Він просив, щоб його забрали

Перший мокрий сніг накрив місто наприкінці листопада. Вдень він одразу танув, перетворюючи тротуари на сіру кашу, а надвечір вода підмерзала тонкою слизькою кіркою. Люди втягували голови в коміри, міцніше стискали пакети з покупками й поспішали додому.

Невеликий біло-рудий котик бігав уздовж тротуару біля зупинки. Він підскакував до кожного перехожого, заглядав у лице й голосно нявчав, ніби намагався щось пояснити.

— Киць-киць… Ти чий такий? — на мить зупинилася жінка з торбою.

Котик одразу потерся об її чоботи, підняв хвіст і замуркотів.

— Ой, ні, не ходи за мною, — злякано відступила вона. — У мене вдома собака.

Жінка швидко рушила далі. Котик пробіг за нею кілька метрів, але відстав. Зупинився посеред тротуару й довго дивився їй услід.

За кілька хвилин він уже зустрічав чоловіка в робочій куртці.

— Друже, я б тебе забрав, та господиня мене самого вижене, — усміхнувся той і почухав котика за вухом.

Щойно чоловік прибрав руку, тварина підвелася на задні лапки й учепилася передніми в його штанину.

— Ех ти… Не можна зі мною. Відпусти.

Чоловік обережно відчепив лапки й пішов до зупинки.

Котик знову залишився сам. Він переступав із лапи на лапу, підтискаючи змерзлі пальці. Колись біла шерсть на грудях стала сірою, хвіст злипся від бруду, а на боках проступали ребра.

Він не ховався від людей, як звичайні дворові коти. Навпаки — біг до кожного, хто бодай на мить повертав у його бік голову. У його поведінці було щось відчайдушне. Здавалося, він не просив їжі. Він просив, щоб його забрали.

Катерина та її чотирнадцятирічна донька Оля побачили котика, коли поверталися з магазину. Вони вийшли лише по хліб і молоко, але через чергу затрималися майже на годину. До початку вечірньої ожеледиці хотілося швидше дістатися додому.

— Мамо, дивись, що він робить, — Оля зупинилася.

Попереду йшла молода пара. Котик дріботів за ними, голосно нявчав і намагався зазирнути людям у вічі. Дівчина кілька разів озирнулася, але хлопець узяв її за руку й повів далі.

Котик постояв, розгублено дивлячись їм услід, а потім помітив Катерину з Олею.

Він кинувся до них так стрімко, що послизнувся на мокрому снігу. Підвівся, підбіг до Олі й одразу притулився до її ноги.

— Ой, маленький… Ти ж зовсім змерз, — дівчина присіла.

Котик поклав передні лапи їй на коліна й тоненько нявкнув.

— Не бери його голими руками, — застерегла Катерина. — Може, у нього лишай або блохи.

— Мамо, який лишай? Подивись, як він тремтить!

Оля розстебнула куртку й обережно притиснула знайду до светра. Котик не виривався. Він уткнувся холодним носом їй під підборіддя і так голосно замуркотів, що це почула навіть Катерина.

— Він домашній, — переконано сказала дівчина. — Дворовий так на руки не піде.

Катерина й сама це розуміла. У дворі їхньої багатоповерхівки жило кілька котів. Вони приходили до мисок, які мешканці ставили біля підвалу, але не дозволяли до себе торкатися. А цей малий поводився так, ніби все життя спав на чиїйсь подушці.

— Може, господарі в магазині, — припустила Катерина. — Зараз вийдуть і заберуть.

Вони відійшли під навіс біля зачиненого кіоску. Катерина сфотографувала котика й написала в групі: «Знайдений молодий біло-рудий кіт біля зупинки на вулиці Соборності. Дуже ручний, замерзлий. Можливо, хтось шукає».

Оля тим часом дістала з пакета невелику булочку.

— Тільки не давай багато, — сказала Катерина. — Хтозна, скільки він не їв.

Дівчина відламала шматочок. Котик понюхав його, обережно взяв із руки, а тоді потягнувся по добавку.

— Дивись, булку їсть. Може, назвемо його Булкою?

— Нікого ми поки не називаємо. Зараз знайдеться господар.

— А якщо не знайдеться?

Катерина вдала, що не почула запитання.

Вдома на них чекали дві дорослі кішки — поважна сіра Мура й триколірна Ляля. Обидві мали непростий характер. Мура ревнувала Катерину навіть до гостей, а Ляля могла пів дня просидіти під ванною, якщо в квартирі з’являвся хтось чужий.

Минулого разу, коли Оля принесла на перетримку кошеня, Мура три доби демонстративно не розмовляла з господинею, а потім помітила її капці. Катерина добре пам’ятала і запах, і вираз котячої морди.

— У нас уже є двоє, — нагадала вона. — Третього ми не потягнемо.

— Я можу менше витрачати кишенькових гpoшей.

— Олю, справа не тільки в уьому. Тварина — це років на п’ятнадцять. Її не можна сьогодні пожаліти, а завтра передумати.

— А сьогодні залишити тут можна?

Донька кивнула в бік котика. Той сидів біля її ніг і не зводив із неї очей.

Катерина зітхнула.

Вони чекали майже годину. Показували фото продавчиням у найближчих магазинах, запитували у водія маршрутки та двірнички. Ніхто котика раніше не бачив.

У районній групі з’являлися коментарі:

«Бачила його ще вранці».

«Учора сидів біля аптечного кіоску».

«Мабуть, хтось викинув».

«Заберіть хоч у під’їзд, уночі мороз передають».

Останній коментар Катерина перечитала двічі. За прогнозом температура мала опуститися до мінус восьми. Для листопада це було несподівано холодно.

Котик раптом підбіг до жінки в довгому зеленому пальті. Підняв хвіст, закрутився біля її ніг і так радісно замуркотів, що Оля аж випросталася.

— Мамо, може, це господиня?

Жінка нахилилася, уважно подивилася на тварину, але похитала головою:

— Ні, дівчатка, не мій. Просто в мене вдома кіт є, мабуть, запах відчув. Бідолашний який… Якщо залишите його тут, до ранку може не дожити.

Ці слова стали останнім аргументом.

— Добре, — сказала Катерина. — Заберемо на одну ніч. Поселимо у ванній, а завтра продовжимо шукати господарів.

— Я знала, що ти його не кинеш! — зраділа Оля.

— Не вигадуй. Це лише перетримка.

Оля сховала котика під куртку. Додому він їхав у неї на руках, не ворушачись. Лише час від часу висовував голову й торкався носом її підборіддя, ніби перевіряв, чи вона нікуди не зникла.

Коли двері квартири відчинилися, Мура й Ляля вже чекали в коридорі.

Спочатку вони подивилися на пакет із продуктами. Потім — на Олю. А тоді з-під її куртки виглянула брудна руда мордочка.

Мура завмерла з піднятою лапою.

Ляля розпушила хвіст і задом відступила до кухні.

— Тільки цього нам не вистачало, — промовив чоловік Катерини, Сергій, виходячи з кімнати. — Ви ж наче по батон пішли.

— Батон теж принесли, — відповіла Катерина. — А це тимчасово.

— Звісно. У цьому домі все тимчасове, крім котів.

— Тату, його Булка звати, — оголосила Оля.

— Він уже й ім’я має?

— Він булочку їв.

Сергій подивився на котика. Той саме виповз із куртки й простягнув до нього лапу.

— Видно, недарма їв. Влаштувався краще за всіх нас.

Булку поселили у ванній. Поставили старий лоток, миски з водою та кормом, а на підлогу поклали складену ковдру.

При яскравому світлі стало видно, наскільки котик був занедбаний. У шерсті заплуталися реп’яхи, на животі засох бруд, а біля вух повзали блохи. Під пухнастою шубкою майже не було тіла.

Їв він так жадібно, що Катерина забрала миску після половини порції.

— Не можна все одразу. Живіт заболить.

Булка сів перед нею й подивився так ображено, наче вона забрала його останню надію.

— Не дивись на мене цими очима, — пробурмотіла Катерина. — За пів години ще дам.

Котик тихо нявкнув, підійшов і поклав лапу їй на коліно.

— Маніпулятор, — усміхнулася жінка.

Після їжі Булка забрався на ковдру й заснув. Він спав майже добу, прокидаючись лише попити та сходити до лотка. Навіть коли у ванній вмикали світло, лише розплющував очі й знову згортався клубочком.

Наступного ранку Катерина віднесла його до ветеринарної клініки. Лікар уважно оглянув знайду, посвітив лампою шерсть, перевірив вуха й зуби.

— Хлопчик, приблизно дев’ять-десять місяців, — сказав він. — Дуже виснажений, але нічого критичного поки не бачу. Паразити є, невелике запалення вух теж. Зробимо тести, обробимо й поспостерігаємо.

— А він міг народитися на вулиці?

Лікар похитав головою:

— Навряд чи. Надто довірливий, лоток знає, людей не боїться. Швидше за все, жив у квартирі. А от скільки пробув надворі — важко сказати.

Катерина з Олею ще два тижні шукали господарів. Розклеїли оголошення біля зупинок, обійшли сусідні будинки, залишили фотографії у двох клініках і зоомагазині. Оля щодня перевіряла місцеві групи та оголошення про зниклих тварин.

Одного разу зателефонувала жінка й заявила, що це її кіт.

— У нього якась особлива прикмета є? — запитала Катерина.

— Ну… рудий.

— Він біло-рудий. Що ще?

— Молодий. Гарний.

Коли Катерина попросила надіслати старі фотографії тварини, жінка поклала слухавку.

Згодом підлітки із сусіднього будинку розповіли, що кілька вечорів бачили Булку біля сміттєвих баків. Хтось залишив там картонну коробку, застелену старою футболкою. Поруч стояла пластикова тарілка з кашею.

Можливо, котика потайки підгодовував хтось із мешканців. Але ніхто не знав, звідки він прийшов і хто виніс для нього коробку.

Тим часом Булка одужував і показував справжній характер.

Виявилося, що тихим він був лише від виснаження. Щойно повернулися сили, квартира перетворилася на смугу перешкод.

Булка ганяв коридором, стрибав у порожні коробки, крав шкарпетки й ховав їх під диваном. Одного ранку він стягнув зі столу пакет із булочками та прогриз у ньому дірку.

— Тепер ім’я точно правильне, — засміявся Сергій, відбираючи пакет.

Мура спочатку шипіла на новенького при кожній зустрічі. Булка не ображався. Він лягав неподалік і терпляче чекав. Через тиждень Катерина застала їх на одному підвіконні. Мура сиділа з суворим виглядом, а Булка притулився до її боку й спав.

Із Лялею він потоваришував ще швидше. Вона роками не торкалася іграшкової мишки, але Булка навчив її ганяти ту по всій кухні. Вночі вони влаштовували забіги, від яких здригалися двері.

— Ваш тимчасовий кіт зараз телевізор перекине! — гукав Сергій із кімнати.

— Чому одразу наш? — сміялася Катерина. — Ти вчора сам купив йому нову вудочку.

— Купив, щоб він за нею бігав, а не за моїми ногами.

Проте найбільше Булка прив’язався до Олі. Чекав її зі школи біля дверей, спав на рюкзаку, сідав поруч, коли вона робила уроки. Якщо дівчина зачиняла кімнату, просовував лапу під двері й тихенько кликав її.

Минув місяць.

Оголошення все ще висіли, але ніхто не відгукувався. Катерина почала шукати для Булки нову родину. Зробила гарні фотографії після купання, написала про його характер і звички.

За кілька днів подзвонила молода пара. Вони жили в іншому районі, давно хотіли кота й були готові приїхати на знайомство.

Почувши розмову, Оля мовчки пішла до своєї кімнати.

Катерина знайшла її на ліжку. Булка лежав у дівчини на грудях, а вона гладила його по рудій спині.

— Ти ж розумієш, ми від самого початку домовлялися, що це перетримка, — тихо сказала мати.

— Розумію.

— Люди хороші. Я з ними поговорила.

— А якщо він їм набридне? А якщо знову винесуть на вулицю?

— Не винесуть. Ми все перевіримо.

Оля підвелася. Очі в неї були червоні.

— Він уже один раз повірив людям. Потім метався тротуаром і просив кожного забрати його. А тепер ми теж віддамо? Він же думає, що це його дім.

Катерина хотіла відповісти, але в кімнату зазирнув Сергій.

— Ви тут що, раду сім’ї без мене проводите?

— Для Булки знайшли господарів, — сказала Катерина.

Чоловік помовчав, подивився на кота, а потім почухав потилицю.

— А нас він чим не влаштовує?

— Сергію, у нас уже дві кішки.

— Булка маленький, багато місця не займає.

— Учора він скинув вазон.

— Вазон і так ледве жив.

— А штори?

— Штори старі.

Катерина не витримала й усміхнулася.

— Ви обоє змовилися?

— Ніхто не змовлявся, — образився Сергій. — Просто кіт нормальний. І наші його прийняли. Мура он навіть миску йому поступилася. Для неї це майже офіційне усиновлення.

Булка, наче зрозумівши, що говорять про нього, зістрибнув із ліжка. Спершу потерся об ноги Олі, потім підійшов до Катерини й сів просто на її капець.

Так само він сів біля неї того холодного вечора.

Тоді Катерина ще намагалася переконати себе, що забере його лише на одну ніч. Потім — що триматиме до огляду лікаря. Пізніше — поки не знайдуться господарі.

А тепер цей колишній замурзаний знайда сидів посеред теплої кімнати, дивився на неї бурштиновими очима й чекав рішення.

Катерина присіла та взяла його на руки.

— Ну що, Булко, схоже, нікуди ти вже звідси не підеш.

Оля кинулася обіймати матір так різко, що кіт обурено нявкнув.

— Обережно! — засміялася Катерина. — Ще задушиш нового члена родини.

Зустріч із потенційними господарями скасували. Катерина чесно пояснила, що сім’я встигла прив’язатися до котика й вирішила залишити його собі.

Булка швидко став повноправним господарем квартири. Він і далі крав шкарпетки, полював на зарядні дроти й перевіряв усі пакети, принесені з магазину. Уранці будив Сергія лапою по щоці, вдень допомагав Олі вчитися, розлягаючись на зошитах, а ввечері влаштовував із Лялею шалені перегони коридором.

Навіть поважна Мура поступово перестала вдавати, що не помічає новенького. Тепер вони часто спали поруч на дивані, хоча варто було комусь зайти до кімнати, як Мура відсувалася і робила вигляд, що все сталося випадково.

Іноді Катерина згадувала той мокрий тротуар, перший сніг і маленького котика, який бігав від людини до людини. Він зазирав перехожим у вічі й щоразу сподівався, що хтось зупиниться.

Того вечора повз нього пройшло багато людей. Можливо, хтось шкодував, але поспішав. Хтось боявся клопоту. Хтось переконував себе, що тварину неодмінно забере інший.

Катерина теж спочатку хотіла пройти далі.

Тепер їй навіть страшно було уявити, що могло статися, якби Оля тоді не зупинилася.

А Булка, здається, давно забув і холод, і голод, і свою коробку біля смітників. Він засинав на улюбленому пледі, підібгавши лапи, і часом тихенько муркотів уві сні.

Мабуть, йому снився той вечір, коли серед десятків байдужих облич він нарешті побачив двох людей, які не пройшли повз.