Мамина кішка

Люська сиділа на шафі й дивилася вниз із таким виглядом, ніби це вона тут господиня, а всі інші зайшли без запрошення.

Віка навіть голови не підвела. Вона знала: варто глянути — і кішка стрибне. Не на руки, ні. Кудись повз, на підвіконня, зачепивши по дорозі горщик із фіалкою, який мама тримала на цьому місці років п’ятнадцять.

На кухонному столі лежала пластикова коробочка на сім відділень. Понеділок, вівторок, середа. Віка розкладала по них мамині ліки з аптекu — дві білі зранку, половинку жовтої ввечері, — і рахувала вголос, бо інакше збивалася.

— Вікусю, та не морочся, я ж пам’ятаю, — сказала мама з дверей.

— Мам, ви минулого тижня «пам’ятали» так, що в четвер узагалі нічого не випили.

— То був не четвер.

— То була середа. Ще гірше.

Ніна Василівна тільки рукою махнула й сіла до столу. Шістдесят вісім років, три поверхи без ліфта, тuск, який останнім часом скакав, як та Люська по шафах.

Віка приходила щосуботи. Продукти, лікu, оплата за комуналку через застосунок, бо мама досі вважала, що «то все ненадійно». Помити вікна восени, накрити фіалки на балконі, записати до сімейного лікаря. Усе за списком, усе вчасно. За вісім років жодної суботи не пропустила.

Вона підвела очі на холодильник — і от там був порядок зовсім іншого штибу.

На дверцятах, під магнітиками, висіли листівки. Косів. Ворохта. Кам’янець. Вилкове з човном. На кожній — кілька рядків розгонистим почерком і десь у куточку маленький намальований кіт. Рита завжди домальовувала кота, ще зі школи.

— Оце вчора прийшла, з Буковини, — з гордістю сказала мама. — Бачиш, які гори?

— Бачу.

— Ти так кажеш, наче я тобі рaхунок показала.

Віка закрила коробочку з лікамu. Клац — понеділок. Клац — вівторок.

— Мам, я нічого не кажу.

Але казала. Просто мовчки.

* * *

Різниця між сестрами була така, що її навіть пояснювати не треба було — досить було подивитися на дві їхні шафи.

У Віки — блузки за кольорами, все випрасуване, взимку окремо, влітку окремо. Тридцять шість років, чоловік Назар, донька Марта, восьмий рік, бухгалтерія на комунальному підприємстві, двокімнатна в хорошому районі. У п’ятницю — суші, у неділю — борщ. Життя, яке не хиталося.

У Рити шафи не було взагалі. Був рюкзак, два ящики з фарбами і знімана квартира у Львові, яку вона міняла приблизно раз на півтора року, бо то орендодавці продавали, то ціна росла. Двадцять вісім років, ілюстрації для видавництв, розписані стіни в кав’ярнях, пленери, автостоп, дешеві садиби в Карпатах поза сезоном.

Раз на місяць Рита дзвонила мамі з поганим зв’язком.

— Мамо! Мам, чуєте? Я в Косові!

— Де-е?

— У Косові! Тут така цeрква дерев’яна, я вам зараз скину!

А потім зникала на десять днів. Не тому, що не хотіла, — просто в горах не було мережі, а коли була, то Рита вже спала або малювала.

Віка про ці десять днів знала все. Бо це вона потім слухала, як мама о пів на одинадцяту вечора каже: «Може, їй щось треба, а вона соромиться попросити». І це вона міряла мамі тиск наступного ранку.

* * *

Це сталося в жовтні, у той поганий тиждень, коли місто залило дощем і асфальт зробився слизьким, як лід.

Мамі стало недобре вранці. Вона не хотіла дзвонити нікому, просто сіла в кріслі й перечекала. Потім устала — і не змогла дійти до кухні.

Швидка приїхала за сорок хвилин. Кардіологія, друге відділення, палата на чотирьох, у вікні — мокрий тополиний гай.

Віка приїхала з термосом, змінним одягом і папкою з медuчною карткою. Вона завжди возила з собою папку.

Рита приїхала наступного дня о шостій вечора, просто з вокзалу, у куртці, з рюкзаком за плечима, з мандаринами в целофановому пакеті. Волосся мокре. Під оком розмазана синя фарба — не встигла відмити.

Вони зустрілися в коридорі, під картиною з лелеками, яку хтось подарував лікарні років десять тому.

— Ти щойно? — тихо спитала Віка.

— Я їхала всю ніч. Квитків не було, я стояла до Києва.

— Вона тут із учорашнього ранку.

— Вік, я не знала. У мене телефон сів, я була…

— Ти була. — Віка поставила термос на підвіконня, і він глухо стукнув. — Ти завжди десь була, Рито.

Рита стиснула пакет із мандаринами.

— Не починай.

— А я вже почала. — Голос у Віки був рівний, і від цього ставало тільки гірше. — У тебе вітер у голові. Тобі двадцять дев’ятий рік, а ти живеш, як студентка. Без нормальної роботи, без свого житла, без нічого. І щоразу, коли ти зникаєш у своїх горах, мама не спить. Ти хоч раз про це подумала? Вона не спить, Рито. Вона лежить і слухає телефон.

— Ти перебільшуєш.

— Вона тут лежить через це.

Ось тоді Рита зблідла.

— Дівчата, тихіше, — визирнула з посту чергова. — Тут люди відпочивають.

Віка кивнула й перейшла на шепіт. Шепотом вийшло ще різкіше.

— Тобі нічого не можна довірити. Навіть квіти полити. Я тебе просила влітку два тижні побути з мамою — ти поїхала на пленер. Усе на мені. Лікu, аптекa, лікаpі, комуналка, продукти. А ти листівки шлеш.

— Це неправда, — сказала Рита.

— Що саме неправда?

Рита довго дивилася кудись повз сестру, на ті дурні лелеки. Потім поставила мандарини на підвіконня, поряд із термосом.

— Я заберу Люську.

Віка навіть не одразу зрозуміла.

— Кого?

— Люську. Мама тут пробуде щонайменше два тижні, потім її не можна буде піднімати з ліжка. Хто за нею ходитиме? Ти? У тебе Марта, робота і чоловік.

— Рито, це кішка. Жива кішка, а не пензлик, який можна кинути в рюкзак.

— Я знаю, що вона жива.

— Ти її тиждень не витримаєш! Вона в мами штори здерла, вазон розбила, з балкона на козирок стрибала! Її сусідка боїться!

— От і побачиш, — сказала Рита. — Я покажу тобі, що можу бути відповідальною.

І пішла до палати, лишивши сестру в коридорі з термосом і мандаринами.

* * *

Люська була кішка навіжена. Це не образа, це діагноз, який їй одноголосно поставили всі, хто хоч раз заходив у ту квартиру.

Смугаста, чотири роки, підібрана мамою біля сміттєвих баків кошеням завбільшки з долоню. Вона не сиділа на руках. Вона не спала на ліжку. Вона носилася квартирою по стінах, збивала все, до чого могла дотягтися, і мала звичку о шостій ранку сидіти на грудях у мами й м’яко, але наполегливо бити її лапою по підборіддю.

Віку вона зневажала. За вісім років жодного разу не підійшла. Побачивши сумки, залізала під диван і сиділа там до самого кінця візиту.

Рита приїхала по неї в неділю з переноскою, купленою в зоомагазині по дорозі.

Люська вийшла з-під дивана. Понюхала рюкзак, у якому пахло потягом, чужими містами, скипидаром і чиїмось псом. Обійшла двічі. А потім залізла всередину сама.

Віка стояла у дверях і мовчала.

* * *

Перші два тижні у Львові були такі, що Рита потім розповідала їх як анекдот, хоча тоді їй було не до сміху.

Люська перекинула банку з розчинником. Пройшлася по щойно написаному полотну, залишивши через усе небо чотири акуратні сірі відбитки. Вилізла на карниз і зависла там, дивлячись на Личаківську з висоти третього поверху, а Рита стояла внизу з рушником і прикидала, як вона це все пояснюватиме орендодавиці.

А тоді щось перемкнулося.

Рита купила шлейку. Не тому, що десь вичитала, — просто відчула, що кішку, яка носиться по стінах, треба не замикати, а виводити. Перший раз Люська пролежала на тротуарі пластом і не рухалася. Другий раз пройшла три метри. На п’ятий — потягла Риту через двір до кущів так, що та ледве встигала.

У листопаді вони вперше поїхали разом. Просто електричкою, на годину, до Брюхович. Рита готувалася до найгіршого: до крику, до дряпання, до співчутливих поглядів пасажирів.

Люська сіла у переносці біля вікна, притулилася носом до сітки й дивилася, як за склом летять дерева. Мовчки. Всю дорогу.

Того вечора Рита зателефонувала мамі в лікарню.

— Мам, вона їздить.

— Що робить?

— Їздить! Їй подобається! Вона у вікно дивиться, як людина!

Мама засміялася — вперше за три тижні. Медсестра потім казала, що після того дзвінка тиск у неї був найкращий за весь час.

* * *

А потім було те, про що Віка дізналася випадково.

У грудні Рита мала їхати на десять днів до Румунії — спільний проєкт, оплачене житло, троє художників, стіна п’ятнадцять метрів. Вона про це мріяла з весни.

За чотири дні до виїзду Люська перестала їсти.

Рита возила її до ветклініки двічі, здала аналізu, просиділа в коридорі шість годин, віддала за огляд і препарати більше, ніж коштували квитки. Виявилося нічого страшного — шлунок не прийняв новий корм. Але Рита відмовилася від поїздки. Просто написала хлопцям, що не зможе, і все.

Віка почула це від мами, наприкінці розмови, між іншим.

— …а Ритуся до Румунії не поїхала.

— Як не поїхала? Вона ж півроку про це говорила.

— Люська захворіла.

Віка стояла на своїй кухні з ганчіркою в руці й довго не могла нічого сказати.

Вона знала цю ціну. Вона сама відмовлялася від усього роками — від курсів, від моря, від нормальної відпустки. Просто їй завжди здавалося, що вона одна така в цій родині.

* * *

Мама виписалася під Новий рік.

Рита приїхала на два тижні — і ці два тижні були, м’яко кажучи, несподівані. Вона перемила всі вікна. Викинула з балкона мотлох, який там лежав ще від батька. Знайшла майстра, який нарешті полагодив кран, що капав відтоді, як робили ремонт на кухні. Ходила в аптекy, розкладала лікu по тій самій коробочці на сім відділень і рахувала вголос — точно як сестра.

Віка приїхала в суботу, як завжди. І застала маму на кухні, за столом, з чашкою чаю.

А в дверях стояла Рита з рюкзаком. Не зі звичайним — цей був із круглим прозорим віконцем збоку.

І у віконці сиділа Люська. Сиділа спокійно, поклавши лапу на край, і дивилася на кухню з виглядом пасажирки, яка все це вже бачила і їй, чесно кажучи, трохи нудно.

Мама подивилася на цей рюкзак. Потім на кішку. Потім знову на рюкзак.

І почала сміятися. Так сміятися, що мусила поставити чашку.

— Ой, не можу… Ой, дівчата…

— Мам, ви чого? — злякалася Віка.

— Та я ж чотири роки не знала, що з нею робити! — витираючи очі, сказала Ніна Василівна. — Чотири роки вона в мене по стінах гасала, я вже думала — то не кішка, то щось несповна розуму. А воно он що. Нарешті моя гіперактивна кішка знайшла собі гідного компаньйона.

Рита пирхнула. Віка, сама від себе не чекаючи, теж. І щось у кухні відпустило.

* * *

Ввечері вони вийшли на балкон. Було мінус два, пахло чужими мандаринами з сусідського вікна, внизу хтось довго не міг завести авто.

— Я тоді в лікарні наговорила тобі, — сказала Віка. — Я не думаю так насправді.

— Ні, думаєш. Просто не все.

Віка помовчала.

— Я боялася. Мені весь час здавалося: якщо я хоч на один тиждень відпущу — усе розсиплеться. І я злилася, що тримаю це сама. А ти собі їздиш.

— А мені весь час здавалося, що я вам не дуже й потрібна, — сказала Рита. — Що моє місце — на холодильнику, під магнітиком. Листівку прислала — і досить із неї.

— Дурна ти.

— Обидві.

За склом балконних дверей Люська вилізла на спинку крісла й почала методично скидати з підвіконня прищіпки. Одну за одною, дивлячись при цьому просто в очі.

— Нічого не змінилося, — сказала Віка.

— Взагалі нічого, — погодилася Рита.

І вони засміялися вже вдвох.

* * *

Минув рік.

Тепер Віка приходить до мами не щосуботи, а двічі на тиждень — і не тому, що мусить, а тому, що звикла. Влітку вона вперше за дев’ять років поїхала з Назаром і Мартою на десять днів до моря, бо на ці десять днів приїхала Рита.

Рита досі знімає квартиру у Львові й досі не має шафи. Але тепер вона рахує маршрути інакше: де можна зупинитися з кішкою, де пустять у садибу, скільки годин у дорозі й де можна зупинитися, щоб випустити Люську на шлейці розім’яти лапи.

А на маминому холодильнику тепер зовсім інші листівки.

На них — гори, море, дерев’яна церква, вокзал у Чернівцях. І всюди, в лівому нижньому кутку, замість намальованого кота сидить справжній: смугаста кішка з бездоганно нахабною мордою, яка дивиться у вікно потяга так, ніби це вона вирішує, куди вони поїдуть далі.

Ніна Василівна показує ці листівки сусідці Валентині Іванівні й кожного разу каже одне й те саме:

— Оце вона і є щаслива. І кішка теж.