Рудий кіт

Третій тиждень поспіль Мар’яна Петрівна виходила з дому о пів на восьму з тим самим вантажем у кишені куртки — шматочком вареної ковбаси в паперовій серветці. Ковбасу вона міняла щодня, на свіжу. Серветка була та сама, вже м’яка й затерта на згинах.

Обходила двори по колу. Спершу свій, потім той, що за котельнею, потім дальній, де влітку робили ремонт даху й досі не прибрали піддони. Біля кожного підвального віконця присідала, зазирала в темряву й гукала — тихо, щоб не почули з балконів.

— Ви що, знову його шукаєте? — сусідка Ніна Василівна витрушувала килимок над сходами.

— Знову.

— Мар’яно, та він же вуличний. Вони самі знаходять, де їм краще.

— Цей не знайде, — сказала Мар’яна й пішла далі.

Вона знала, чому не знайде.

* * *

Рудий кіт з’явився біля гастроному на розі приблизно за рік до того. І з’явився не сам. Люба з другого під’їзду бачила все з вікна: під’їхала машина, з неї вийшла молода пара, поставила на асфальт переноску, відчинила дверцята й поїхала. Казали, переїжджали на іншу квартиру, а там господарі з тваринами не пускали. Кіт довго сидів біля тієї переноски, ніби чекав, що по нього повернуться.

Ніхто не повернувся.

Так він і лишився при гастрономі. Був великий, вгодований, з важкою рудою спиною й білою манишкою — одразу видно, що годований, домашній, тільки трохи розгублений. Хтось виносив йому кістку. Хтось відсовував ногою, щоб не плутався під дверима. Кіт швидко навчився розрізняти, до кого підходити можна, а до кого не варто.

Мар’яна почала його підгодовувати восени, коли поверталася з пошти. Кіт мав дуже впізнаваний голос — низький, хрипкуватий, ніби застуджений. Такого другого в районі не було. Мар’яна могла із заплющеними очима сказати, що це він.

Наприкінці вересня гастроном закрили. Вивіску зняли, вітрину зашили фанерою, всередині щось довго стукало й пиляло. Люди перестали ходити цією стороною вулиці. Разом з людьми зникла й миска, і кістки, і руки, з яких можна було взяти.

Кілька днів кіт ще топтався на порожньому ґанку. Потім зник.

* * *

Мар’яні Петрівні було шістдесят. Чоловіка не стало вісім років тому, і з того часу квартира зробилася дуже тихою. Не порожньою — тихою. Це різні речі.

Син Богдан жив із нею. Тридцять років, працює за комп’ютером, здебільшого в навушниках, здебільшого за причиненими дверима. Півтора року відкладав на власне житло й щомісяця рахував, скільки ще лишилося: то труби в під’їзді помінялися на нові й вийшла окрема сума, то бойлер, то щось у ванній.

Мар’яна варила борщ. Богдан забирав тарілку до себе. Порожня тарілка з’являлася в раковині годині о другій ночі, коли мати вже спала. Вони жили як двоє чемних сусідів, що вміло розминаються в коридорі.

За три тижні пошуків вона вимовила вголос більше слів, ніж за попередній місяць удома.

* * *

Знайшла вона його наприкінці жовтня, у той бридкий день, коли дощ уже наполовину сніг і парасолька не рятує ні від чого. Мар’яна поверталася з аптеки, зрізала через двір за автомийкою — і почула.

Той самий хрипкий голос. Тільки тихіший.

Кіт сидів на бетонних сходах, що вели до підвалу, підібгавши під себе праву передню лапу. Від того великого рудого красеня лишилася приблизно половина. Ребра проступали під шерстю, шерсть збилася бурульками, на морді темніли сліди чужих зубів. Він побачив жінку, спробував підвестися — і лапа підломилася.

Мар’яна присіла просто в калюжу.

— Рудику, — сказала вона.

Ім’я вискочило саме, вона й не думала. Так звали кота в бабусиному дворі, коли Мар’яні було шість і вона щоліта бігала туди боса. Батько кликав того кота Рудиком, і Рудик приходив.

Цей теж обернувся.

Вона витягла з кишені серветку, розгорнула ковбасу. Кіт не кинувся — узяв обережно, майже ввічливо, і вона зрозуміла, що він досі пам’ятає, як це робиться в домі.

Мар’яна зняла з голови хустку, підклала під нього й підняла. Він важив як порожня коробка. Усю дорогу до під’їзду кіт розмовляв: голосно, ображено, з паузами, ніби справді чекав відповіді.

Вона відповідала.

* * *

Богдан вийшов на кухню, бо в коридорі щось надто довго шурхотіло.

Мати стояла посеред кухні мокра, у самому светрі, а на її розстеленій хустці на підлозі сидів кіт і роздивлявся холодильник.

— Мам. Що це?

— Кіт.

— Я бачу, що не хлібниця. Звідки?

— З-під сімнадцятого будинку.

Богдан подивився на лапу, яку кіт тримав на вазі. Потім на матір.

— Він хворий.

— Хворий.

— Мам, ти хоч приблизно уявляєш, скільки коштує огляд? А потім пpeпаратu, а потім ще раз огляд. У тебе пенсія й комуналка.

— Уявляю.

— Не уявляєш, — Богдан говорив тихо, і від цього виходило гірше, ніж якби кричав. — У мене вся квартира на карті лічена. Я півтора року складаю. І тепер що?

— Тепер нічого. Я нічого в тебе не прошу.

— Він же вуличний. Він хтозна чим хворий, він блохатий, він… — Богдан махнув рукою. — У мене там техніка. У мене робота.

Мар’яна витерла долоні об светр.

— Богдане. Я тебе не питаю. Я тебе повідомляю.

Він постояв ще секунд десять і пішов до себе. Двері зачинив не грюкнувши — просто щільно. Так зачиняють, коли ще думають.

* * *

Наступного ранку Ніна Василівна позичила переноску, і Мар’яна поїхала маршруткою через усе місто. Кіт у переносці не мовчав жодної хвилини. Дві жінки на сидінні попереду обернулися, а водій подивився в дзеркало й нічого не сказав.

У клініці лапу оглянули, обробили й виписали призначення. Фахівець говорив обережно, без обіцянок: чутливості майже немає, і повернеться вона чи ні — покаже час. Тижні, не дні. Головне зараз — зняти запалення й дати коту спокійно поїсти й поспати.

Мар’яна кивала й записувала кульковою ручкою на звороті чека.

Удома вона висипала на кухонний стіл усе, що було в цукерниці на серванті, й перерахувала двічі. Вийшло менше, ніж мало вистачити до кінця місяця. Каву вона того тижня замінила на цикорій і подумала, що нічого страшного — краще без кави.

* * *

Рудик оселився в них так, ніби завжди тут жив.

Він не ховався під ванною, як ховаються вуличні. Він вибрав підвіконня на кухні, і перші дні їв тільки з руки — не тому, що боявся миски, а тому, що йому потрібна була рука поруч. Мар’яна сиділа біля нього на табуретці й тримала долоню, поки він їв.

І він розмовляв. Постійно. Мяукав, коли вона мила посуд, коли витирала стіл, коли поралася з квітами. Замовкав тільки тоді, коли вона сідала поруч. Складалося враження, що за рік на вулиці в нього накопичилося стільки невисловленого, що тепер він поспішав розповісти все й одразу — поки слухають.

Богдан мовчав чотири дні.

На п’ятий у коридорі з’явилися лоток і пакет наповнювача. Ніхто нічого не прокоментував. Мар’яна тільки помітила, що двері в кімнату сина відтоді не зачинені, а причинені.

А ще Рудик щодня приходив до дверей його кімнати. Не дряпався, не просився — просто вмощувався на порозі й чекав. Богдан переступав через нього вранці, переступав увечері й робив вигляд, що не помічає.

Одного разу під час робочої наради кіт заліз до кімнати й голосно вимагав уваги просто в мікрофон. У навушниках хтось засміявся.

— Богдане, у тебе там кіт?

Мар’яна чула через стіну паузу. Довгу.

— У матері кіт, — сказав син. І за секунду додав: — Ну, тобто в нас.

У суботу Богдан приніс із гаража дві дошки й змайстрував біля кухонного вікна приступку — низьку, у два кроки, щоб коту не треба було стрибати на хвору лапу.

— Це не для нього, — сказав він, згортаючи інструмент. — Це щоб він мені пеларгонії не збивав, коли зривається.

Мар’яна кивнула. Пеларгонії стояли на іншому вікні, у кімнаті.

* * *

Серед ночі вона прокинулася від того, що в батареях застукало — почали топити. Пішла на кухню випити води й побачила смужку світла під дверима сина. І почула голос. Тихий, майже пошепки:

— Ну куди ти зібрався. Лежи. Тобі ж не можна поки.

Мар’яна не стала відчиняти. Постояла в темному коридорі, тримаючи склянку обома руками, й повернулася до себе.

Уранці Богдан сидів на кухні перед ноутбуком.

— Мам, той корм, що ти береш, — там сама кукурудза. Я замовив інший, з нормальним складом. І вітaміни ті, що фахівець казав. Привезуть у вівторок.

— Дорого вийшло?

— Нормально вийшло.

Рудик лежав у нього на колінах і мружився.

* * *

Лапа відгукнулася через три тижні.

Мар’яна саме розвішувала на балконі рушники, коли почула, як син покликав її з кухні — не голосно, а якось здавлено, ніби боявся сполохати.

Рудик стояв біля миски й обережно опускав праву передню лапу на підлогу. Так ступають на тонку кригу — торкнувся, притиснув, перевірив. Одразу підібгав назад. Але крок був.

Богдан дивився на кота, а потім сказав, ні до кого не звертаючись:

— Молодчинка. Ти впорався.

Мар’яна нічого не відповіла. Вона стояла з рушником у руках і слухала, як у її квартирі хтось голосно й хрипко розмовляє.

І як йому відповідають.