Вівчарка та сліпе кошеня

Річі другу добу не підходила до миски.

Олена присіла навпочіпки перед сіткою, поставила миску просто на підлогу вольєра — теплу, з розмоченим кормом, як роблять для малих. Вівчарка навіть голови не повернула. Вона лежала мордою до того кутка, де позавчора була солома, потім підводилася, обходила вольєр попід стіною, довго нюхала бетон і знову лягала. Шукала.

— Вона їх шукає, — тихо сказала Марина за спиною. — Я ж уже все прибрала, все перестелила. А вона нюхає й нюхає.

Дощ бив по бляшаному даху так, що доводилося говорити голосніше. Кінець жовтня, подвір’я розкисло, гумові чоботи чвакали в багнюці від воріт до самих вольєрів. Олена третій тиждень збиралася домовитися про ремонт даху над блоком «А» — там текло просто на солому, — і третій тиждень грoшей вистачало тільки на корм.

— Оленко, вона згасає, — Марина витерла обличчя рукавом, і незрозуміло було, дощ то чи ні. — Я таке вже бачила. Спочатку не їдять, потім лягають і все.

Річі привезли наприкінці серпня. Хтось прив’язав її до дерева біля зупинки коло ринку — з мискою води, з ошийником, з поводком, акуратно так, по-господарськи. Тільки вона була тільна. Формально ніхто нічого поганого не зробив. По суті — залишили помuрати на узбіччі, ще й з майбутніми цуценятами.

Два місяці вона відходила. Почала їсти, почала виходити на вигул, навіть дозволяла Марині розчісувати ковтуни на боках. А тиждень тому вночі народила двох. Обидва були надто малі й надто слабкі, і до ранку в кутку залишилася сама Річі.

Молоко прибувало. Від цього ставало тільки гірше.

— Слухай, — Марина раптом випросталася. — А якщо їй підкласти чужих?

— Кого чужих?

— Ну цуценят. Хоч одненьке. Вона почне годувати, переключиться. Собаки таке приймають, я читала.

Олена подивилася на неї так, як дивляться на людину, яка пропонує щось абсолютно правильне і абсолютно нездійсненне.

— І де я тобі візьму новонароджене цуценя? У нас у притулку ніхто не щенився. По селах зараз теж не сезон.

— Напишемо в соцмережі, — вперлася Марина. — У когось великий послід, мамка не тягне всіх. Усяке буває.

Оголошення вона переписувала чотири рази. Спочатку вийшло надто сухо, потім надто жалісливо, потім забула вказати номер. Опублікували о пів на сьому вечора і почали перевіряти телефон кожні п’ятнадцять хвилин.

Репости йшли. Сердечка йшли. «Тримайтеся, дівчата», «сил вам», «бідна собачка». А цуценят не було.

* * *

Наступного дня, годині о четвертій, у вольєрах піднявся такий гавкіт, що дівчата не одразу зрозуміли, у чому річ. У притулку взагалі не буває тиші, але це був інший гавкіт — той, яким зустрічають чужих біля хвіртки.

За воротами стояли двоє дітей. Хлопчик років дев’яти, у завеликій куртці з поламаною блискавкою, і дівчинка, менша, у рожевій шапці набакир. Обоє мокрі й обоє заплакані.

Дівчинка притискала щось до грудей, під розстібнутою курткою.

— Тьотю, — почала вона і одразу схлипнула. — Тьотю, візьміть його, будь ласка.

Вона витягла з-під куртки крихітне сіре кошеня. Воно було завбільшки з долоню, сліпе, з прилиплою до тільця шерстю, і пищало так тонко, що звук майже губився в дощі.

— Ми його біля контейнерів знайшли, — швидко заговорив хлопчик, ніби боявся, що йому не дадуть договорити. — Там коробка була, а він один лишився. Ми його додому принесли, а мама сказала — ні. У нас бабуся, у неї від котів дихати важко, це правда, я не вигадую.

— Він не вміє сам їсти, — додала дівчинка. — Ми його з піпетки хотіли, а він не бере.

Хлопчик поліз у кишеню й виклав на мокру долоню зім’яті купюри й дрібняк.

— Ось. Це на корм. Я на м’яч збирав, але м’яч потім.

Олена й Марина подивилися одна на одну. Думка в обох з’явилася одночасно, і обидві злякалися її вимовити.

— Грoші сховай, — сказала Олена хлопцеві. — Серйозно, сховай, бо змокнуть. А кошеня давайте сюди. Вважайте, що вашому знайді дуже пощастило. У нього, схоже, буде мама.

— Справжня? — недовірливо перепитала дівчинка.

— Побачимо.

Всередині впевненості не було жодної. Прийме чи не прийме. І чи прийме взагалі не собаку.

— А можна ми будемо приходити? — дівчинка вже витирала носа рукавичкою. — Його Мурчик звати. Це я придумала.

— Приходьте, — кивнула Марина. — Тільки з дорослими.

* * *

Кошеня зігрівали хвилин двадцять. Марина поклала на батарею стару пелюшку, Олена тримала Мурчика в долонях і дихала на нього, як на замерзлі пальці. Він перестав пищати і почав ворушитися — це вже було щось.

У вольєр зайшли вдвох. Річі підвела голову й дивилася, не встаючи.

— Річі, дівчинко, — Олена сіла просто на солому, поклала руку їй на шию. — Дивись. Дивись, що я тобі принесла.

Собака напружилася. Ніздрі затремтіли, вуха стали сторч. Марина обережно поклала теплий згорточок біля її живота і відсунулася.

Пауза була довга. Настільки довга, що Олена встигла подумати про все одразу: що зараз доведеться швидко хапати кошеня, що ідея була дурна, що вона сама на це погодилася.

Річі нахилила голову й почала нюхати. Довго, ретельно, від хвоста до писка. Мурчик заворушився, тицьнувся мордочкою в теплу шерсть, поповз убік і — інстинкт зробив своє — знайшов сосoк.

Вівчарка здригнулася всім тілом. Олена вже потяглася до неї.

А Річі просто зітхнула. Важко, з усього нутра, як зітхають люди, коли з плечей нарешті щось знімають. І трохи посунулася, щоб малому було зручніше. А потім переклала передню лапу так, що кошеня опинилося в неї ніби в загорожі.

— Марин, — самими губами сказала Олена. — Марин, вона його прийняла.

Того вечора вони обидві сиділи в підсобці над холодним чаєм і мовчали, бо говорити не було чого.

* * *

Мурчик виріс за три тижні до невпізнання. Округлився, шерсть заблищала, проступили смужки на боках. Очі відкрилися каламутно-сині, а потім позеленіли. Молока вистачало з надлишком, і вперше за два місяці Річі почала виляти хвостом, коли Олена заходила у двір.

Виховувала вона його без жодних поблажок. Як власне цуценя. Полізе не туди — притисне лапою й вилиже так, що кіт розпластається по підлозі. Розійдеться вночі — легенько шльопне.

Приблизно тоді дівчата й помітили дивне.

— Марин, він у нас застудився? — Олена прислухалася. — Він кашляє.

Мурчик сидів біля сітки, дивився на чужу людину за парканом і видавав хрипкі уривчасті звуки. Вони прислухалися вдвох. Потім ще раз.

Кіт не кашляв. Кіт гавкав. Точніше, щиро й наполегливо намагався.

Він і рикав — показував крихітні зуби, коли до вольєра підходив хтось незнайомий. Він біг до воріт разом із собаками. Він їв із великої миски, стоячи поруч із Річі, і, здається, взагалі не підозрював, що з ним щось не так.

Юрко з Даринкою приїжджали щосуботи, з мамою, автобусом із міста. У вольєр їх не пускали — вівчарка є вівчарка, хай і з золотим характером. Спочатку Річі бурчала, коли діти гукали кота крізь сітку. Потім звикла. А в грудні, коли випав перший сніг і Мурчик уперше в житті поліз у замет по саме вухо, вона стояла поруч і мала вигляд такий, ніби це особисто її досягнення.

— І як їх тепер розділяти? — зітхала Марина. — Кота вже можна в котячий блок переводити. Тільки вона ж не віддасть.

Розділяти не хотілося. Але притулок жив за правилами, і правила писала не Марина.

Тримали його на пожepтвах і власних заробітках. Знайомий юрист безкоштовно допоміг оформити громадську організацію й дав раду з документами. Дядько Петро із сусідньої вулиці зварив нові завіси на вольєри. Гpoші рахували щомісяця: корм, підстилка, огляд у ветклiніці, утеплення блоку «А», той самий нещасний дах. А перевірки приїжджали регулярно і шукали, до чого причепитися.

* * *

Цей приїхав на початку грудня. Огрядний чоловік у чорній куртці, з планшетом під пахвою, ходив уздовж вольєрів і цокав язиком на кожному кроці.

Біля Річі він зупинився. У вольєрі, на самому видноті, вівчарка лежала на боці, а між її передніми лапами вмостився смугастий кіт.

— Дозвольте! — у голосі з’явилося майже задоволення. — А що це у вас кіт робить у собачому вольєрі?

— Це Річі, — спокійно сказала Марина. — Вона його виходила. Вони разом із двох тижнів.

— Мене не цікавить, хто кого виходив. Це порушення. Собака його роздере, а відповідати хто буде? Приберіть тварину. Негайно.

— Та не роздере вона його…

— Сьогодні не роздере, а завтра інстинкт спрацює! Недарма ж кажуть — живуть, як кіт із собакою. Прибирайте.

Він явно не збирався йти, поки не побачить результат. Олена важко зітхнула й відчинила дверцята.

— Річі, дівчинко. Дай я Мурчика заберу, добре? Він уже великий, йому пора окремо…

Кота з вольєра виносили й раніше — на огляд до фахівця, на зважування, коли треба було мити підлогу. Річі щоразу спокійно відпускала. Але цього разу вона підвелася й дивилася на Олену так, ніби бачила її вперше. Вона відчувала різницю.

— Ну чого ви тягнете! — не витримав чоловік. — Відженіть собаку й беріть кота! Штрафи хочете? Буде вам стільки штрафів, що мало не здасться. А ну пішла звідси!

І замахнувся на неї планшетом.

Річі оголила ікла й глухо, низько загарчала — попередила, що далі краще не треба. А потім сталося те, чого не очікував ніхто.

Мурчик вискочив уперед. Став між вівчаркою й людиною — п’ятикілограмовий кіт проти дорослого чоловіка — і видав цілу серію хрипких, уривчастих, ні на що не схожих звуків. Він гавкав. Криво, недоладно, але гавкав.

— Приберіть! — завищав перевіряючий, відскакуючи від сітки. — Та у вас тут усі скажені!

Олена швидко вийшла й зачинила дверцята. І тут за спиною пролунав спокійний чоловічий голос:

— От це кадр. Я ж казав дітям, що не повірю, поки не побачу.

Біля воріт стояв високий чоловік із камерою на плечі. Поруч — Юрко й Даринка, обоє з відкритими ротами.

— Добрий день. Я Андрій, це мої діти. Вони мені вже місяць про цього кота розповідають, я думав, вигадують.

Він перевів камеру на чоловіка в чорній куртці.

— Скажіть кілька слів. Ви ж тут для того, щоб підтримати притулок, я правильно розумію?

Перед об’єктивом людина міняється миттєво. Дядько відкрив рота, закрив, поправив куртку, а тоді розправив плечі.

— Безумовно. Ми зобов’язані підтримувати тих, хто дбає про безпритульних тварин. Дає їм дах, харчування, догляд, — фрази виходили гладенькі, він явно входив у смак.

— Чудово. І матеріально теж допоможете?

Чоловік закивав, промимрив щось про наступний квартал і швидко пішов до машини. Олена з Мариною перезирнулися, не знаючи, сміятися їм чи сісти на найближчий ящик.

— Не переживайте, — сказав Андрій. — На таких завжди знаходиться управа. А сюжет я змонтую. Вам зайва увага не завадить.

Він подивився на Мурчика. Той уже заспокоївся, але тримався впритул до Річі й уважно стежив за воротами.

— То що, ми можемо забрати кота? Ми з дружиною все обговорили.

Олена похитала головою.

— Боюся, що ні. Ви ж самі бачили. Він без неї не зможе. Та й хто її тоді захищатиме?

Даринка одразу набрала повні очі сліз. Андрій подивився на дітей, потім на вольєр, дістав телефон і відійшов на кілька кроків.

— Олю, тут таке діло… Ні. Ні, не кіт. Точніше, не тільки кіт. Ага. Так, вівчарка. Велика… Ну то й що, що велика, у нас двір і сітка вже стоїть. Беру відповідальність на себе.

Він сховав телефон і чомусь усміхнувся сам собі.

— Я в дитинстві собаку просив років із десять. Батьки казали — квартира мала, кому це потрібно, хто гуляти буде. Тепер ми самі батьки. Забираємо обох. Домовилися?

* * *

Відео розлетілося за три дні. Кіт, який гавкає на кривдника своєї прийомної мами-вівчарки, — таке пересилають одне одному навіть ті, хто ніколи не цікавився притулками.

Перевіряючий більше не з’являвся.

Мурчик із Річі живуть тепер у приватному будинку за містом. Гавкати кіт так і не навчився нормально, зате навчився приносити м’яча — той самий, куплений таки Юрком, тільки вже інший, бо перший вони загубили в бур’янах.

У гості приїжджають раз на місяць. Річі впізнає ворота ще від повороту й тягне повідець так, що Андрій ледве встигає.

А в підсобці на стіні висить фотографія — чорно-біла, Олена сама роздрукувала. Велика вівчарка лежить, дивиться кудись убік, і морда в неї спокійна-спокійна. А під передньою лапою, притиснуте до грудей, лежить смугасте кошеня.

Даринка каже, що це вона його врятувала. Олена не сперечається.