Собака, яка боялася води

Варька не любила воду. Олег Тимофійович знав це про свою собаку напевно: за шість років вона жодного разу не пірнула за палицею, не погналася за качками, хоч ті нахабно пропливали в неї під самим носом. Річка для Варьки була чимось на зразок сусідського подвір’я. Видно, пахне, цікаво, але лізти туди не варто.

Тому того квітневого вечора, коли вона мовчки кинулася з берега в холодний, каламутний після повені Псел, він спершу навіть не зрозумів, що бачить.

* * *

Варька прибилася до нього сама. Чорна, з білим комірцем на грудях і рудими бровами над очима, наче хтось пензликом підмалював. Сиділа на автобусній зупинці в Сорочинцях, коли Олег Тимофійович повертався з районної лікарнi.

Він сів чекати маршрутку, вона сіла поруч. Маршрутка прийшла, він зайшов, вона зайшла. Водій покрутив головою, але нічого не сказав.

— Ну, раз такі справи, — сказав тоді Олег Тимофійович, — поїхали додому.

Відтоді вони жили вдвох. Донька з онуком були в Києві, дзвонили по неділях і щоразу питали, чи не сумно йому самому. Він відповідав, що не сам, і чув, як донька там, на тому кінці, усміхається.

Рибалили вони з Варькою під іржавим мостом за селом. Міст цей пам’ятав ще колгосп: залізні ферми в рудих патьоках, дерев’яний настил, у якому бракувало кількох дощок. У сільраді щовесни обіцяли ремонт мосту, щоосені забували. Місцеві ходили ним до зупинки навпростець і лаяли кожну дошку, що вгиналася під ногами.

Зате під мостом навесні добре брала плотва. Олег Тимофійович це давно помітив і того вечора не прогадав: за годину в садку тріпотіло з десяток рибин, одна навіть непогана, долонь на дві.

Варька дрімала на сухому клапті торішньої трави, поклавши морду на лапи. Зрідка над головою рипіли дошки: хтось ішов з автобуса, хтось на автобус.

Потім рипіння стало швидким. А тоді щось шубовснуло у воду метрів за п’ять від берега.

* * *

Це був чорний пакет, звичайний, для сміття, туго зав’язаний зверху. Він не пішов на дно одразу: погойдувався, осідав, неквапом розвертався за течією. І поки Олег Тимофійович кліпав, намагаючись зрозуміти, хто це тут такий охайний, що сміття в річку носить, Варька вже була у воді.

— Варько! Куди?! Назад!

Вона не озирнулася. Пливла незграбно, по-собачому високо задираючи морду, і вода навколо неї була кольору міцного чаю. Згори, з мосту, долинув тупіт. Хтось біг, і біг не прогулянковим кроком.

Олег Тимофійович кинув вудку, видерся схилом, чіпляючись за корені верболозу, але на мосту вже нікого не було. Тільки за вербами на тому березі майнула світла куртка й зникла.

Він повернувся до води. Пакет устиг осісти майже весь, над поверхнею лишався тільки вузол. Варька дістала до нього, вхопила зубами саме за вузол і повернула до берега. Пливти їй стало важко: голова раз у раз смикалася донизу, вона пирхала, ковтала воду, але не відпускала.

Олег Тимофійович зайшов у річку в чому був. Гумаки миттю набрали води, холод пройняв до колін так, що аж зуби заскреготіли. Він ухопив собаку за нашийник, потяг на себе, і вони разом вибралися на берег.

— Ну й нащо, га? — він сів просто в мокру траву, важко дихаючи. — Нащо ти мені це сміття притягла? Ти ж воду на дух не переносиш.

Варька не обтрушувалася. Вона стояла над пакетом, мокра до останньої шерстинки, і тихо скавучала. Потім штовхнула його носом. Раз. Другий.

І тоді пакет ворухнувся.

* * *

Про те, що було далі, Олег Тимофійович наступного ранку розповідав у ветерuнарній клініці Лікaрка, молода жінка на ім’я Катерина Андріївна, слухала його мовчки й водночас оглядала вміст картонної коробки, вистеленої його ж фланелевою сорочкою.

— Я спершу нічого не второпав, — казав він, і руки в нього ще й досі трохи тремтіли. — Думаю, що вона мені його пре, дурепа? А мотузка намокла, затягнулася, пальцями не візьмеш. Ножем різав. Розкрив, а там… Троє. Мокрі, як ганчірочки.

Двоє ворушаться, а третій ні. Я його в долоні, тру, дихаю на нього, як на замерзлі руки взимку. А Варька лиже, лиже… І він як пискне! Я, ви знаєте, отам на березі й сів. Сиджу, реву, як дитина, а вона лиже.

Катерина Андріївна підняла одне цуценя, чорне з білою плямою на лобі, подивилася, поклала назад.

— Їм днів десять, не більше. Очі тільки-тільки прорізалися. Холодно їм було страшенно, але ви їх вчасно зігріли. Дуже вчасно.

— А тепер що з ними робити? Моя ж не мама, де вона їм молока візьме.

— Замінник молока для цуценят, у нас є. Спеціальна пляшечка для годування. Кожні три години, вночі теж. Тепло обов’язково: пляшка з теплою водою, загорнута в рушник. І щоб ніяких протягів.

— Кожні три години, — повторив Олег Тимофійович і раптом усміхнувся. — Ну, в мене пенсія, мені спішити нікуди.

Він купив дві банки суміші, пляшечку і поїхав додому першою ж маршруткою. Коробку тримав на колінах обома руками, як торт на весілля.

* * *

Перші ночі він майже не спав. Будильник у телефоні дзеленчав о дванадцятій, о третій, о шостій. Олег Тимофійович ставив на плиту каструльку, грів суміш, капав собі на зап’ястя, як колись учила покійна мати, коли в них у хаті з’являлися кролята без кролиці.

Але найбільше його вразила Варька. Вона вмостилася в коробці біля трьох клубочків, згорнулася навколо них, як підкова, і не виходила. Їла тут-таки, з рук. На подвір’я вибігала на хвилину і летіла назад. Коли цуценята пищали, вона підводила голову й дивилася на Олега Тимофійовича так, ніби питала: ну чого ти стоїш, не чуєш хіба?

— Чую, чую, — бурчав він, шкандибаючи до плити. — Ти ще командувати мені будеш.

Вона вилизувала їх після кожного годування, гріла, вкладала носом на місце, коли хтось відповзав до краю коробки. Жодних своїх цуценят у неї ніколи не було. А виходило в неї так, наче вона все життя тільки цього й чекала.

* * *

На третій день Олег Тимофійович усе-таки вибрався на міст, не рибалити, а так, подихати. Варька лишилася вдома при коробці, і він ішов сам, повільно, обходячи діряві дошки.

Посеред мосту стояла дівчинка років одинадцяти. Світла куртка, наплічник, розтріпана коса. Вона вчепилася в іржаве поруччя й дивилася вниз, на воду. І плакала, беззвучно, як плачуть діти, які вже знають, що плакати не можна.

Він зупинився поруч. Помовчав.

— Ти чия будеш?

Вона здригнулася, ніби її спіймали.

— Раїси Петрівни. Онука. Дарина.

— Раїсина, значить. Біля ставка живете?

Дарина кивнула. Потім довго дивилася на воду й раптом заговорила швидко, ковтаючи слова, наче боялася, що як зупиниться, то вже не скаже:

— У нас Лада, собака, в неї цуценята були. Бабуся сказала, що ще троє нам не треба, що ми на її пенсію й так ледве тягнемо, що ніхто їх не візьме. Сказала, щоб я віднесла на річку, поки вони нічого не розуміють. Я не хотіла. Я два дні їх ховала в сараї. А потім вона сказала, що сама віднесе… А вона б віднесла. І я… я пішла сама. Я думала, постою й віднесу назад. А тут хтось унизу, я злякалася, і воно якось… випало. І я побігла.

Вона затулила обличчя рукавом.

— Я не сплю. Я заплющую очі й чую, як воно шубовснуло.

Олег Тимофійович поклав їй руку на плече. Рука була важка, шершава, пахла рибою й сумішшю для цуценят.

— Той, хто внизу, — сказав він, — то був я. Точніше, я й Варька моя. Вона їх дістала, Даринко. Живі всі троє. Лежать у мене в коробці біля грубки й пищать так, що я третю ніч не сплю.

Дарина відняла рукав від обличчя. Дивилася на нього так, ніби він говорив чужою мовою.

— Правда?

— А нащо б я брехав? Ходімо, покажу.

* * *

Того ж вечора Олег Тимофійович постукав у хвіртку Раїси Петрівни. Дарина стояла за його спиною, вчепившись у рукав.

Раїса Петрівна вийшла у фартусі, з мокрими від миття посуду руками, подивилася на онуку, на сусіда, і все зрозуміла без слів. Губи в неї стиснулися.

— Прийшли соромити? Соромте. Тільки ви, Олеже Тимофійовичу, спершу порахуйте, скільки кілограмів корму на місяць треба на чотири собаки. А я порахувала.

— Не соромити я прийшов, Раїсо Петрівно, — спокійно сказав він. — Домовлятися. Я їх вигодую до двох місяців, а там роздамо в добрі руки. Оголошення в соцмережах дамо, в Миргороді люди беруть, я вже питав. А одного… — він озирнувся на Дарину, — одного, може, дитині лишимо. Корм на перший час я дам, у мене Варька однаково стільки не з’їсть.

Раїса Петрівна довго мовчала. Потім витерла руки об фартух і зітхнула так, наче з неї хтось зняв торбу з картоплею.

— Та нащо воно вам на ваші роки, такий клопіт?

— А мені якраз клопоту й бракувало, — усміхнувся Олег Тимофійович. — Сам живу, телевізор уже напам’ять знаю.

Раїса Петрівна подивилася на онуку. Дарина не дихала.

— Одного, — сказала бабуся. — Одного, і щоб сама за ним прибирала.

Дарина кинулася їй на шию, і Раїса Петрівна вперше за вечір якось незграбно, по-своєму, всміхнулася.

* * *

Двох цуценят у червні забрали. Одне поїхало в Миргород до сім’ї з двома хлопчиками, друге до пасічника з сусіднього села, який потім ще двічі дзвонив, дякував і розповідав, що той уже гавкає на кожну бджолу.

Дарина своє назвала Бубликом. Щодня після школи вони приходили до Олега Тимофійовича, і Бублик першим ділом біг обнюхувати Варьку, а та терпляче стояла й дозволяла.

Третє цуценя, те саме, що не дихало на березі, лишилося в Олега Тимофійовича. Він назвав його Гудзиком, бо малий був круглий і скрізь чіплявся: до штанини, до Варьчиного хвоста, до сітки в садку для риби.

Тепер вони ходять під іржавий міст утрьох. Олег Тимофійович сидить із вудкою, Гудзик ганяє жаб на мілині, а Варька лежить на своєму клапті трави й дрімає.

У воду вона так і не полюбила ходити. Але варто комусь пройти мостом із пакетом у руці, як вона підводить голову й дивиться, не відриваючись, доти, доки людина не зійде на той берег.

— Пильнує, — каже Олег Тимофійович, коли хтось із сусідів питає. — Вона ж тепер знає, що в пакетах буває.