Увага за вимогою

Степанові Михайловичу виповнилося шістдесят п’ять наприкінці листопада. День народження припав на холодну суботу. Вночі підморозило, на тротуарах блищала тонка кірка льоду, а під під’їздом двірник зранку сипав пісок із пластикового відра.

Артем приїхав до батька близько десятої. Привіз пакет продуктів, лікu, які напередодні замовив в aптеці, і невеликий торт.

— Я ж казав, нічого мені не треба, — пробурмотів Степан Михайлович, відчиняючи двері.

— Ага. А потім скажеш, що син батька без торта залишив.

— Я такого не казав.

— Ще не встиг.

Батько усміхнувся краєчком губ і пропустив його до квартири.

Жив Степан Михайлович сам уже сьомий рік. Після смeрті дружини квартира ніби законсервувалася. Та сама шафа в коридорі, та сама світла скатертина на кухні, годинник над холодильником, який поспішав на сім хвилин, і старе радіо на підвіконні.

Навіть чашку покійної дружини він не дозволяв нікому прибирати. Артем мовчки розклав продукти.

— Тут гречка, сир, масло. Куряче філе. Мандарини. І таблетки твої.

— Мандарини навіщо?

— Їсти.

— Кислі зараз.

— Тату, ти ще навіть не спробував.

— Я знаю, які вони в листопаді.

Артем зітхнув. Йому було тридцять дев’ять. Останні два роки він працював майже без вихідних — майстром на виробництві, а коли хтось ішов на лікарняний чи у відпустку, брав другу зміну. Грoшей постійно не вистачало. Комуналка, oренда квартири, школа доньки, одяг, стoматологія, ремонт старенької машини.

А ще батько. Артем ніколи не рахував, скільки витрачав на нього. Та й не хотів рахувати. Якщо треба було замінити змішувач — приїжджав.

Потік бойлер — знайшов майстра й заплатив. Потрібні були дорогі таблетки — купував. Влітку возив Степана Михайловича на дачу до сестри. Але останнім часом батькові цього наче ставало замало.

Особливо він згадував риболовлю. Колись вони справді їздили часто. Ще коли Артем був школярем. Потім — студентом. Навіть після одруження кілька разів на рік вибиралися на Десну.

Вставали о четвертій ранку. Брали термос, бутерброди з ковбасою, старі вудки й гумові чоботи. Степан Михайлович міг годину мовчки дивитися на поплавець, а потім раптом почати розповідати історію двадцятирічної давнини.

Артем ті поїздки любив. Просто останнім часом на них не залишалося ні сил, ні часу. За столом батько довго крутив ложечкою чай.

— Ти завтра працюєш?

— Працюю.

— У неділю?

— Пів зміни.

— Зрозуміло.

І таким тоном він це сказав, що Артем одразу насторожився.

— Що?

— Нічого.

— Тату, я тебе знаю. Кажи.

Степан Михайлович поставив чашку.

— Я кажу, що тебе взагалі не бачу.

— Я сьогодні перед тобою сиджу.

— Раз на два тижні на годину забігти — це ти називаєш бачитися?

Артем потер перенісся.

— Почалося…

— А що «почалося»? Я неправду кажу?

— Я працюю, тату.

— Всі працюють.

— Не всі по дві зміни.

— А я тебе змушую?

Артем спочатку навіть не зрозумів.

— Що?

— Я питаю: я тебе змушую працювати по дві зміни?

— А хто каже, що ти змушуєш?

— Тоді не треба мені цим дорікати.

— Я не дорікаю. Я пояснюю.

Степан Михайлович встав і підійшов до вікна. Надворі починав сипати дрібний мокрий сніг.

— Мені шістдесят п’ять років, Артеме. Я цілими днями сам у чотирьох стінах. Телевізор уже остогид. Сусід Петро помeр навесні. З Миколою з другого поверху теж особливо не поговориш — він ледве ходить.

— Я розумію.

— Нічого ти не розумієш.

— Чому це?

Батько повернувся.

— Коли ми востаннє їздили на риболовлю?

Артем замислився.

— Навесні минулого року.

— От бачиш. Навіть дату не пам’ятаєш.

— Тату, яка різниця, яка дата?

— Для тебе ніякої.

Артем відсунув чашку.

— Добре. А що ти хочеш від мене почути?

— Нічого.

— Ні, серйозно. Кажи. Щоб я звільнився?

— Не перекручуй.

— Тоді що?

Степан Михайлович сів навпроти.

— Хочу, щоб у тебе для батька хоч іноді був час.

Артем кілька секунд мовчав.

— У мене донька рідна мене майже не бачить.

Батько насупився.

— До чого тут Марійка?

— До того, що я приходжу додому, коли вона вже спить. Зранку вона йде в школу, я — на роботу. Минулого тижня вона мені малюнок залишила на столі, бо три дні нормально зі мною не поговорила. Розумієш?

— Це твоя сім’я. Я тут до чого?

Ця фраза зачепила Артема більше, ніж він очікував.

— А ти хіба не моя сім’я?

Степан Михайлович замовк.

— Я не це мав на увазі.

— А що?

Батько махнув рукою.

— Та нічого. Ти все одно мене не чуєш.

— Я тебе чую! — голос Артема став голоснішим. — Я до тебе продукти привожу. Лікu купую. Коли в тебе кран потік, я після дванадцятигодинної зміни сюди їхав. Коли ти тиск міряв і було сто вісімдесят, хто тебе в лікарню повіз? Я.

— Грoші й продукти — це не все.

— Я знаю!

— Не схоже.

Артем підвівся. Йому раптом стало душно на маленькій кухні.

— Знаєш, я іноді думаю, що б я не зробив — тобі все одно буде мало.

— Бо ти робиш те, що простіше.

— Простіше?!

— Купити пакет продуктів простіше, ніж два дні побути з батьком.

Артем дивився на нього й не знаходив слів.

— Я сплю по п’ять годин, тату.

— А я тебе просив?

Знову ця фраза. Артем стиснув щелепи. Степан Михайлович теж уже сердився. Можливо, й сам розумів, що перегинає, але зупинитися не міг.

— От племінник Сашко приїжджає до мене, — сказав він.

— Який Сашко?

— Твоєї тітки Валі син.

— Я знаю, хто він. Що Сашко?

— Посидить. Поговорить. Влітку на дачу мене возив.

Артем коротко засміявся.

— Один раз.

— Хоч один.

— Я тебе цього літа чотири рази возив.

— Ти приїхав, завіз і поїхав. А він залишився.

— Тату…

— Що?

— Ти зараз серйозно?

— Цілком.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного. А потім Степан Михайлович сказав те, про що згодом шкодував найбільше:

— Якщо тобі батько не потрібен, то й квартира моя тобі, значить, не потрібна.

Артем спочатку не повірив, що почув правильно.

— Що?

— Квартиру після мене Сашкові залишу.

— Ти зараз мене квартирою шaнтажуєш?

— Я не шaнтажую. Просто кажу, як буде.

— Тобто або я ходжу з тобою на риболовлю, коли ти захочеш, або квартира племіннику?

— Не перекручуй.

— А як це ще назвати?

Степан Михайлович мовчав. Артем повільно кивнув.

— Добре.

— Що «добре»?

— Залишай.

— Артеме…

— Кому хочеш залишай. Сашкові, сусідові, державі. Мені байдуже.

Він пішов у коридор і почав взуватися.

— От одразу образився.

Артем випростався.

— Ні, тату. Я не через квартиру образився. Якби ти сказав, що завтра її Сашкові даруєш, я б тобі ще й документи допоміг оформити.

— Тоді в чому справа?

Артем довго дивився на нього.

— У тому, що ти взяв усе, що я для тебе робив останні роки, і сказав мені, що цього недостатньо.

Степан Михайлович хотів щось відповісти, але син уже відчинив двері.

— І ще одне, — сказав Артем. — Марійці десять років. Я не хочу через десять років почути від неї те саме, що сьогодні почув від тебе.

Двері тихо зачинилися. Не грюкнули. І чомусь саме це Степана Михайловича зачепило найбільше.

—

Минув грудень. Потім січень. Артем не телефонував. Степан Михайлович теж. Спочатку обидва чекали, хто здасться першим. Потім минув Новий рік.

Артем передав батькові подарунок через тітку Валю — теплий светр і коробку цукерок. Степан Михайлович подарунок прийняв, але не подзвонив. На Різдво він кілька разів брав телефон до рук. Відкривав номер сина.

Дивився. І клав телефон назад. «Нехай сам подзвонить», — думав він. Артем думав приблизно те саме.

Тільки життя його тим часом змінилося. Після сварки з батьком він несподівано зрозумів, скільки часу витрачав не лише на необхідну роботу, а й на нескінченні додаткові зміни.

Він відмовився від однієї суботи. Грoшей стало трохи менше. Зате вперше за довгий час пішов із Марійкою в кіно.

Наступної суботи вони поїхали на ковзанку. Марійка падала, сміялася й тягнула батька за рукав.

— Тату, не відпускай!

— Не відпущу.

— Точно?

— Точно.

У лютому вони разом ліпили вареники. Тісто вийшло надто товстим, половина вареників розлізлася у воді, але Марійка заявила, що це «найкращі вареники у світі».

Одного вечора вона раптом сказала:

— Тату, ти зараз частіше вдома.

— Це добре чи погано?

— Добре.

А потім додала:

— Дуже добре.

І Артем тоді довго стояв біля кухонного вікна, дивлячись на засніжений двір. Бо зрозумів, що за ці прості слова він мало не заплатив роками, яких уже ніхто не поверне.

—

Степан Михайлович тим часом дедалі частіше згадував ту сварку. Особливо фразу про Марійку. Навесні, коли на річці зійшла крига, він дістав із комори стару коробку з рибальськими снастями.

Перебирав гачки, поплавці, грузила. У нижньому відділенні лежала маленька фотографія. Артемові на ній було років дванадцять. Худющий, у величезній батьківській куртці, він тримав у руках карася й усміхався так, наче спіймав акулу.

Степан Михайлович сів на табурет. І раптом дуже чітко згадав один день. Йому самому тоді було приблизно стільки, скільки зараз Артемові.

Начальник запропонував вийти в суботу. Грoші були потрібні. Але малий Артем ще з понеділка просив: «Тату, ми ж на риболовлю поїдемо?»

І Степан відмовився від роботи. Грoшей того місяця справді не вистачило. Зате вони поїхали. І через двадцять сім років він пам’ятав не ті грoші.

Він пам’ятав карася. Пам’ятав синову усмішку. І вперше подумав: «А може, Артем зараз робить те саме для своєї доньки?»

Від цієї думки стало соромно. Він дістав телефон. Хотів подзвонити. Не подзвонив. Наступного дня теж.

А ще через тиждень Степан Михайлович прокинувся в неділю о сьомій ранку, поголився, одягнув чисту сорочку й поїхав у кондитерську біля ринку.

— Вам який? — запитала продавчиня.

— А який діти люблять?

— Скільки років дитині?

— Десять.

— Є шоколадний. Є з вишнями.

Степан Михайлович подумав.

— Давайте з вишнями.

— Напис робити?

— Ні.

Він розрахувався, взяв коробку двома руками й поїхав до сина.

—

Двері відчинила Марійка.

— Дідусю?!

З кімнати вийшов Артем. Вони побачили один одного й завмерли. Степан Михайлович раптом зрозумів, що всі слова, які готував у маршрутці, кудись зникли.

— Привіт, — сказав Артем.

— Привіт.

— Заходь.

Степан Михайлович переступив поріг. Марійка вже розглядала коробку.

— А що там?

— Торт.

— Який?

— З вишнями.

— Я люблю з вишнями!

— От і добре.

Артем забрав у батька пальто. На кухні вони сіли один навпроти одного. Майже як тоді. Тільки тепер мовчання було іншим. Степан Михайлович поклав руки на стіл.

— Я не за квартиру приїхав.

Артем ледь усміхнувся.

— Я здогадався.

— І не про риболовлю.

— Добре.

Знову тиша. Степан Михайлович важко зітхнув.

— Я неправий був.

Артем підняв очі.

— Я багато разів ту розмову прокручував. І щоразу думаю: дурень старий.

— Тату…

— Ні, дай скажу. Бо якщо зараз не скажу, знову почну викручуватися.

Артем мовчав.

— Мені самотньо було. Це правда. І тебе хотілося бачити частіше. Теж правда. Але я вирішив, що через те, що мені погано, ти винен. Він потер долонею стіл.

— А ти не винен.

Артем опустив очі.

— Я ж бачив, як ти крутишся. Просто… знаєш, у старості дурні думки в голову лізуть. Що про тебе забули. Що нікому не потрібен.

— Треба було просто сказати.

— Треба було.

— Без квартири.

Степан Михайлович винувато посміхнувся.

— Особливо без квартири.

Артем мовчав. Батько продовжив:

— Квартира твоя буде. Але зараз навіть не про це. Хочеш — взагалі її продам і все проїм.

— Оце вже на тебе схоже.

Вони обидва тихо засміялися. Напруга трохи відступила. Степан Михайлович подивився в бік кімнати, звідки Марійка щось наспівувала.

— Ти правильно зробив, що з нею більше часу проводиш.

Артем здивувався.

— Звідки знаєш?

— Валя розповідала. І фотографію з ковзанки показувала.

— Ясно.

— Не кидай цього.

— Не збираюся.

Степан Михайлович кивнув. Потім тихо сказав:

— Я колись думав, що хороший батько — це коли дитина нагодована, взута й має де жити. А тепер дивлюся на ту нашу стару фотографію з риболовлі й розумію: ти ж не пам’ятаєш, які я тобі черевики купував.

— Не пам’ятаю.

— А карася пам’ятаєш?

Артем посміхнувся.

— Того здоровенного?

— Та який він здоровенний? Грамів триста.

— Ти все життя казав, що пів кіло.

— Ну… може, й пів кіло.

Вони знову засміялися. У дверях з’явилася Марійка.

— Ви будете торт їсти чи тільки говорити?

Степан Михайлович озирнувся на неї.

— Будемо.

— Я чай поставлю!

Вона побігла до чайника. Артем підвівся за тарілками. Батько раптом торкнувся його за руку.

— Сину.

— Що?

— Пробач мені.

Цього разу без пояснень. Без виправдань. Без «але». Артем кілька секунд дивився на нього. Потім накрив батькову долоню своєю.

— Добре, тату.

Степан Михайлович кивнув.

— А на риболовлю…

Артем засміявся:

— Ну от, почалося.

— Та зачекай! Я хотів сказати — поїдемо, коли ти зможеш.

— Домовилися.

— І Марійку візьмемо.

Артем глянув на доньку.

— Марійко, з дідом на риболовлю поїдеш?

Вона скривилася:

— А там інтернет є?

Степан Михайлович серйозно задумався.

— Риба є.

— Це не те.

— Тоді будемо тебе перевиховувати.

— Дідусю!

Кухня наповнилася сміхом. За вікном танув останній березневий сніг. З даху капала вода, у дворі кричали діти, а на столі стояв трохи прим’ятий дорогою торт із вишнями.

Степан Михайлович дивився на сина й онуку й думав про те, як легко вимагати любові саме в тій формі, в якій хочеться тобі.

І як важко вчасно помітити, що людина вже любить тебе. Просто по-своєму. Привозить лікu. Ремонтує кран після дванадцятигодинної зміни. Телефонує запитати про тиск. А іноді не приїжджає на риболовлю не тому, що забула про батька.

А тому, що десь на іншому кінці міста на неї чекає маленька донька, яка теж одного дня виросте. І теж пам’ятатиме не грoші.

А час, який батько їй подарував.