Розмова в літній кухні

Катя приїхала в село першою маршруткою, о пів на восьму. У руках два пакети, за спиною рюкзак, у рюкзаку банка голубців, пачка ліків для батька і нові шкарпетки, які вона плела два вечори поспіль, поки Соломійка робила уроки.

Марія Дмитрівна побачила доньку з вікна і вийшла на ґанок у халаті, як була.

— Катю, ти чого так рано? Ми ж казали, що самі впораємося.

— Мам, батько вчора по телефону так дихав, наче мішок цементу ніс. Які там «самі». Де він?

— На городі. Картоплю копає. Каже, дощі обіцяють, треба встигнути.

Катя поставила пакети на лавку, перевзулася в старі батькові гумаки, що завжди стояли в сінях, і пішла за хату. Тимофій Іванович стояв над рядком, спершись на лопату, і дивився кудись у бік лісосмуги. Побачив доньку, випрямився, ніби його застали за чимось соромним.

— О, прибула інспекція.

— Прибула. Дай сюди лопату, тату. І не сперечайся.

Він не сперечався. Сів на перевернуте відро і вперше за ранок видихнув.

* * *

Марія Дмитрівна потім довго згадувала той жовтневий ранок. Бо саме тоді, дивлячись, як її тендітна Катя вивертає кущ за кущем, вона вперше чесно собі зізналася: вони з Тимофієм завжди жили так, ніби дітей у них двоє, а дитина — одна.

Олег народився першим, і все найкраще діставалося йому. Не зі зла, а якось само собою. Хлопець, продовжувач, надія. Йому купували нову куртку на кожну осінь, а Катя доношувала пальтечко двоюрідної сестри, у якому рукави були закороткі вже на другий рік. Олегові привезли з Полтави новий велосипед, Каті сказали, що дівчатам велосипед ні до чого, коліна поб’є.

Коли Олег закінчив школу, він захотів тільки в Київ, тільки на економіку, тільки в той університет, про який говорили по телевізору. Балів на бюджет не вистачило. Тимофій Іванович тоді сів на кухні, довго рахував щось на звороті календаря, а потім сказав:

— Будемо платити. Квартиру в Полтаві здамо студентам, кабана продамо. Я ще й у вихідні підроблятиму. Витягнемо.

Витягнули. П’ять років Марія Дмитрівна не купувала собі нічого, крім панчіх. А за три роки після Олега школу закінчила Катя. Вона вчилася краще за брата, вчителька математики навіть приходила додому, просила не закопувати дівчині талант. Але грoшей на другий контракт уже не було.

— Доню, піди в технікум, — сказала тоді мати, не дивлячись Каті в очі. — На бухгалтера. Робота завжди буде. А там, може, заочно далі вчитимешся.

Катя помовчала, потім кивнула.

— Добре, мам. Олегові ж теж треба довчитися.

І більше ніколи до цієї розмови не поверталася. Ні разу не дорікнула. Марія Дмитрівна чекала цього докору роками, навіть якось хотіла сама про все заговорити, а Катя тільки махнула рукою: «Мам, облиш. Усе в мене нормально».

* * *

Нормально — це була однокімнатна квартира на околиці Полтави, яку Катя винаймала вже восьмий рік. Робота бухгалтеркою в невеликій фірмі, яка продавала будматеріали. Донька Соломійка, одинадцять років, серйозна, з кісками. Чоловік пішов від Каті, коли малій ще й трьох не було, і відтоді вона тягнула все сама.

Батьків Катя провідувала щотижня. Не тому, що хтось просив. Просто в суботу зранку сідала з Соломійкою в маршрутку й їхала. Привозила то риби, то ліки, то нові фіранки для кухні, бо «ваші вже зовсім пожовкли». Налаштувала матері смартфон і терпляче, втретє, пояснювала, як відповісти на відеодзвінок. Коли в серпні спека стояла під сорок, привезла батькам вентилятор і ще годину лаялася, що батько поліз на дах лагодити шифер.

Марія Дмитрівна іноді тихенько засовувала доньці в кишеню куртки п’ятсот грuвень. Наступної суботи ці п’ятсот грuвень лежали в цукорниці.

— Катю, ну нащо ти так?

— Мам, у вас пенсія яка? От і купіть собі щось. Я заробляю.

А Олег… Олег дзвонив на свята. На день народження батька надсилав листівку в месенджері, де якийсь блискучий торт і квіти. Приїжджав раз на рік, улітку, на два дні. Інна, його дружина, виходила з машини в білих кросівках і першим ділом питала, чи є в хаті нормальний вайфай.

* * *

Цієї весни Тимофій Іванович вирішив пофарбувати паркан і віконниці. Сам уже не здужав, спина. Марія Дмитрівна подзвонила синові.

— Олежику, приїдь на вихідні, допоможи батькові. Там роботи на день, якщо вдвох.

— Мам, я не знаю. Треба з Інною поговорити, у нас наче були плани.

— Які плани, синку? Батькові сімдесят два роки.

— Мам, я ж кажу, поговорю. Передзвоню.

Він передзвонив увечері. Голос був винуватий, але якийсь заготовлений.

— Не вийде, мам. Інна вже записала нас на базу відпочинку, передоплату внесли. Може, наймете когось? Я можу скинути грuвень триста.

Марія Дмитрівна сказала «не треба» і поклала слухавку. А в суботу о восьмій ранку біля хвіртки вже стояла Катя в старих джинсах і з двома пензлями, купленими дорогою. Вони з батьком фарбували до темряви. Соломійка подавала банки і співала пісні з мультиків. Увечері Тимофій Іванович сидів на ґанку, дивився на свіжий зелений паркан і мовчав. А потім сказав дружині тихо, так, щоб донька на кухні не чула:

— Маріє, а ми ж її колись і не питали, чого вона хоче.

Марія Дмитрівна нічого не відповіла. Тільки кивнула.

* * *

Квартиру в Полтаві, ту саму, яку колись здавали, щоб заплатити за Олегове навчання, батьки вважали синовою. Так уже повелося. «Олегові лишиться, у нього син росте», — казав Тимофій Іванович ще років десять тому. Катя це чула. І жодного разу не сказала ні слова.

У липні Олег з Інною приїхали несподівано, без дзвінка, в середу. Привезли торт і дорогу каву в зернах, хоча кавоварки в хаті ніколи не було. Сіли за стіл, і Олег після другої чашки чаю почав здалеку.

— Тату, мам, ми тут подумали… Квартира ж однаково на мене буде. Може, оформимо зараз? Щоб потім не бігати по нотаpіусах. Нам якраз треба продати її, додати трохи і взяти щось більше в Києві. Артем же скоро закінчить, женитися захоче.

Тимофій Іванович відставив чашку.

— А нас із матір’ю ти коли провідувати будеш? Як оформиш?

— Тату, ну до чого тут це? Я ж приїжджаю.

— Раз на рік.

Інна поклала руку чоловікові на коліно й усміхнулася тією усмішкою, від якої Марії Дмитрівні завжди ставало холодно.

— Тимофію Івановичу, ну ми ж працюємо, у нас Київ, у нас свій ритм. Ви ж розумієте.

Розмова так нічим і не закінчилася. Батько сказав, що подумає. Олег знизав плечима, Інна вийшла надвір подзвонити.

А ввечері Марія Дмитрівна пішла до літньої кухні по банку вишневого варення, щоб дати дітям із собою. Двері були прочинені. За ними, на лавці під виноградом, сиділи син і невістка. Мати зупинилася, бо почула своє ім’я.

— …та нікуди вони не дінуться, — говорила Інна. — Батько впертий, але підпише. Головне, щоб Катька твоя не встигла їм у вуха надути.

— Катька нічого не надує, — ліниво відповів Олег. — Вона ж у нас свята. Хай собі їздить, возиться з ними, картоплю копає. Їй однаково більше нема чого робити. А квартира — моя. Мені її ще в школі обіцяли.

— А як їм гірше стане? Хтось же доглядати мусить.

— Катька й доглядатиме. Ну не я ж із Києва кататимусь. Або знайдемо якийсь пансіонат, зараз їх повно.

Марія Дмитрівна поставила банку на підвіконня, дуже обережно, щоб не дзенькнула. І тихо пішла до хати.

* * *

Тієї ночі вони з Тимофієм не спали. Вона переказала все слово в слово. Він слухав, дивлячись у стелю, а потім сказав одне:

— Значить, «Катька доглядатиме».

Зранку Олег з Інною поїхали. Мати винесла їм варення, обійняла сина, як завжди. Він навіть не помітив, що вона тримається рівно й надто спокійно.

А в понеділок Тимофій Іванович надів випрасувану сорочку, поголився і разом із дружиною поїхав до Полтави, до нотаpіуса. Через тиждень вони попросили Катю приїхати не в суботу, а в п’ятницю ввечері.

На столі лежала папка. Тимофій Іванович присунув її до доньки.

— Що це, тату?

— Квартира. Твоя тепер. Оформили дарчу.

Катя довго не брала папку до рук. Потім підняла на батьків очі, і в них було стільки розгубленості, що Марія Дмитрівна не витримала, відвернулася до вікна.

— Ви що… Там же Олег… Ви ж казали, що це його.

— Казали, — тихо відповіла мати. — Ми багато чого казали, доню. І багато чого не бачили. Прости нас. За технікум. За пальто те. За все.

— Мам, ну що ти…

— Мовчи, — сказав батько й несподівано взяв доньку за руку своєю шорсткою долонею. — Хоч раз дай нам зробити для тебе щось першою. Соломійці своя кімната потрібна. А тобі — щоб ніхто не виганяв посеред року, як торік узимку той власник квартири.

Катя заплакала. Тихо, по-дитячому, закривши обличчя руками. Соломійка підійшла ззаду й обійняла маму за шию, не до кінця розуміючи, що сталося, але відчуваючи, що щось дуже добре.

* * *

Олег дізнався за місяць. Подзвонив не він, подзвонила Інна.

— Марія Дмитрівна, ви взагалі при своєму розумі? Ви завжди Катю більше любили, це всі знали! Олег стільки років на цю квартиру розраховував, а ви…

— Інно, — спокійно перебила Марія Дмитрівна. — Катю ми любили менше. Це правда. Тільки зрозуміли ми це запізно. А варення з літньої кухні я вам тоді так і не віддала. Бо почула, про що ви говорили під виноградом.

У слухавці запала тиша. Потім Інна кинула:

— Ну тоді не чекайте ні нас, ні Артема.

І відключилася.

Марія Дмитрівна ще трохи потримала телефон у руці. Було боляче, і вона цього не приховувала навіть від себе. Син є син. Вона досі ставила на підвіконня його фото з випускного, де він у тому самому костюмі, за який вони з Тимофієм віддали половину місячної зарплати.

Але на тому ж підвіконні тепер стояла ще одна рамка. Катя з Соломійкою на порозі полтавської квартири, з новим ключем у руці. Донька вперше за багато років усміхалася так, наче нікуди не поспішала.

У суботу вранці хвіртка знову рипнула о пів на дев’яту.

— Мам, тату, я приїхала! Показуйте, що там у вас із дахом, — гукнула Катя з двору.

Тимофій Іванович усміхнувся і пішов відчиняти.