільському. Подивилася в дзеркало. Потім знайшла в кишені старої сумочки засохлу помаду, розігріла її в долонях і обережно провела по губах.

Жінки на ринку розібрали сир за годину. Одна повернулася й попросила відкласти на суботу. Інша спитала, чи не продасть Валентина розсаду помідорів, бо в неї самої все померзло від травневих приморозків. Валентина поверталася додому маршруткою з порожніми банками, і вперше за довгий час їй хотілося, щоб завтра настало скоріше.

Ярослав тепер приїжджав у Липове частіше, ніж того вимагала мамина хата. То подивитися Зірці копито. То перевірити, чи не болить у каченят око. То просто так, бо проїжджав повз. Одного вечора він привіз білий стільчик, збитий власноруч і пофарбований у два шари.

— Ваш хитається. Ще впадете, а Зірка знову образиться.

— Ви його самі збили?

— Сам. Цілу неділю. Мама б сказала, що криво.

— Мені подобається, — сказала Валентина. І зрозуміла, що говорить правду.

* * *

Катя приїхала в червні, без попередження. Денис вийшов з машини, витягнув сонного Матвійка, а вона стояла біля хвіртки й не могла зрушити з місця.

Посеред лугу за хатою, на білому стільчику, сиділа її мама. У клітчастій сорочці, в сірій хустці, з засмаглими руками. Вона доїла величезну чорну корову і про щось із нею говорила. Корова слухала, повернувши голову. А мама сміялася. Тим самим сміхом, від якого колись відривався від паперів головний лікар.

— Мамо…

Валентина обернулася.

— Катю! Чого ж не подзвонила? Я б вареників наліпила! Стій, не підходь, Зірка чужих не любить.

Катя підійшла все одно. Зірка скосила на неї око, пирхнула, але з місця не зрушила.

— Мамо, ти губи нафарбувала?

— А що, — Валентина примружилася, — корові не можна, щоб господиня гарна була?

Катя засміялася й заплакала водночас. Матвійко на руках у Дениса тягнувся до корови й кричав «му!», а з-за паркану на все це дивився Ярослав, тримаючи в руках черговий ящик з розсадою, яку ніхто не замовляв.

* * *

Того вечора, коли всі поснули, Валентина вийшла на ґанок. Жаби кумкали над ставом, у сараї зітхала сита Зірка, пахло скошеною травою й парним молоком.

Вона подумала, що Юрій, напевно, сміявся б із неї. З її гумових чобіт, з її сиру, з того, як вона розмовляє з коровою. Сміявся б, а потім сказав би те, що завжди казав, коли вона чогось боялася:

— Валю, ти ж у мене сильна. Ти просто на хвилинку забула.

Вона не забуде його ніколи. Але тепер Валентина знала: пам’ятати можна не лише з болем. Можна пам’ятати й жити. Доїти корову на світанку, возити сир на ринок, фарбувати губи й сміятися. І чекати суботи, коли знову приїде Ярослав зі своїм стільчиком, розсадою й несміливим «я просто проїжджав повз».