Королева

Щодня об одинадцятій тридцять Валентин Макарович загортав у паперову серветку два кружальця вареної ковбаси й клав їх у нагрудну кишеню картатої сорочки. Лідія Павлівна спостерігала за цим із кухні й щоразу казала одне й те саме:

— Собі б так носив. Знову на обід спізнишся.

— Не спізнюся. Одна партія, ну, дві — і додому.

Спізнювався він завжди. Але ковбасу брав. Бо рівно опівдні на лаву в сквері біля обласної бібліотеки приходила Королева.

* * *

Уперше вона з’явилася у квітні, коли в місті тільки-но зазеленів бузок і з лав зняли зимові дошки, якими їх забивали від вaндалів. Валентин Макарович і його давній товариш Анатолій Петрович розставляли фігури, сперечаючись, чия черга грати білими. І тут із кущів вийшла кішка.

Не вийшла навіть — виплила. Чорна, пухнаста, з довгою шерстю, що лягала на боках хвилями. На грудях біла манішка, наче серветка, заправлена за комір. Усі чотири лапи в білих шкарпетках, ніби вона ненароком ступила в миску зі сметаною. Вуса довгі, білі й такі пружні, що нагадували волосінь. А очі зелені, кольору недостиглого аґрусу.

Вона стрибнула на лаву, обійшла дошку, понюхала білого коня й сіла поруч із Валентином Макаровичем. Сіла так, ніби це місце їй належало ще з позаминулого року.

— О, вболівальниця прийшла, — хмикнув Анатолій Петрович. — Тільки ще питання, за кого вона.

З’ясувалося швидко. Анатолій простягнув їй шматочок сиру, який носив до чаю, — кішка відвернулася. Валентин Макарович нічого не простягав, просто обережно торкнувся пальцями її голови. І вона замружилася, замуркотіла, притулилася до його ліктя.

— Ну от, — Анатолій ображено поклав сир назад у пакетик. — Я для неї, виходить, прозорий.

— Ти пішаків моїх забагато їси, — засміявся Валентин. — А вона жадібних не любить.

Ім’я він придумав того ж дня. Подивився, як кішка без жодного запрошення вмостилася на шаховій лаві, і сказав:

— Будеш Королевою. Королева ходить куди хоче, хоч по прямій, хоч навскоси.

Кішка ліниво глянула на нього, наче погодилася, що інакше її називати й не личило.

* * *

Відтоді вона не пропустила жодного дня. Хоч дощ, хоч вітер — рівно о дванадцятій із-під гортензій з’являлася чорна тінь із білими лапами. Анатолій Петрович навіть звіряв по ній годинник.

— Твоя точніша, ніж бібліотечні куранти, — казав він. — Ті вічно на три хвилини відстають.

Валентин Макарович пішов на пенсію торік восени. Сорок два роки пропрацював у локомотивному депо, знав напам’ять кожен гвинт у дизелі, а тут раптом виявилося, що з восьмої ранку до вечора в нього немає жодної справи.

Діти роз’їхалися: син у Києві, донька в Луцьку. Лідія Павлівна ще підробляла бухгалтеркою в садочку, пропадала там до обіду. Перші місяці він просто ходив квартирою й не знав, куди себе подіти. Потім Анатолій витяг його в сквер на шахи. А потім з’явилася вона.

При Королеві він грав спокійніше. Не поспішав, не хапався за першу-ліпшу фігуру. Анатолій запевняв, що це звичайнісінький збіг, але за травень і червень Валентин Макарович виграв у нього більше партій, ніж за весь минулий рік.

Лідія Павлівна про кішку знала. Знала й про ковбасу, і про те, що чоловік придбав у зоомагазині на Шевченка пакетик якихось ласощів для котів «з лососем». Але щодо дому була категорична.

— Навіть не думай, Валю. Ми тільки ремонт зробили. Паркет новий, дивани нові. Мені шерсть по всій квартирі не потрібна.

Він і не думав. Йому вистачало лави й тих двох годин опівдні.

* * *

Королева не прийшла на початку липня.

Стояла така спека, що асфальт біля бібліотеки ставав м’яким, а голуби сиділи в тіні з розкритими дзьобами. Валентин Макарович розставив фігури й поглядав на гортензії. Дванадцята. П’ять хвилин на першу. Десять.

— Макаровичу, твій хід, — нагадав Анатолій.

Він зробив хід. Потім ще один. На двадцятому ході віддав ферзя просто так, під удар слона, навіть не помітивши.

— Ти що, спиш? — Анатолій аж окуляри зняв. — Ферзя віддав. За так.

— Королеви нема.

— Та прийде. Кішка — не пенсія, за графіком не приходить. Спека он яка, десь у підвалі лежить, прохолоди шукає.

Валентин Макарович кивнув, але вже не слухав. Партію він програв, навіть не дограючи, — просто поклав свого короля на дошку.

Додому він прийшов о пів на третю. Лідія Павлівна на плиті тримала вареники з картолею, ті, що він найбільше любив. Вона вже набрала повітря, щоб сказати своє звичне про обід і спізнення, але подивилася на чоловіка й передумала.

— Що сталося?

— Нічого. Не прийшла вона сьогодні.

Вареники він так і не з’їв. А ввечері, коли спека трохи спала, взяв ліхтарик і пішов назад у сквер. Ходив між кущами, зазирав у підвальні віконця бібліотеки, тихенько кликав: «Кись-кись. Королево». Жінка, що продавала біля входу насіння й квіти з власного городу, провела його довгим поглядом.

— Ви кішку шукаєте? Чорну таку, з білими лапками? Не бачила. Днів зо три вже не бачила.

Три дні. А він і не помітив, що вона останнім часом приходила якась інша: не сиділа до кінця партії, швидко їла й зникала в гортензіях.

* * *

Минув тиждень. Потім другий.

Валентин Макарович погано спав. Лідія Павлівна заварювала йому на ніч чай із м’ятою й чебрецем, але він пив його, дивився у вікно й засинав ближче до ранку. У шахи грав, але грав погано. Анатолій уже й не кепкував, а мовчки розставляв фігури й так само мовчки забирав виграш.

Ковбасу Валентин Макарович носити не перестав. Щодня клав два кружальця в серветці під лаву, біля ніжки. І щоранку серветка була порожня.

— Їжаки, — впевнено казав Анатолій. — Або ворони. Ворони тут такі, що в мене з рук булку витягли.

Валентин не сперечався.

Якось уночі Лідія Павлівна прокинулася й не знайшла чоловіка поруч. Він сидів на балконі на табуретці в самій майці й дивився в темряву, туди, де за дахами був сквер.

— Валю, ну це ж кішка, — вона сіла поруч і накинула йому на плечі свою кофту. — Просто вулична кішка.

Він довго мовчав.

— Знаю, Лідо. Знаю, що вулична. Тільки от що. Коли я з депо пішов, то думав: усе, списали. Сорок два роки був потрібен, а тепер нікому. Ти на роботі, діти далеко, Толік і той не щодня може. А вона мене чекала. Щодня. Рівно опівдні. Розумієш? Хтось на мене чекав.

Лідія Павлівна нічого не відповіла. Тільки поправила кофту на його плечах і ще довго сиділа поруч.

А наступного ранку, коли він загортав ковбасу, вона підійшла до столу, відрізала ще три кружальця й поклала йому в серветку.

— Візьми більше.

— Навіщо?

— Про всяк випадок. Раптом вона там не сама.

Він подивився на дружину, але вона вже відвернулася до плити.

* * *

Кінець серпня видався тихим і теплим. На липах у сквері з’явилися перші жовті листки, у бібліотеці поставили стенди до першого вересня, діти ганяли на самокатах між лавами. Анатолій Петрович розставляв фігури й розповідав, як його онук вступив до політехніки, а Валентин Макарович кивав і за звичкою поглядав на гортензії.

Дванадцята.

Гілки ворухнулися.

Спочатку він подумав, що здалося. Потім побачив білу лапку. Потім другу. А потім із-під куща вийшла Королева: схудла, з пилом на боках, з поскубаною манішкою. У зубах вона обережно, за загривок, несла чорне кошеня. А слідом за нею, спотикаючись і пищачи, в ряд, наче пішаки на дошці, дріботіли ще двоє: одне теж чорне з білими шкарпетками, інше димчасто-сіре, найменше.

Анатолій Петрович завмер із турою в руці.

Королева підійшла до лави й поклала кошеня Валентинові Макаровичу просто на черевик. Сіла поруч. Подивилася на нього своїми аґрусовими очима так, ніби хотіла сказати: «Ну що ти так дивишся? Я ж не могла інакше».

— Ну треба ж, — видихнув Анатолій. — А ти казав: пропала. Вона, виходить, у декреті була.

Валентин Макарович нахилився, підняв кошеня. Воно було тепле, легке, як жменя пуху, і відразу вчепилося кігтиками йому в сорочку. Він сидів, тримав його в долонях і нічого не міг сказати, тільки часто кліпав.

— Так це вона ковбасу забирала, — нарешті вимовив він. — Щоночі. А ти — їжаки, ворони…

— Та хто ж знав, — Анатолій уже не слухав. Бо найменше, сіре кошеня доповзло до його ноги, вчепилося в шнурок і полізло вгору по штанині. Королева глянула на це, але не зупинила.

Анатолій Петрович обережно зняв малого з коліна й підніс до обличчя.

— Макаровичу. Цього я заберу. Щоб ти знав.

— А Галина твоя що скаже?

— Скаже, що я з глузду з’їхав. Нічого, звикне. — Він погладив кошеня пальцем між вухами. — Пішаком буде.

— Чого це Пішаком?

— Бо пішак, якщо дійде до останньої горизонталі, стає ферзем. Ось побачиш, яким виросте.

* * *

Додому Валентин Макарович ішов із картонною коробкою з-під бананів, яку випросив у продавчині на ринку. У коробці сиділи двоє чорних кошенят, а поруч, не відстаючи ні на крок, ішла Королева. Сама. Без жодного повідця. Як і належить королеві.

На сходах він зупинився. Подумав про новий паркет. Про диван. Про те, що Лідія зараз скаже. Постояв хвилину й натиснув на дзвінок.

Двері відчинилися майже одразу, наче дружина стояла за ними й чекала. Вона подивилася на коробку, на кошенят, на чорну кішку з білими лапами, яка вже по-хазяйськи зазирала в передпокій.

— Паркет, Валю, — сказала Лідія Павлівна.

— Лідо, я…

— Паркет, — повторила вона й відступила вбік. — Тому лоток на кухні не ставимо. Я його у ванній поставила. Ще позавчора купила, на балконі ховала. Про всяк випадок.

Він так і лишився стояти на порозі з коробкою в руках. А Королева переступила через поріг першою, оглянула передпокій, понюхала капці Лідії Павлівни й неквапом рушила вглиб квартири, ніби жила тут завжди.

* * *

Кошенят назвали Турою і Слоником. Наступного ж тижня Лідія Павлівна сама повезла всіх трьох на огляд у вeтклініку на Шевченка й повернулася звідти з таким пакетом корму та іграшок, що Валентин Макарович тільки руками розвів.

— Що? — сказала вона. — Лікарка порадила. Кішка годує, їй треба добре харчуватися.

Анатолій Петрович тепер щодня показує на лаві фотографії в телефоні: Пішак спить у його капцях, Пішак їсть з Галининої тарілки, Пішак сидить на шаховій дошці й не дає розставити фігури. Кошеня росте, і Анатолій уже серйозно запевняє, що воно розуміється на дебютах.

А Валентин Макарович, як і раніше, опівдні йде в сквер. Тільки ковбасу в кишеню більше не кладе.

Бо тепер рівно о дванадцятій Королева сідає вдома на підвіконня, повертає голову в бік скверу й чекає, коли він повернеться. І спізнюватися на обід Валентин Макарович перестав. Незручно якось, коли на тебе чекають четверо.