На жаль, ви нам не підходите

— На жаль, ви нам не підходите.

Начальниця відділу кадрів повернула Сергієві документи й відвела очі.

Інша відповідь була б несподіванкою. І хоча на фасаді будівлі висіло велике оголошення «Потрібні…» з переліком вакансій, особисто в ньому підприємство не мало потреби.

Чергова скалка в серці. Скільки їх там уже?

Підприємство за підприємством, контора за конторою — і всюди відмова. Добре, якщо ввічлива, як зараз. Бувало, що викликали охорону й просто виштовхували за прохідну.

Другий місяць він шукав роботу. Але щойно роботодавці дізнавалися, що Сергій — колишній засуджений за кpимінальною статтею, — поспішно згортали розмову.

«Чи варто було радіти, що строк закінчився? — думав він. — Там хоч при ділі був».

Колонія, де Сергій прожив рік за вироком суду, теж не мед.

Але за щоденну пайку можна було не хвилюватися. Працював у місцевій пекарні. Був на доброму рахунку.

Тільки хто це оцінить тут, на волі?

Додому йти не хотілося.

Мамині очі, які раніше зустрічали його з надією, тепер були повні тривоги. Та й як іще дивитися на дорослого сина, міцного хлопця з колись веселими очима, з бажанням працювати й будувати своє життя, який за останні два місяці змінився до невпізнання.

Став мовчазним, в очах з’явилися невпевненість і туга.

* * *

— Треба знайти роботу! — твердив Сергій у такт крокам.

Слова злітали з губ хмарками пари на морозному повітрі.

Будь-яку роботу. Постійну. Щоб уранці, поснідавши, бігти туди, де ти потрібен. Увечері повертатися, відчуваючи приємну втому. У дні зарплати купувати мамі маленькі приємні подарунки й розважати розповідями про роботу.

Випадкові підробітки не рятували.

Мамина пенсія майже повністю йшла на комуналку й на аптеку для неї.

Друзів і родичів поменшало. Та він і не прийме від них допомогу. Одного разу йому вже відмовили, коли намагався заручитися їхньою підтримкою в важку хвилину.

— Щури! — прошипів Сергій.

Він зупинився перевести дух. Заспокоїтися. Перелічив дрібняки в кишені — виходило рівно на проїзд додому, і ні на що більше.

Заклад, біля якого він зупинився, мав популярність у перехожих. Вони раз у раз снували туди-сюди.

«Гурман» — прочитав він вивіску. Апетитний запах із дверей переконував, що вивіска не обманює.

* * *

Двері кафе вкотре відчинилися й зачинилися.

А на тротуарі біля сходів опинилося кошеня місяців двох від роду.

Воно відбігло на безпечну відстань і, розчаровано нявкнувши, заходилося вилизувати собі грудку — тремтячи чи то від пережитого страху, чи то від холоду.

Сергій придивився до нього.

Голодний, нікому не потрібний, звідусіль гнаний, він нагадав йому себе. Так само розгублено роззирається, не знаючи, куди податися, — і хоч би куди пішов, ніде йому не зрадіють.

— Що, друже, і ти нікому не потрібний? — сумно усміхнувся Сергій і, піднявши бідолаху з холодного тротуару, сунув за пазуху. — Нагодувати тебе нема чим, хоч зігрієшся. А якщо ти не проти — візьму з собою. Мамі з тобою не нудно буде.

* * *

Двері кафе знову відчинилися.

Звідти, задкуючи на вулицю й щось запально гукаючи всередину закладу, вивалилася жінка монументального вигляду. У хутряній шапці, косо натягнутій на голову, у незастібнутому пальті, вона роззиралася довкруж, ще не охолонувши від розмови на підвищених тонах.

У руках вона тримала щось загорнуте в столові серветки.

Подивилася праворуч, потім ліворуч і, не знайшовши того, що хотіла побачити, рушила просто до Сергія.

— Де?! — грізно спитала вона, свердлячи його поглядом.

— Хто — де? — Сергій навіть розгубився від такого напору.

— Кошеня! Щойно вийшло звідси!

— Воно не зовсім вийшло, — заступився за кошеня Сергій. — Його випровадили, м’яко кажучи.

У прочинених дверях з’явився хлопець у фартусі.

— Та я його легенько виставив, щоб по столах не лазило, — буркнув він і зачинився назад.

— Ну так! — жінка спалахнула. — Я їм ще пригадаю, як маленьких кошенят ображати!

Вона покосилася на двері кафе.

— Не могло ж воно втекти далеко… Ви не бачили, куди воно поділося?

— Бачив, — Сергій зрозумів, що кошеняті нічого не загрожує, і, відгорнувши комір пальта, показав його.

Вираз обличчя монументальної жінки враз потеплішав.

Вона погладила хвостатого по голівці й, опустившись навпочіпки, розгорнула серветки. У них виявилися рештки м’ясного обіду.

— Іди сюди, малий, — покликала вона. — Хай поїсть, — це вже Сергієві.

Сергій дістав з-за пазухи кошеня й опустив біля частування. Того не треба було вмовляти. Він накинувся на їжу з жадібністю, голосно муркочучи.

Жінка скрушно похитала головою, глянула на Сергія й помітила, як той ковтнув слину.

— Час робочий, а ти байдикуєш. Нема чим зайнятися? — суворо спитала вона.

— Зайнявся б із задоволенням, — відповів Сергій. — Тільки нікому не потрібні мої послуги.

— Розкажи! — коротко наказала жінка.

Чомусь він відчув довіру до цієї ледь знайомої жінки гренадерської статури.

І поки кошеня підбирало рештки їжі із серветок, у кількох фразах змалював співрозмовниці свої проблеми з пошуком роботи.

— Спеціальність за дипломом? — коротко поцікавилася вона, піднявши з землі кошеня й витираючи йому мордочку чистою серветкою.

— Інженер-зварник. Але стажу й року не набралося, — зізнався Сергій.

* * *

— Ходімо! — так само коротко наказала жінка.

І, сунувши кошеня йому за пазуху, першою рушила вперед широким кроком. Сергій — слідом за нею.

Вони пройшли через двір до будівлі зі скляними дверима, які розчахнулися при їхньому наближенні.

— Зі мною! — кинула жінка вахтерові, який був заступив Сергієві шлях.

Вахтер не смів ослухатися.

Піднявшись на другий поверх, вони пройшли коридором і зупинилися біля дверей із табличкою «Головний зварник».

Відчинивши двері, вона зазирнула всередину кабінету:

— Геннадію Івановичу, я тобі спеціаліста привела. Прокачай!

І, вштовхнувши Сергія в кабінет, попрямувала далі…

* * *

Сергій зі своїм безпосереднім начальником обговорював зауваження до проєкту, які роздрукував на аркуші.

— І ще — конструкторський відділ не зробив поправку на температуру експлуатації, — доповідав він. — Треба змінити тип зварювальних матеріалів.

— Згоден, — відповів начальник. — Молодець. Добре попрацював. Ось тільки… Доповіси про це Олені Миколаївні сам. Вона до тебе по-материнськи ставиться, а мене може й вилаяти.

Геннадій Іванович відверто ніяковів перед начальницею конструкторського відділу.

— Ще питання?

— Геннадію Івановичу, давно хотів спитати… — Сергій зам’явся. — Як ви не побоялися тоді взяти мене на роботу? Навіть поручилися перед генеральним…

— У мене око наметане, — самовдоволено усміхнувся головний зварник, відкидаючись на спинку крісла.

Помовчав і додав:

— А якщо серйозно — як я міг не довіряти людині, яка пожаліла беззахисне кошеня? Ну йди. Іди до Олени Миколаївни…

* * *

— Ох, Сергію, Сергію, — зітхала Олена Миколаївна, начальниця конструкторського відділу, — та сама жінка, яка привела його в стіни фірми. — Знову ти нам проєкт розкритикував. Ну що ж, самі винні. Виправимо. Так, Ксюшо?

Вона потріпала по холці триколірну кішку — улюбленицю відділу.

— Як поживає твій вихованець? Як мама?

— Дякую, Олено Миколаївно. Усе добре. Вони тепер нерозлийвода. Мама стверджує, що він її лікує. І вона справді почувається набагато краще.

— Вони це вміють, — погодилася Олена Миколаївна.

— Прохання до вас: відпустіть сьогодні Марійку на годинку раніше, нам дуже треба…

— Знаю, знаю. Весь відділ зранку обговорює. Заяву до РАЦСу подаєте? Схвалюю твій вибір! — вона жартівливо примружилася. — Ось тобі й кримінальник…

Ставши серйозною, продовжила:

— До речі, Сергію. Твою справу прийняли до перегляду. Перекваліфікують на адміністративну відповідальність, а кримінальну знімуть. Наш начальник юридичного відділу залучив своїх колишніх колег. Знайшли купу порушень і нестиковок у справі. Тож прогноз сприятливий.

— Як вам це вдалося, Олено Миколаївно?! Я б ніколи не ризикнув звернутися до нашого юриста. Мені здається, що він жорсткий, абсолютно неконтактний тип.

— І геть даремно, — усміхнулася вона. — Він наша людина.

Олена Миколаївна почухала Ксюшу за вухом.

— Любитель котів.