Сім років вона не приїжджала

Бузок того року розпустився рано, ще до середини травня. Олексій підв’язав важку гілку, що лягла просто на стежку, обчухрав сухе знизу, підмів під сходами. Робив це щовесни, хоч милуватися тим бузком, крім нього й кота, не було кому.

Кузьма сидів на нижній сходинці, підібгавши хвіст, і дивився на дорогу так само пильно, як господар. Кіт узагалі мав звичку сідати мордою до поля, наче чекав чогось разом з ним.

Дорога від Кленівки виходила в поле й губилася десь біля траси. Руда, вибита колесами, після дощів розкисала так, що маршрутка ледве повзла. По ній колись бігала до школи дівчинка з двома кісками — зимою в куценькому пальтечку, влітку в сандаликах, які до вересня завжди були білі від пилюки.

Тепер по ній ніхто не бігав.

Олексій зайшов у сіни, зняв чоботи, поставив чайник. На підвіконні лежав тонометр, поруч — коробочка з аптекu, яку йому виписав фахівець із району. Тиск останнім часом підскакував без причини, і він щоранку слухняно кoвтав тaблеткy, запиваючи водою з-під крана.

А в морозилці, під пакетом із салом, лежав ще один пакет. Вишні. Він щоліта вилущував їх кісточка за кісточкою, набирав повну миску, розкладав по пакетах і ховав у самий низ. На випадок, якщо приїде.

* * *

Мати Марини поїхала, коли доньці було чотири. Спершу дзвонила, потім дзвонила рідше, потім кожен пішов своєю дорогою, і Олексій ніколи не сказав про неї жодного поганого слова. Донька питала — він відповідав коротко: «У мами своє життя». І переводив розмову на щось інше.

Він працював механізатором у місцевого фермера. Руки в нього були важкі, потріскані, з чорними обідками під нігтями, які не відмивалися жодним милом. Такими руками заплітати коси — то ціла наука. Він ходив учитися до сусідки, тітки Оксани, і та реготала на весь двір, дивлячись, як здоровий чолов’яга веде боротьбу з тонкою гумкою.

Заплітав криво. Марина в першому класі приходила зі школи й переплітала сама, але вдома батькові не казала. Здогадувалася, як він старається.

З математикою в неї склалося одразу. У другому класі вона рахувала швидше за вчительку, у сьомому Ніна Василівна прийшла до них додому й сказала просто, без передмов:

— Олексію, дівчинку треба возити на олімпіади. У неї голова так влаштована. Гріх це закопати.

Він мовчки кивнув. Потім усю зиму брав додаткові зміни, а навесні привіз із Черкас ноутбук — не новий, з рук, з подряпаною кришкою, але робочий. Поставив на стіл і сказав:

— Тільки ігри мені там не заводь.

Марина того вечора півночі сиділа над ним, а батько вдавав, що спить, і слухав, як донька клацає клавішами за стіною.

* * *

Розмова про виш була одна-єдина, і закінчилася вона за десять хвилин.

— У Черкасах теж є математика, — сказав він, дивлячись у чашку. — Година автобусом. Приїжджала б щовихідних.

— Тату, там кафедра не та. Мені в Київ треба. Там і практика, і роботу потім знайти реально.

Він помовчав. Довго, як умів тільки він — так довго, що вона встигла приготуватися до сварки.

— Їдь, — сказав нарешті. — Тільки телефонуй.

Ото й уся розмова.

* * *

Перший рік вона дзвонила щонеділі. Розповідала про гуртожиток, про сусідку, яка сушила білизну на батареї, про викладача, що ставив «відмінно» тільки за нестандартний розв’язок.

На третьому курсі почала підробляти репетитором з математики: спершу двоє учнів, потім п’ятеро, потім довелося вести записи, щоб нікого не переплутати. На четвертому влаштувалася в невелику компанію аналітиком, і за півроку вже могла дозволити собі знімати житло.

Оренда квартири в Києві з’їдала більшу частину зарплати, але після гуртожитку власна ванна кімната здавалася розкішшю, за яку не шкода платити.

Потім була нова робота, вища посада, більші гpoші. Потім Артем — високий, спокійний, із машиною й планами. Потім проєкти, дедлайни, відрядження, вечори, коли вона поверталася о десятій і падала на диван просто у верхньому одязі.

Дзвінки поволі порідшали. Спершу з щонеділі до раз на два тижні. Потім раз на місяць. Потім вона ловила себе на думці десь у метро: «Ой, я ж не набирала батька… скільки вже? Чотири тижні?» — і обіцяла собі подзвонити ввечері. А ввечері падав лист від керівника, і вона знову забувала.

Олексій навчився користуватися месенджером. Показав йому внук тітки Оксани, хлопчина років дванадцяти, який півгодини тицяв пальцем в екран і повторював: «Дядьку Олексію, ну тут же все просто».

Він набирав «Як ти?», дивився на ці два слова хвилину й стирав. Донька зайнята. Треба буде — сама напише.

* * *

За сім років вона приїжджала чотири рази.

Одного разу привезла Артема. Той був ввічливий, хвалив вареники, фотографував бузок, а ввечері вийшов у двір і довго ходив із телефоном угору, шукаючи зв’язок. Виїхали наступного дня по обіді.

Іншого разу приїхала перед Новим роком, на два дні. Батько натопив, вимив підлогу, поставив ялинку — маленьку, штучну, ту саму, з її дитинства. Марина півдня просиділа на кухні з ноутбуком: горів звіт. Другого січня викликала таксі.

Він вийшов проводжати аж на дорогу. Стояв у розстебнутій куфайці, махав рукою, поки машина не зникла за поворотом. Потім повернувся, зняв ялинку й сховав до наступного разу.

І жодного разу — жодного — не сказав їй «ти давно не була».

Улітку сам перекривав веранду: шифер потріс, після дощу текло просто на дошки. Ліз на дах у свої п’ятдесят вісім, сам подавав собі листи, сам прибивав. Тітка Оксана лаялася знизу, а він тільки відмахувався. Ремонт вийшов копійчаний, зате надійний.

Донці про дах не сказав. Навіщо турбувати.

* * *

А потім був травень.

За тиждень до її двадцять четвертого дня народження Артем приїхав по свої речі. Стояв у коридорі, тримав спортивну сумку й дивився кудись убік.

— Марин, я не хочу нікого обманювати. Просто це вже не те. Ти ж і сама бачиш.

Вона нічого не бачила. Вона три роки була впевнена, що бачить зовсім інше.

Через чотири дні керівник викликав її до себе, довго говорив про оптимізацію, про скорочення відділу, про те, що вона чудовий спеціаліст і рекомендації буде найкращі. Марина слухала й чомусь думала про те, що за оренду треба платити двадцятого.

Двадцять другого травня їй виповнилося двадцять чотири.

Вона сиділа на підлозі орендованої квартири, серед речей, які раптом стали чужими, і не могла придумати, кому подзвонити. Подруги були на роботі. Колеги вже й не колеги. У телефоні висіло сімнадцять привітань, і на всі вона відповіла однаковим «дякую».

Пальці самі знайшли контакт «Тато».

* * *

Він узяв слухавку після другого гудка. Він завжди брав швидко.

— Донечко! З днем народження тебе. Я дзвонив зранку, ти не…

І замовк. Бо почув.

Марина плакала. Не тихенько, як плачуть дорослі, а страшно, з надривом, як плакала в сім років, коли зламала руку на ковзанці.

— Що сталося? — голос у нього змінився миттєво. — Марино. Що сталося?

— Тату, я… — вона хапала ротом повітря. — Мене звільнили. І Артем пішов. І я… тату, я сама не знаю, що я тут роблю. Сім років, і в мене нічого нема. Нічого.

У слухавці стало тихо. Вона чула, як він дихає. Чула, як десь далеко, за тисячу кілометрів від її життя, скрипнули двері й нявкнув кіт.

Вона внутрішньо стиснулася. Зараз він скаже. Зараз буде «а я тобі казав», «треба було в Черкаси», «ти ж навіть не дзвонила».

— Марино, — сказав батько. — Приїжджай додому.

— Тату…

— Приїжджай. Чуєш?

— Мені соромно, — видихнула вона. — Тату, мені так соромно перед тобою.

— За що? — щиро здивувався він. — Ти що вигадала? Ти ж моя донька, а не звіт якийсь.

Вона засміялася крізь сльози. Так недоладно, що аж захлинулася.

— Бузок ще стоїть, — сказав Олексій. — Цього року такий, що аж гілки гнуться. І вишні є, з минулого літа. Вареників наліплю.

— Ти їх що, спеціально…

— Ну а для кого я їх морожу? — буркнув він. — Для Кузьми, чи що? Він вишні не їсть.

Марина закрила очі. За вікном шумів Київ — сигналили, гуркотіли, хтось сміявся біля під’їзду.

— Я завтра приїду, — сказала вона.

— Я зустріну.

— Не треба зустрічати. Я сама дійду.

* * *

Автобус до Черкас, потім маршрутка, потім два кілометри полем.

Дорогу після позавчорашнього дощу підсушило зверху, але в колії ще стояла вода. Марина пройшла метрів триста в босоніжках, зупинилася, подивилася на тонкі ремінці, здатні витримати хіба що плитку бізнес-центру, і зняла їх.

Земля була тепла. Пилюка м’яка, як борошно. Вона йшла босоніж, тримаючи босоніжки в руці й десь на середині шляху раптом зрозуміла, що йде тією самою дорогою, якою бігала в школу. Тільки тоді вона бігла звідси. А тепер — сюди.

Хату вона побачила з-за повороту. Старенька, потемніла від дощів і сонця, з новою верандою під свіжим шифером — цього вона не пам’ятала. Бузок під вікном розрісся так, що затуляв половину стіни.

Першим її помітив кіт. Кузьма підвівся на сходинці, витягнув шию й голосно, вимогливо нявкнув.

Олексій сидів на сходах у своїй лляній сорочці, тій самій, у якій ходив ще на її випускний. Він підвівся й одразу сів назад — ноги не тримали.

Марина підійшла й сіла поруч. Поклала голову йому на плече. Мовчки. Він обійняв її за плечі своєю важкою рукою, і вона відчула знайомий запах: тютюн, машинне мастило і трохи — сіно.

— Ноги ж поколола, — сказав він нарешті.

— Не поколола.

Помовчали.

— Тату, я думала, ти скажеш: а я ж тебе попереджав.

— Дурне мелеш, — відповів Олексій. — Що я тебе, вчити приїхав? Ти сама себе вже сім років учиш. Я дивлюся.

Вона зашморгала носом.

— Тільки не починай знову, — злякався він. — Не треба. Слухай, а ти ж голодна, мабуть? Ти з ранку їхала.

— Тату.

— Що «тату»? Сидіти будемо чи їсти будемо?

— Посидьмо ще трохи. Можна?

Він нічого не сказав. Тільки міцніше притиснув її до себе.

* * *

Сонце сідало за лісосмугу. Поле з рудого ставало рожевим, потім бузковим, і дорога, якою вона щойно пройшла, світилася в траві блідою смужкою.

Кузьма вмостився на нижній сходинці, повернувся мордою до поля й замуркотів.

Марина сиділа, притулившись до батькового плеча, і думала про те, що завтра треба буде щось вирішувати. Шукати роботу, дзвонити господарці квартири, забирати речі. Купа справ, від яких голова йшла обертом ще вчора.

А сьогодні — не треба.

Сьогодні можна просто сидіти на теплих дошках, слухати, як десь у бузку вовтузиться птах, і вперше за сім років нікуди не поспішати.

На кухні, у морозилці, під пакетом із салом, лежали вишні. Він таки дочекався.