Сліди на асфальті

На трасі, де поворот і дорога звужується, стаючи двома вузькими смужками, ліс підходить особливо близько. Метрів п’ять так, не більше.

Там завжди затори. Завжди черга з машин.

* * *

Ось там, вочевидь, його й викинули.

Там він і сидів.

Ні, він нікого вже не чекав. Та й кого чекати? Раз викинули, то ніхто вже не приїде забрати. Ніхто не простягне руки й радісно не скрикне. Не притисне. І не погладить.

* * *

Великий, сірий, худий кіт сидів просто на краю дороги.

Саме там, де кромка асфальту обривається. Метр землі за ним, а потім невеликий рів. Менше метра. Куди й скочувалося все сміття.

А там ще метри чотири — і кущі, дерева. Ліс…

* * *

Ліве око кота було заплющене.

Чи то втратив у бійці, чи то просто набрякла повіка. Хто знає.

І кому є діло до цього кота і його ока?

* * *

Але кіт був розумний. Він навчився жебрати.

Ставав на задні лапи, а передніми махав у повітрі. Прохально.

І подавали. Від щедрот своїх. Хто котлетку кине. Хто рибку. Хто шматочок курочки.

* * *

Ось просто навпроти нього й опинилася старенька машина з родиною.

Тато, мама і дочка-першокурсниця.

Усі жили в місті, що зовсім поруч. Буквально за півгодини їзди центральною трасою.

* * *

Кіт став на задні лапи й прохально махнув дівчині, яка дивилася з вікна на ліс.

І вона побачила його. Побачила запливле око. Обдерті худі боки. І погляд…

Погляд, цілком безнадійний і повний приреченості.

* * *

— Мамо… Мамо! — вигукнула дівчина. — Дивися на бідолаху. Він же пропаде тут… Будь ласка, давайте візьмемо його. Він же зовсім нікому не потрібен.

— Ще чого бракувало, — розсердилася мама. — Тобі вчитися треба, а не за бездомним котом доглядати. І не думай навіть!

* * *

— Що там таке? — спитав тато, що сидів за кермом. — Який ще кіт?

— Ніякий. Не звертай уваги, — відповіла мама. — Найзвичайнісінький собі кіт. Нема чого їй від навчання відволікатися. І тим паче нам уже й їхати треба. Тисни, давай, швидше на газ. Дивись он, небо хмуриться. А нам ще півгодини їхати. Встигнути б до дощу.

* * *

І тато натиснув на газ.

Машина рвонула з місця й разом з усіма пролетіла поворот і кота.

Кота, що сидів там. І так і тягнув ліву лапу до відчиненого вікна.

* * *

Вони приїхали додому вчасно. Дуже вчасно.

Бо за вікном розігралася гроза. З громом, блискавками й проливним дощем.

Там, за вікном…

* * *

А тут, у домі, було так затишно, спокійно, тепло й тихо.

Хоча…

Ні, не тихо.

* * *

Дочка все ніяк не могла заспокоїтися.

Перед її очима стояв на задніх лапах худий сірий кіт із запливлим оком і передніми лапами просив їсти.

А машини… Їхали повз. І він так і стояв один. Зовсім один.

* * *

Вона вийшла до столу, де тато й мама обідали.

— Мені потрібні ключі від машини, — сказала дочка.

— Які ключі? — спитала мама. — Ти що? Куди ж ти їхати зібралася в таку зливу?

— По нього, — відповіла дочка. — По того, повз кого ми проїхали.

* * *

У тата впала ложка в тарілку із супом.

— Повз кого ми проїхали? — спитав він. — Кого це ми залишили на дорозі?

* * *

— Кота. Кота! Одноокого. Він їсти просив, а в мене не було нічого. І ніхто йому нічого не дав. Він там так і залишився. Один! На трасі. Зовсім один! У цій зливі! А ми проїхали повз…

І дочка заридала.

* * *

Тато подивився на маму.

— Ти що ж не сказала мені, що кіт просив їсти? — спитав він у неї. — Чому ти не сказала?

— Я в усьому винна? — відповіла мама. — Я про дочку, між іншим, думала. Про те, що їй відволікатися не можна від занять.

* * *

— Яких занять? — раптом розхвилювався тато. — Що ти верзеш? Він же там не виживе. Один! А я, виходить, винен, бо повз проїхав! — закричав тато.

— Робіть, що хочете, — відповіла мама. — Ви ненормальні! Нікуди в таку грозу й зливу ми не поїдемо.

* * *

Але дочка вже вдягалася.

Встав і тато. Він голосно кинув ложку на стіл і пішов збиратися.

— Куди? Куди тебе несе? — кричала мама. — У тебе ж серце хворе. Не смій їхати!

* * *

Але дочка й батько мовчки зібралися й вийшли з дому.

Мама вискочила слідом за ними, кричачи щось дорогою. Вона на ходу натягувала курточку, морщачись від холодних, злих і різких поривів вітру зі струменями дощу.

* * *

Маленька стара машина вискнула колесами по калюжах і, розбризкуючи пластівці дощу, рвонула туди.

Туди, до повороту.

Двірники люто совалися по склу, намагаючись розігнати нескінченні потоки води.

* * *

А зовні гриміло й палахкотіло небо.

Здавалося, маленька машинка підскакує від кожного розкату.

Вони під’їхали до повороту, і дощ трохи затих. Машин не було.

* * *

Небо було свинцево-сіре. Похмуре й насуплене.

Воно плакало. Оплакуючи всі наші гріхи.

Воно лило нескінченні сльози, наповнюючи рів між дорогою і лісом водою.

* * *

Тато зупинив машину на узбіччі і, не відповідаючи мамі жодним словом, вийшов.

Він не надів плащ. Плащ був марний.

Роззирнувшись, тато побачив за кілька метрів від машини палицю. Міцно обхопивши її долонею правої руки, він обережно почав спускатися мокрим і слизьким схилом.

* * *

Мама спитала дочку, куди він іде, але та не знала відповіді.

Вона напружено дивилася йому в спину.

* * *

Тато був колишнім музикантом. Трубачем.

І його музичний слух виділив у нескінченному шумі дощу одну ноту. Дисонанс.

Але цей дисонанс і був саме тим звуком, який був йому потрібен.

Звідти, із самого початку лісу, з-під невеликої коряги… Так, саме звідти долинав цей звук.

* * *

Тато послизнувся.

Він не втримався на ногах на слизькому спуску з дороги вниз. Палиця вилетіла з його рук, і він, скотившись схилом, плюхнувся просто в рів, наповнений по вінця водою.

* * *

Мама й дочка скрикнули й разом вискочили з машини.

Вони кричали й бігали краєм дороги.

Кілька машин, що проїжджали повз, зупинилися. Люди вийшли з них і, попри дощ, стали разом із мамою й дочкою зв’язувати кілька мотузок, щоб спуститися по татові.

* * *

Але тато…

Він встав. У нього в руках знову була палиця. І він ішов у бік лісу. По воді.

Він явно кульгав на ліву ногу.

Але він ішов уперед і вперед. Йому було байдуже на грім, блискавки й потік холодної води, що лився з неба.

Він мусив дійти.

* * *

І він дійшов.

Він нахилився і, пошаривши під колодою, підняв угору щось темне.

Зітхання пронеслося по людях, що зібралися біля краю дороги.

* * *

І тато пішов назад.

Він ніс у лівій руці над головою кота, а правою, спираючись на палицю, обережно намацував дно під водою, що вкрила все від лісу до дороги.

* * *

Мама й дочка поцілували тата. Вони не могли відійти від нього, і дочка…

Вона взяла з його рук цілком мокрого кота й притиснула до себе.

* * *

І невдовзі старенька машина летіла в напрямку дому, а всередині сиділа родина.

Тато на пасажирському місці. Ліва нога вже майже не боліла.

Тато дивився крізь лобове скло на блискучі блискавки. Він усміхався.

* * *

Дочка на задньому сидінні притискала до себе сірого врятованого кота.

Вона витерла його рушником, і йому стало добре.

Кіт голосно, на всю машину, замуркотів.

* * *

— Ти ба, гучно як! — сказала мама, що сиділа за кермом.

— Це в нього по серцю трактор маленький їздить, — усміхнулася дочка.

* * *

— А тато в нас герой. Найсправжнісінький герой! — раптом сказала мама.

— А я в цьому й не сумнівалася ніколи, — відповіла дочка.

І, дотягнувшись, цмокнула тата в шию.

* * *

— Не сердьтеся на мене, будь ласка, — попросила мама.

І тато з дочкою хором відповіли:

— Не будемо!

* * *

Маленька машина мчала до дому, розбризкуючи пластівці дощу.

Усередині сиділа щаслива родина й сірий кіт, який притулився до дівчини. У нього по серцю їздив торохтливий трактор.

А зовні…

* * *

Свинцеве небо плакало. Воно лило сльози про всі наші гріхи. І грім гримів.

Адже тут урятували одну душу. Маленького сірого кота.