Самотній слюсар

О пів на одинадцяту вечора Михайло стояв на третьому поверсі перед дверима з номером 27 і вже вдруге підносив руку, щоб постукати. У другій руці шелестів пакетик котячого корму з куркою. Навіщо він його прихопив, Михайло й сам не знав. Мабуть, щоб руки було чим зайняти.

За дверима бубонів телевізор. Потім замовк.

«Сорок п’ять років чоловікові, а стоїть, як школяр під учительською», — подумав він і нарешті постукав.

* * *

Почалося все за місяць до того вечора, у жовтні, коли до їхньої дев’ятиповерхівки у Вінниці заїхала вантажівка з меблями.

Михайло якраз вертався зі зміни. Дванадцятий рік він працював слюсарем у тролейбусному депо і мав репутацію людини, яка не лишить після себе ні бруду, ні недокрученого болта. Удома в нього було так само: сорочки випрасувані, черевики начищені навіть у листопадову мряку, у ванній три рушники, кожен на своєму гачку.

Сусідка з першого поверху, Валентина Григорівна, щоразу зітхала, коли бачила його з пакетом продуктів:

— Михайлику, ну такий же охайний чоловік. І все сам та сам. Не діло це.

— Та чого сам, Валентино Григорівно. У мене Люся є.

Люся — це кішка. Пісочно-руда, пухнаста, із зеленими очима, які вміли дивитися так, що хотілося перепросити, навіть якщо ні в чому не винен. Шість років тому Михайло забрав її кошеням у колеги з депо.

Відтоді вона спала на його подушці, а вранці сідала поруч і чекала, поки він розплющить очі. Якщо чекати набридало, скидала з полиці ручку чи ключі. Будильник Михайлові був не потрібен.

Колись у його житті була Інна. Прожили разом три роки, потім вона поїхала на заробітки за кордон, спершу дзвонила щовечора, потім раз на тиждень, а потім перестала. Михайло не сварився і не з’ясовував.

Просто одного дня склав її чашку з квіточками в шафку, щоб не муляла очі. Відтоді якось не складалося. На знайомства він не ходив, у соцмережах не сидів, а на роботі з жінок були тільки диспетчерка Людмила Степанівна, якій було під шістдесят, і бухгалтерка, що раз на місяць видавала розрахункові листи.

Того жовтневого дня біля під’їзду стояла невисока жінка з коротким каштановим волоссям і розгублено дивилася на вантажників. Ті саме поставили на асфальт коробку з написом «Посуд, обережно» так, що всередині щось жалібно дзенькнуло.

— Хлопці, ну я ж просила, — сказала вона без злості, просто втомлено.

— Жіночко, у нас ще два адреси, — буркнув один. — Далі самі.

Вони заскочили в кабіну й поїхали. Біля жінки лишилися коробки, згорнутий килим і великий фікус у горщику.

Михайло постояв секунду, а потім поставив свій пакет на лавку.

— Давайте я допоможу. Вам на який поверх?

— Та що ви, не треба, я сама потихеньку.

— Сама ви їх до ночі носитимете. Ліфт у нас через день працює, сьогодні якраз не його день.

Вона всміхнулася вперше.

— На третій. Двадцять сьома квартира.

За пів години все було нагорі. Фікус Михайло ніс останнім, обережно, як малу дитину. У передпокої жінка простягнула йому руку:

— Лариса. Дякую вам. Я б тут до ранку сиділа.

— Михайло. Я над вами живу, у тридцять першій. Якщо що, стукайте.

Сказав і одразу пішов, бо відчув, що червоніє. А вдома довго мив руки й сердився на себе невідомо за що.

* * *

Про нову сусідку він дізнавався потроху, переважно від Валентини Григорівни, яка знала про під’їзд більше, ніж ОСББ. Ларисі тридцять дев’ять. Працює фармацевтом біля Центрального ринку. Раніше жила в Жмеринці, щодня їздила маршруткою до Вінниці на роботу, а цього року нарешті купила однокімнатну квартиру, щоб не витрачати по три години на дорогу. Сама. Ні чоловіка, ні дітей.

— Гарна жінка, скромна, — підсумувала Валентина Григорівна і багатозначно глянула на Михайла. Той зробив вигляд, що дуже зайнятий пошуком ключів.

А далі почала дивувати Люся.

Вечорами Михайло випускав її прогулятися сходами: вона любила обійти поверхи, понюхати килимки біля дверей і повернутися, коли їй заманеться. Зазвичай за пів години вона вже сиділа біля тридцять першої й коротко нявкала. Та наступного тижня Люся не прийшла ні через пів години, ні через годину.

Михайло спустився нижче й побачив її на третьому поверсі. Люся сиділа на килимку біля двадцять сьомої квартири, рівно, як статуетка, і дивилася на двері.

— Ти чого тут забула? — прошепотів він і взяв її на руки. — Ходімо, не ганьби мене.

Наступного вечора вона сиділа там само. І через день. На четвертий раз двері відчинилися саме тоді, коли Михайло нахилявся за кішкою.

— Ой, — сказала Лариса. — А я думаю, хто це в мене під дверима шкрябається.

— Вибачте. Це моя. Не знаю, що на неї найшло.

Люся тим часом вивернулася з його рук, підійшла до Лариси й почала тертися об її ноги, ще й муркотіла на весь під’їзд.

— Яка красуня, — Лариса присіла й почухала її за вухом. — Як її звати?

— Люся.

— Люся? У мене так учительку з математики звали. Людмила Петрівна. Теж дивилася так, ніби я контрольну списала.

Михайло засміявся. Вийшло голосніше, ніж він хотів.

Відтоді Люся ніби з ланцюга зірвалася. Якщо Михайло випускав її у двір, вона не ганяла горобців, як раніше, а сідала біля лавки і чекала. І щойно з-за рогу з’являлася Лариса з пакетами, кішка бігла їй назустріч, задерши хвіст.

Якось Михайло лагодив сусідові Андрієві велосипед біля під’їзду, коли все повторилося.

— Ваша знову мене зустрічає, — сказала Лариса, зупиняючись. — Скоро я їй за охорону платитиму.

— Вона в мене вибаглива, — відповів Михайло, не підводячи голови від ланцюга. — Абикого не зустрічає.

І тільки потім зрозумів, як це прозвучало. Підвів очі. Лариса стояла трохи розгублена, з легкою усмішкою.

— Ну, тоді мені приємно, — сказала вона. — До речі, Михайле, ви ж слюсар? Валентина Григорівна казала.

— Слюсар.

— У мене змішувач на кухні тече. Я в ОСББ заявку подала, а майстра вже тиждень чекаю. Може, порадите когось?

Михайло хотів сказати: «Та я сам подивлюся». Слова вже були на язиці. Але поруч стояв Андрій і з цікавістю дивився то на нього, то на Ларису. І Михайло сказав:

— Треба дзвонити ще раз. Вони, поки не надоїсти, не йдуть.

— Зрозуміло. Дякую.

Вона пішла. Андрій присвиснув:

— Михайле, ну ти й даєш.

Того вечора Люся сиділа на підвіконні спиною до нього. Михайло кликав її вечеряти, вона навіть вухом не повела.

— Та знаю я, знаю, — сказав він їй. — Сам не радий.

* * *

У середині листопада пішов перший мокрий сніг. Він ліпив на підвіконня, танув і знову ліпив. Михайло, як завжди, випустив Люсю на сходи о восьмій вечора. О дев’ятій вона не повернулася.

Спершу він не переймався. Спустився на третій поверх — килимок біля двадцять сьомої був порожній. Обійшов усі дев’ять поверхів. Заглянув у підвал, де Люся ніколи не бувала, бо не терпіла вогкості. Вийшов у двір, ходив під снігом з ліхтариком у телефоні й кликав:

— Люсю! Люсю, кись-кись!

Двір мовчав. Тільки сніг шурхотів по капотах машин.

Михайло повернувся додому мокрий, сів на табурет у передпокої і відчув, як у грудях стає порожньо. Він раптом дуже ясно уявив, як завтра вранці ніхто не сидітиме на подушці. Ніхто не скине ручку з полиці. Квартира буде чиста, охайна і зовсім тиха.

Лишалися одні двері, у які він не постукав.

Він узяв з полиці пакетик корму і пішов униз.

* * *

Лариса відчинила не одразу. На ній був теплий домашній халат, волосся зібране в недбалий вузол.

— Михайле? Щось сталося?

— Вибачте, що так пізно. Люся пропала. Я весь будинок обійшов. Ви її, часом, не бачили?

Лариса на мить завмерла, а потім засміялася і прикрила рот долонею.

— Та нікуди вона не пропала. Вона в мене на дивані спить.

— Як на дивані?

— Отак. Я з пізньої зміни поверталася, а вона під дверима сидить. Я ключ повернула, а вона шмиг — і вже в кімнаті. Я хотіла її віднести, а вона згорнулася на пледі й так солодко заснула, що рука не піднялася. Думала, ви знаєте, де вона.

Михайло видихнув так, що аж плечі опустилися.

— Не знав. Я вже, чесно кажучи, всякого надумав.

Лариса перестала сміятися й подивилася на нього уважніше: на мокрі від снігу плечі светра, на пакетик корму в руці.

— Та заходьте, чого на порозі стояти. Змерзли ж. Я чай поставлю.

— Незручно якось, пізно вже.

— Михайле, ваша кішка вже третю годину спить на моєму пледі. Незручно вже було.

Він зайшов.

Квартира ще жила переїздом: у кутку стояли дві нерозібрані коробки, на стіні висіла одна картина, а друга чекала, спершись на плінтус. Фікус гордо займав підвіконня. Люся лежала на дивані клубком і, побачивши господаря, лише ліниво розплющила одне око. Мовляв, прийшов нарешті.

На кухні рівно й наполегливо капало з крана в підставлену каструлю.

— Так і не прийшов майстер? — спитав Михайло.

— Двічі обіцяли. Я вже звикла, під цей звук навіть засинаю.

— У вас розвідний ключ є?

— У мене є викрутка і плоскогубці, ще від тата.

— Зачекайте п’ять хвилин.

Він збігав нагору по свою сумку з інструментом. Через чверть години кран-букса була замінена запасною, яку Михайло завжди тримав у сумці «на всякий випадок». Каструля більше не дзвеніла. Люся прийшла на кухню, сіла на порозі й дивилася на них так, ніби приймала роботу.

— Скільки я вам винна? — спитала Лариса.

— Чай. І все.

Чай вийшов із пирогом. Лариса спекла його ще в неділю, з яблуками й корицею, і пиріг був такий, що Михайло з’їв три шматки і тільки тоді схаменувся.

Говорили довго. Про Жмеринку, де в Лариси лишилася сестра з племінниками. Про депо і про те, як тролейбус узимку може «заснути» посеред вулиці. Про те, як це — купити своє житло й раптом зрозуміти, що в новій квартирі нема з ким словом перекинутися.

— Я тут, знаєте, з фікусом розмовляю, — зізналася Лариса. — Вранці кажу йому: «Ну що, на роботу?» А ввечері: «Ну як ти тут?»

— А я з Люсею, — сказав Михайло. — Тільки вона відповідає, коли хоче їсти.

— Але ж відповідає.

— Відповідає.

Годинник на мікрохвильовці показав за північ. Михайло підвівся й пішов по кішку. Люся, яка на кухні ще хвилину тому була сама лагідність, на дивані вчепилася кігтями в плед і всім виглядом показала, що нікуди не збирається.

— Люсю, мені ж завтра на зміну, — сказав Михайло.

Лариса стояла у дверях кімнати й усміхалася.

— Приносьте її, як захоче в гості. І самі приходьте. У мене он у коридорі полиця досі не прикручена.

— Завтра після зміни прикручу, — відповів він швидше, ніж встиг подумати.

— Тоді я борщ зварю.

* * *

Полицю Михайло прикрутив наступного дня. Потім був карниз у кімнаті, потім розетка, яка іскрила, потім пральна машина, що скакала на віджиманні по всій ванній. А потім приводи для візитів закінчилися, і виявилося, що вони вже й не потрібні.

У грудні вони вдвох ходили на набережну Південного Бугу дивитися на ялинку. Михайло купив Ларисі рукавички, бо свої вона вічно забувала на роботі. На Святвечір вона принесла йому миску куті, а він уперше за багато років дістав зі шафки святковий сервіз, якого ніхто не торкався вже років п’ять.

Валентина Григорівна, побачивши їх якось під ручку біля під’їзду, сплеснула руками:

— Ну нарешті! А я вам що казала, Михайлику? Кішка ваша розумніша за вас обох.

Навесні вони вирішили жити разом. Думали недовго: у Михайла дві кімнати, тож Лариса перебралася на четвертий поверх, а свою однокімнатну почала здавати молодій парі. Ремонт у спальні робили самі: Лариса обирала шпалери, Михайло клеїв і вдавав, що йому байдуже, які там квіточки. Фікус переїхав першим, його Михайло ніс так само обережно, як тоді, у жовтні.

А Люся з того часу жодного разу не просилася на сходи. Ні ввечері, ні вранці. Ніби своє завдання виконала і тепер могла відпочити.

Вона й досі щоранку сідає на ліжко біля подушки. Михайло спить, розкинувшись, а кішка сидить рівно, як на варті, і дивиться в бік кухні, звідки пахне сирниками. Коли Лариса заходить у кімнату з двома чашками кави, Люся повертає до неї голову і коротко нявкає.

— Що, свахо, задоволена? — питає Лариса й чеше її за вухом.

Люся жмурить зелені очі. Вона задоволена.