Якби не було тебе

Того ранку Ольга вийшла до хвіртки з відром лушпиння для курей — і забула, куди йшла.

На другому кінці вулиці, під шостим номером, стояла швuдка. Задні дверцята були відчинені навстіж, і двоє чоловіків у синьому обережно, боком, заносили всередину ноші.

Відро вона поставила просто в пилюку.

Півроку вони з Валентиною Петрівною не розмовляли. Півроку — через кущ аґрусу, що ріс якраз на межі й однаково щедро сипав ягоди в обидва городи. Одна сказала зайве, друга відповіла різкіше, ніж хотіла, і кожна пішла до себе, грюкнувши хвірткою. Дві жінки, які з семи років ділили одну парту, а потім усе життя ділили сіль, дріжджі й новини, стали ходити повз одна одну, дивлячись убік.

Швuдка зачинила дверцята й рушила.

— Стійте! — крикнула Ольга. — Стійте, чуєте!

Бігати вона не бігала років двадцять. А тут побігла — по гарячій пилюці, у гумових капцях, притискаючи рукою бік. Машина віддалялася, і вона вже думала здатися, коли та раптом клацнула гальмами й стала.

Водій випадково глянув у дзеркало.

— Ви до нас? — вийшов чоловік із передніх дверей.

— Що з нею? Що з Валентиною?

— Серце.

— Виживе?

— У такому віці, жінко, вам ніхто цього не скаже. Ми зробимо все, що зможемо.

Ольга ковтнула повітря.

— Пустіть мене. На хвилину. На одну хвилину.

— Ви родичка?

— Сусідка, — сказала вона. І тихіше додала: — Подруга.

Чоловік потер потилицю, озирнувся на водія й мовчки відчинив дверцята.

Валентина Петрівна лежала під тонким сірим пледом, і Ольга насамперед побачила не її обличчя, а руки. Під нігтями була земля. Значить, устигла зранку вийти на грядки. Значить, поралася, як завжди, поки не прихопило.

Ольга взяла цю руку — суху, легку, з випнутими жилками — і стисла так, наче могла втримати.

— Валю, — прошепотіла вона. — Валю, ти мене прости. Чуєш? Прости мене за той аґрус.

Повіки не здригнулися.

— Вибачте, нам їхати треба, — м’яко сказав чоловік. — Час дорогий.

— Так-так, — Ольга позадкувала й раптом схопила його за рукав. — Ви ж її врятуйте. Ви тільки врятуйте.

— Залиште номер телефону. Подзвоню, як будуть новини.

Вона стояла посеред дороги в білій куряві, поки машина не зникла за поворотом на трасу.

* * *

Додому Ольга дійшла хтозна-як. Причинила хвіртку, обперлася об неї спиною. Під стіною, на нагрітій цеглині, лежав Тихон.

Сірий із білою манишкою, з жовтими очима, які колись світилися так, що в темряві видно було. П’ятнадцять років. Колись він сидів на стовпчику паркана, як вартовий, і жодна курка не могла пройти повз нього без огляду. Тепер просто лежав. Мружився на сонце й не рухався.

— Тихоне. Тихонку. Йди сюди, рідний.

Кіт неохоче підвівся, підійшов, потерся об ногу — раз, для порядку — і знову ліг.

Старість підкралася до нього тихо, як він сам колись підкрадався до горобців. Спершу перестав стрибати на паркан. Потім — на лаву. Потім перестав виходити з двору.

Ольга дивилася на нього й розуміла все до останнього. Бо в неї всередині було те саме.

* * *

У селі новини розлітаються швидше, ніж ластівки перед дощем. До обіду в магазині вже стояла черга по свіжий хліб, і черга ця гула.

— Я ж їй казала: кинь ти той город, — говорила жінка у в’язаній кофті, попри спеку. — Здоров’я дорожче.

— А як його кинеш, коли він тебе годує? — заперечувала друга.

— Ага. І кому вона краще зробила?

Двері рипнули, зайшла Світлана — та, що завжди дізнається все останньою, — і жінки замахали їй руками.

— Світланко! Ти чула, що в нас сьогодні було?

— Ну кажіть уже.

— Валентину забрали. Швидкою. Серце.

— Це яку Валентину? У нас їх три.

— Ту, що на Полуничній, шість. На краю вулиці.

— А-а. Ту, що з Ольгою дружила.

— Дружила, — багатозначно повторила перша. — Півроку не віталися.

— Дівчата, а їй же під дев’яносто, — Світлана поставила сумку на підлогу. — Може й не повернутися. А як повернеться — хто за нею ходитиме? Ні дітей, ні рідні.

— Та вона ж казала, що в неї відкладено. І на все, і ще й людям на стіл вистачить.

Жінки перезирнулися й чомусь одночасно зітхнули з полегшенням, а тоді засоромилися того зітхання.

Біля полиці з крупами стояв хлопець років двадцяти п’яти, у світлій вітрівці, і вдавав, що вибирає гречку. Ніхто на нього не дивився. Чого дивитися? У селі в липні хто тільки не приїздить: ягоди тут дешеві, а сезон у самому розпалі.

Продавчиня перераховувала хліб і збивалася з ліку. Жінки говорили. Хлопець дослухав до кінця, вийшов, у когось біля магазину спитав, як пройти на Полуничну, і рушив туди швидким кроком.

Очей за темними окулярами не було видно. А от посмішку — видно.

* * *

Біля хвіртки він озирнувся. Вулиця була порожня, як буває тільки в спеку, коли навіть собаки лежать під верандами.

Хвіртка була причинена, але не замкнена — замість засува з дошки стирчав загнутий іржавий цвях. Хлопець штовхнув її ногою, протиснувся в щілину й зачепився рукавом. Тканина тріснула коротко й сухо.

«Куплю нову, — подумав він. — Тільки б гpoші знайти». Двері в хату теж були відчинені. Люди в cелі ще не звикли замикатися серед білого дня.

Він натягнув рукавички й почав перевертати все догори дриґом.

У письмовому столі грoшей не було. У валізі під ліжком теж. Він перетрусив книжки — між сторінками лежали тільки засушені кленові листки й фотографія двох дівчаток у формі з білими бантами. У кухонній шафці стояли цукор, сіль і банка з перловкою.

Лишалася шафа. Велика, на три дверцята, з дзеркалом посередині.

Він відчинив перші й почав викидати на підлогу одяг. Сукні, кофти, светри, халати — усе, що жінка збирала півжиття, лягло на дошки строкатою купою.

І тут щось торкнулося його ноги. Раз. Другий. Третій — уже наполегливіше.

Хлопець завмер. Обернувся — за спиною нікого. Опустив очі.

На підлозі сиділо кошеня.

— Тьху ти. Мале.

Він відсунув кошеня ногою й поліз далі. Але одного він не знав: від кошеняти, якого зранку ніхто не погодував, так просто не відкараскаєшся.

Мале нападало знову й знову. Дерлося по холоші. Гризло кросівок збоку. І врешті-решт таки розв’язало шнурки — обидва.

Хлопець уже не зважав. Часу було обмаль, а раптом хтось зайде. Тієї ж миті рипнули двері. Він устиг тільки одне — залізти в шафу й притягнути дверцята за собою.

* * *

— Ну треба ж таке, — сказала Ольга з порога. — Хто це тут порядкував?

Вона стояла й не могла зрозуміти. У Валентини завжди було чисто до того, що аж незручно ставало заходити в чоботях.

— Завтра приберу, — пообіцяла вона сама собі.

Прийшла Ольга не за грішмu, певна річ. Уранці до її паркана підійшла Галя й розповіла: Валентина, виявляється, тижнів зо два тому підібрала на дорозі кошеня. Забрала до себе. Захотілося їй на схилі літ трохи радості.

Ольга навіть не дослухала. Одне ж воно там, голодне. Кошеня вона побачила одразу. Воно дерло кігтями дверцята шафи так, що тріски летіли.

— Ой ти ж моє. Йди сюди.

Мале не чуло. Воно шкребло дверцята й нявкало.

— Та що там таке? — Ольга взяла його на руки й потягнула дверцята на себе.

З хвилину в кімнаті було тихо. Хлопець у розірваній вітрівці гарячково думав, що робити. Ольга набирала повітря, щоб закричати.

Коли вона таки закричала, він зрозумів, що час, і вискочив із шафи, відштовхнувши її рукою вбік. Далі все сталося за три кроки.

На третьому шнурки, розв’язані маленькими лапами, сплуталися між собою, і хлопець полетів уперед — головою просто в одвірок. Гуркіт був такий, що на кухні дзенькнули склянки.

Він отямився вже в кайданках. Над ним стояв дільничний і звіряв обличчя із чорно-білою роздруківкою.

— Схожий, — задумливо сказав дільничний.

— Та він це, він! — Ольга притискала кошеня до грудей однією рукою, а другою показала затриманому кулак. — Ти ж у неї, паразите, все перерив! У неї ж навіть чайника нового немає!

— Розберуться, — сказав дільничний. — Не моя то справа.

Хлопця повезли до райцентру. А Ольга з кошеням пішла додому.

Дорогою придумала йому ім’я — Лесик. Бо як Валентина його називала, вона не знала, а якось же кликати треба. Хай навіть він тут тимчасово, поки хазяйка не повернеться.

«Тепер і Тихону буде веселіше», — думала вона.

* * *

Тихон радості не поділив. Він побачив кошеня в руках хазяйки і зрозумів усе по-своєму: знайшла заміну. Ще й швидко знайшла.

Цілий день, поки Ольга поралася, Лесик намагався гратися, а Тихон намагався зникнути. Заходив за сарай — мале знаходило. Лягав під вишнею — мале знаходило й там, і хапало його за хвіст обома лапами, ніби то не хвіст, а найбільша здобич у житті.

Утікаючи вкотре, Тихон помітив, що двері погреба прочинені, і прослизнув усередину.

А кошеня шукало його, шукало — і майже знайшло. Аж тут із хати вийшла Ольга, підхопила мале під живіт, а двері погреба причинила й підперла держаком лопати, щоб не грюкали.

— А де ж це мій Тихон подівся?

Лесик крутився в неї на руках і намагався пояснити. Ольга притиснула його міцніше й понесла в хату. Тихон не прийшов ні ввечері, ні вночі. Уранці вона обійшла все село. Питала в сусідів, зазирала під ворота, гукала біля ставка. Ніхто його не бачив.

А опівдні задзвонив телефон. Чоловічий голос сказав, що вони зробили все, що могли. Що Валентина Петрівна не прийшла до тями.

Ольга подякувала. Поклала трубку. Постояла коло столу. І тільки тоді до неї дійшло, що вона більше ніколи не побачить, як та йде вулицею з відром — трохи бочком, бо праве плече хворе ще з молодості.

Вона лягла на ліжко просто в халаті й пролежала годину, дивлячись у стелю. Потім згадала про кошеня. І кошеняти в хаті теж не було.

— Та що ж це робиться, — сказала вона вголос. — Куди ви всі поділися?

Кватирка була відчинена, фіранка розірвана. Ольга вибігла надвір і почала заглядати під кожен кущ, а кущів у неї було з півсотні, і всі різні.

Лесика вона побачила біля погреба.

Він дер кігтями двері й кидався на держак лопати, намагаючись повалити його на землю. Ваги не вистачало. Він відступав, розганявся й кидався знову.

— Що, знову злoдій за дверима? — усміхнулася Ольга крізь сльози.

Узяла його на руки, погладила. Мале вирвалося, гепнулося на землю й побігло назад до дверей. І закричало так, як кричать тільки коти, коли їх ніхто не розуміє.

Ось тоді в неї тьохнуло серце. Вона відкинула лопату ногою й рвонула двері з такою силою, що ті ледь не злетіли з завісів.

На верхній сходинці сидів Тихон. Сидів рівно, склавши лапи, і дивився вгору такими очима, ніби вже змирився, що більше світла не побачить.

— Тихонку. Це ж я тебе замкнула. Я, дурна.

Вона взяла його на руки й понесла в хату — гріти, годувати, просити пробачення. Лесик крутився під ногами, потім заліз на диван і почав жувати Тихону вухо.

Тихон не заперечував.

Бо сам був такий колись. Теж чіплявся до дорослих котів, теж ловив мух і теж думав, що хвіст — це найбільша здобич у житті.

* * *

Через кілька днів Ольга пішла прибрати в хаті на Полуничній, шість. Склала одяг назад у шафу. Поставила книжки на полицю. Витерла пил зі столу.

А під цукорницею знайшла аркуш у клітинку, складений учетверо.

«Олю. Я стара дурна. Через той аґрус ми з тобою півроку…»

Далі не було нічого. Ручка лежала поруч, ковпачком униз. Ольга сіла на стілець і довго сиділа, тримаючи папірець двома руками, як тримають щось живе.

А потім склала його й поклала в кишеню халата, де він і лишився назавжди — перекладений щоразу в чисте.

* * *

Минуло півтора місяця. Тихон знову сидить на стовпчику паркана. Не щодня, але сидить. Ганяється за метеликами так, ніби йому й не п’ятнадцять. Одного разу Ольга бачила, як він видерся на вишню — і сам злякався того, що зробив.

Лесик росте не по днях. Ловить курей за хвости, за що регулярно дістає, і спить, обійнявши Тихона за шию.

А Ольга дивиться на них із веранди й пригадує, як сама колись ховалася від матері в кущах смородини й лазила на найвищу грушу в саду. Разом із Валею лазила. Валя завжди першою, бо була сміливіша.

Тіло старіє — тут нічого не вдієш, у кожного свій строк. А душа старіти не зобов’язана. Просто про це легко забути, коли поруч довго нікого немає.

«Якби не було тебе, я б, мабуть, уже й не згадала», — думає Ольга, дивлячись на сіре кошеня.

Так само думає й Тихон, тільки по-своєму. А Лесик не думає нічого. Він просто живе. І гадки не має, що саме цим повертає до життя всіх навколо.