Непотрібний кіт

Ключі Олег поклав не на полицю, а в кишеню — щоб руки залишалися зайняті. Так було легше мовчати.

У правій руці він тримав картонну коробку, перемотану скотчем, з дірками, пробитими ножем біля самого дна. Усередині щось ледь ворухнулося, і коробка хитнулася.

Рита вийшла з кухні з телефоном у руці. Подивилася спершу на годинник на стіні, потім на нього.

— Дві години, — сказала вона. — Я двічі писала.

— Телефон сів.

— У тебе павербанк у рюкзаку.

Олег обережно поставив коробку на підлогу біля тумбочки. Випростався. І тільки тоді зрозумів, що досі не роззувся, і що з черевиків натекла калюжка на килимок, який Рита купувала аж у столиці, бо в їхньому місті такого відтінку не знайшлося.

— Я був у клініці, — сказав він.

Вона зблідла.

— Що сталося? Ти цілий?

— Я цілий. Це не для мене.

І він відкрив коробку.

* * *

За три години до того Олег ішов від зупинки додому і думав про робочу задачу, яка не збиралася розв’язуватися. Був початок листопада, дощ ішов з обіду й до вечора не втомився. Ліхтарі відбивалися в асфальті довгими рудими смугами.

Він побачив його біля бордюру, навпроти будівельного паркана. Спершу подумав — ганчірка. Сірий мокрий згорток. Потім згорток дихнув.

Олег присів навпочіпки просто в калюжу.

Кіт лежав на боці. Задня лапа була вивернута неприродно, і на неї краще було не дивитися. Але очі він розплющив. Подивився знизу вгору — довго, уважно, без страху. Так дивляться не тварини, а люди, у яких закінчилися варіанти.

— От халепа, — сказав Олег уголос.

Він ніколи не був людиною імпульсивних учинків. У нього все жило за розкладом: робота, спортзал у вівторок і четвер, квартира в новобудові, за яку вони з Ритою три роки складали кожну премію. Меблі обирали два місяці. Плитку у ванній — три тижні. Життя було рівне, як щойно залитий підлоговий наливняк.

А тут — кіт.

Олег зняв куртку, підклав, підняв. Кіт не пручався. Тільки коли Олег незграбно перехопив його зручніше, тихо охнув — не нявкнув, а саме охнув, наче видихнув.

Коробку йому дали в кіоску навпроти. Продавчиня мовчки витрусила з неї пачки жуйок і навіть скотчем перемотала.

— Живий? — спитала.

— Поки що.

* * *

У клініці черга була з чотирьох людей. Фахівець оглядав недовго. Сказав, що лапа зламана, що потрібне втручання і що далі буде видно.

— У грuвнях це скільки?

— Тисяч вісім. Може, більше — залежить, як піде.

Вісім тисяч. Рівно та сума, яку вони відкладали на нову витяжку для кухні. Рита вже й модель вибрала, скинула йому посилання.

Кіт лежав на столі й дивився на нього. Не благав. Просто чекав, поки чужі люди вирішать.

— Робіть, — сказав Олег.

* * *

— Кіт, — сказала Рита. Не запитала. Констатувала. — Ти приніс кота.

— Його збuлu. Він лежав під парканом.

— Ти приніс у дім кота і не спитав мене.

— Ритo, я не міг пройти повз.

— А я змогла б, — сказала вона. І, помовчавши: — У нас немає мишей. Кота можеш викинути.

Олег подумав, що недочув.

— Що?

— Завтра ж. Нам не потрібні проблеми.

Вона розвернулася й пішла в кімнату. Олег залишився стояти в передпокої, у мокрих черевиках, над відкритою коробкою. Викинути. Ось так — узяти й винести.

Кіт заворушився. Спробував підвестися на трьох, не втримався, ліг. І знову подивився вгору тим самим поглядом.

— Не викину, — сказав Олег пошепки.

І раптом зрозумів, що вперше за багато років сказав дружині «ні». Поки що пошепки. Поки що не їй, а котові.

Але сказав.

* * *

Він постелив старий рушник у ванній, поставив мисочку з водою. Рита стала в дверях, склавши руки на грудях.

— Олеже, я серйозно казала.

— Я теж.

— Ти розумієш, що це шерсть по всій квартирі? Диван дорогий. Ремонт ми закінчили в липні.

— Він поки що навіть ходити не може.

— Отож. Він хворий. Ти не знаєш, що він притягнув із вулиці.

Кіт розплющив очі й подивився на неї. Рита відсахнулася на півкроку.

— Він на мене дивиться.

— Він на всіх дивиться. У нього очі.

— Не смішно.

— Я і не смішив.

* * *

Уночі вони лежали спинами одне до одного. Було чути, як за стіною кіт шкребе кігтями по рушнику — влаштовується.

— Не спиш? — озвалася Рита в темряві.

— Ні.

— Через кота?

— Через тебе.

Довга пауза. Олег відчув, як вона повернулася до нього.

— Тобто?

— Рито, це жива істота. Йому боляче. Що з тобою не так, що ти цього не бачиш?

— А я тобі що — не жива? Я сказала, що мені це неприємно. Мої відчуття хтось тут враховує?

— Враховую.

— Тоді або я, або він.

Олег завмер. За чотири роки шлюбу вона ніколи не ставила питання так прямо.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно. Завтра вранці або кота тут немає, або мене.

* * *

Уранці двері грюкнули так, що в кухонній шафці дзенькнули чашки. Олег написав керівнику, що бере день за свій рахунок, і сів на кахель у ванній, спиною до батареї.

Кіт уже приходив до тями. Лапа в бинтах стирчала вбік, як щось чуже, і він раз у раз здивовано на неї озирався.

— Слухай сюди, друже, — сказав Олег. — Я всю ніч думав. І дещо зрозумів.

Кіт слабко нявкнув.

— Я хотів на вихідні до батьків у село — картоплю копати. «Навіщо тобі та картопля, купимо на ринку». Я хотів піти на курси, з деревом працювати. «Ти два заняття походиш і закинеш, як з гітарою». Я хотів на мамин день народження в четвер. «У мене на четвер плани, перенеси на суботу». І я переносив. Щоразу переносив.

Він говорив уголос, і від цього ставало ще виразніше. Чотири роки він підлаштовувався. Під її розклад, під її логіку, під її уявлення про правильне. І називав це компромісом.

А насправді просто здавався. Щоразу трохи, по шматочку.

— А тебе я підібрав сам, — сказав Олег. — Нікого не спитавши. І мені від цього добре, розумієш? Уперше за не знаю скільки.

Кіт підповз ближче й ткнувся лобом йому в коліно.

* * *

Рита приїхала о четвертій. Раніше, ніж зазвичай.

— Ну? — спитала з порога, не роззуваючись.

— Кіт залишається.

Вона кілька секунд мовчала.

— Ти обираєш кота замість дружини?

— Я обираю право вирішувати. Це різні речі.

— Ти змінився, — сказала вона. — Раніше ти був нормальний.

— Раніше я був зручний. Це теж різні речі.

Рита взяла з полиці свою косметичку, потім поставила назад. Взяла знову.

— Мені треба до Оксани. Подумати.

— Думай.

— І довго ти збираєшся отак?

— Я не «отак». Я просто вперше не поступився.

Вона пішла. Олег дослухав, як затихають кроки на сходах, і повернувся у ванну.

* * *

Три дні він жив сам. Працював з дому, варив собі гречку, вчився міняти пов’язку — перші два рази руки трусилися так, що довелося зупинятися й дихати.

Кіт виявився терплячим. Не дряпався, не кусався, ліки приймав так, наче розумів, навіщо це все. Він відмовлявся їсти, поки Олег не сідав поруч на підлогу. Просто дивився в миску і чекав. Варто було сісти — починав.

Ім’я прийшло само, на четвертий день. Олег ніс його на руках із ванної в кімнату, щось бурмотів, і раптом вийшло:

— Ну що, Боня?

Кіт повернув голову.

Так і залишилося.

* * *

Рита повернулася в суботу. Не з валізою — із сумкою через плече, і Олег відзначив це про себе.

Боня лежав на підвіконні, куди вже навчився залазити сам — довго мостився, підбирав здорові лапи й стрибав боком, незграбно, зате сам.

— Він більший став, — сказала Рита.

— Їсть добре.

Вона сіла в крісло. Помовчала.

— Слухай. А якщо компроміс?

— Який?

— Ну… балкон. Ми його утеплимо, будиночок поставимо. Хай там живе. У квартиру не заходить.

— Рито, зараз листопад.

— Так утеплимо ж! Собаки в будках живуть — і нічого.

Олег подивився на неї і зрозумів: це не компроміс. Це та сама вимога, тільки в подарунковій обгортці.

— Не буде він на балконі.

— Тоді віддай у притулок! — вона підвищила голос. — Там люди спеціально цим займаються!

— Ти знаєш, скільки їх там і які там черги?

— Не знаю і знати не хочу! Я втомилася, Олеже. Я хочу нормального чоловіка.

— А нормальний — це який?

— Слухняний! — випалила вона. І одразу затнулася.

У кімнаті стало дуже тихо. Боня на підвіконні перестав вилизуватися.

— Слухняний, — повторив Олег. — Ну от і поговорили.

— Я не те хотіла сказати.

— Саме те. І, знаєш, добре, що сказала. Чотири роки я вгадував, а тепер хоч ясно.

Рита закрила обличчя долонями. Просиділа так довго. А потім сказала — тихо, зовсім іншим голосом:

— У мене був пес. Джек. Мені було вісім.

Олег обернувся.

— Ти ніколи не розповідала.

— Бо нема чого розповідати. Ми переїжджали в місто, у квартиру, і його залишили в бабусі в селі. Мама сказала — так буде краще, він там на волі. Я потім через рік приїхала, а його вже не було. Бабуся сказала: пішов кудись і не вернувся.

Вона витерла щоку тильним боком долоні. Швидко, наче сподівалася, що він не помітить.

— Я тоді вирішила, що більше ніколи. Що краще взагалі не заводити, ніж отак.

Олег сів на підлокітник крісла.

— Рито. Це не «отак». Він нікуди не поїде.

— Ти цього не можеш знати.

— Можу. Бо це від мене залежить.

* * *

Вона поїхала того ж вечора. Сказала — на кілька днів, до Оксани. А в середу повернулася й одразу пішла на кухню, поставила сумку на стіл.

— Тут це… — вона витягла пакет. — Корм. Продавчиня сказала, для тих, у кого відновлення. І оце.

Друга покупка була важка й незручна — вона тягнула її двома руками. Лоток. Синій, з бортиком.

— У ванній незручно, — сказала вона, не дивлячись на Олега. — Там і так тісно.

Олег стояв і мовчав, бо якби заговорив, голос би підвів.

Боня зайшов на кухню — уже майже не кульгаючи. Обнюхав пакет. Потім сів навпроти Рити й почав уважно її роздивлятися.

— Чого він так дивиться?

— Вивчає.

— І довго вивчатиме?

— Скільки треба.

Рита обережно, дуже обережно простягнула руку — долонею вниз, як учать дітей. Боня понюхав пальці. Не відійшов.

— М’який, — здивовано сказала вона.

* * *

Гіпс зняли за два тижні. Фахівець сказав, що лапа буде трохи виїжджати вбік, коли Боня бігтиме, але це його не турбуватиме.

Того вечора випав перший сніг — мокрий, зникав, ледве торкнувшись асфальту. Олег і Рита сиділи на кухні, пили чай і дивилися у вікно на ліхтар, навколо якого крутилося біле.

— Я не обіцяю, що полюблю його, — сказала Рита.

— Я і не прошу.

— Я обіцяю, що не проситиму тебе його позбутися.

— Це більше, ніж полюбити.

Боня стрибнув на стілець між ними — незграбно, з другої спроби. Влаштувався, підібгавши хвіст, і замуркотів так голосно, що чути було крізь шум чайника.

Рита довго дивилася на нього. А потім простягнула руку й почухала за вухом. Швидко, наче ненароком. І не забрала.