В очікуванні автобусу

Кішка четвертий день не відходила від табло й чекала на автобус…

Галина Вікторівна прийшла на зміну в понеділок, як завжди, о без чверті сьома. Надворі стояв холодний листопадовий ранок. Дрібний дощ за ніч перейшов у мокрий сніг, на асфальті блищали калюжі, а люди заходили до зали очікування, струшуючи з курток важкі краплі.

Галина Вікторівна поставила під стіл термос із кавою, витягла бутерброди, увімкнула комп’ютер і тільки тоді помітила її.

Прямо під електронним табло сиділа триколірна кішка. Невелика, вже не молода. Біла грудка, руді й чорні плями на спині, акуратні лапки. На шиї — старий коричневий нашийник.

Кішка дивилася вгору на рядки з назвами рейсів так уважно, ніби справді могла прочитати:

Київ — 08:20.
Житомир — 09:05.
Київ — 11:40.

— А ти звідки тут узялася? — тихо запитала Галина Вікторівна.

Кішка лише повернула до неї голову.

— Загубилася?

Та знову подивилася на табло.

Спочатку жінка вирішила, що тварина просто забігла погрітися. На автостанції таке траплялося. Особливо восени: то пес приб’ється, то кошеня сховається під лавкою.

Але минула година. Потім друга. Кішка не йшла. Вона сиділа під табло, а щоразу, коли автоматичні двері відчинялися й із перону заходили пасажири, підіймала голову. І дивилася на людей. Не на пакети. Не на їжу. Саме на обличчя. Ближче до обіду Галина Вікторівна відрізала шматочок ковбаси зі свого бутерброда.

— Іди сюди, красуне.

Кішка підійшла. З’їла ковбасу обережно, навіть не хапала. Потім облизнулася, потерлася боком об ніжку стільця і знову повернулася під табло.

— Дивна ти якась, — пробурмотіла жінка. — Кого ти там виглядаєш?

Наступного ранку кішка була на тому самому місці. Черговий касир Сергій навіть здивувався:

— Вона що, ночувала тут?

— Схоже на те.

— Може, бездомна?

Галина Вікторівна похитала головою.

— Та яка бездомна? Подивися на нашийник. І шерсть нормальна. Домашня вона.

Вона присіла й уважніше роздивилася нашийник. На маленькій металевій пластинці ледве читалося одне слово: «Мурка».

— О, то ти Мурка, — усміхнулася Галина Вікторівна. — Уже краще. Ім’я ми знаємо. А господарі де?

Мурка тихенько нявкнула. У той день їй принесли трохи відвареної курятини. Кішка поїла, потягнулася, повільно обійшла зал, заглянула під лавки, підійшла до дверей. І знову сіла біля табло.

Коли прибував автобус із Києва, відбувалося щось дивне. Щойно на табло змінювався статус рейсу на «прибув», Мурка вставала. Підходила майже до самих дверей.

І чекала. Пасажири заходили по одному: чоловік із рюкзаком, молода мама з дитиною, студент із навушниками, дві літні жінки з пакетами… Мурка уважно дивилася на кожного. А коли останній пасажир проходив усередину, її хвіст опускався. І вона поверталася на своє місце.

— Вона когось чекає, — сказала Галина Вікторівна прибиральниці.

— Та я вже теж бачу, — відповіла та. — І чекає саме автобус із Києва.

На третій день про Мурку знала вже вся автостанція. Водії приносили їй шматочки м’яса. Касирка Олена поставила мисочку з водою. Прибиральниця поклала біля батареї старий складений плед.

Мурка приймала турботу спокійно. Їла. Грілася. Але після кожного прибуття автобуса з Києва знову йшла до дверей. Одного разу водій рейсу, кремезний чоловік років п’ятдесяти, довго дивився на неї, а потім раптом насупився.

— Стривайте…

— Що? — запитала Галина Вікторівна.

Він підійшов ближче.

— Я цю кішку бачив.

— Де?

Чоловік задумався.

— У п’ятницю. Точно. Вона була на пероні біля однієї бабусі.

Галина Вікторівна відчула, як усередині щось похололо.

— Якої бабусі?

— Невисока така. У синьому пуховику. Сива. Вона часто їздила до Києва. Галина… Ганна…

І тут прибиральниця озвалася:

— Галина Вікторівна?

— Так! Точно! Галина Вікторівна.

Касирка мовчки дивилася на нього. Адже її саму теж звали Галиною Вікторівною.

— І що було далі? — тихо запитала вона.

Водій зняв шапку.

— Їй погано стало перед посадкою.

У залі наче стало тихіше. Навіть Мурка підняла голову.

— Сіла на лавку, — продовжив водій. — Сказала, що серце прихопило. Хтось швидку викликав. Вона ще просила: «Мурко, йди додому». А кішка не пішла.

— І куди її забрали?

— У районну лікарню, здається. Потім, кажуть, перевели до Києва.

Галина Вікторівна присіла перед Муркою. Тепер усе стало зрозуміло. Кішка не загубилася. Вона чекала. Виявилося, що її господиня, теж Галина Вікторівна, жила в приватному секторі за десять хвилин ходьби від автостанції.

Мурка прожила з нею дванадцять років. Колись, ще зовсім маленьким триколірним кошеням, вона сама прибилася до цієї ж автостанції. Була дощова осінь. Кошеня ховалося під лавкою, мокре, брудне й голодне.

Саме Галина Вікторівна забрала його додому.

— Ну що, мала, — сказала вона тоді, сховавши кошеня під куртку, — якщо вже вибрала мене, то ходімо.

Так Мурка й залишилася. Минали роки. Її господиня часто їздила до доньки в Київ: допомагала з онуками, возила домашні яблука, варення, консервацію. Мурка знала цей ритуал. Сумка. Пальто. Ключі. Дорога до автостанції. Зазвичай кішка доходила до воріт і поверталася додому. А того п’ятничного ранку чомусь пішла далі. За господинею — прямо на перон. І саме там Галинi Вікторівні стало погано.

Коли приїхала швидка, Мурка сиділа поруч із лавкою.

— Заберіть кішку, — попросила жінка когось із людей, коли її клали на ноші. — Це моя Мурочка…

Але всі метушилися. Хтось говорив із медиками. Хтось прибирав сумку. Хтось відводив людей убік. Двері швидкої зачинилися. Машина поїхала. А Мурка залишилася. Вона бачила, як поїхала господиня. Але, мабуть, не могла зрозуміти куди.

Знала тільки одне: Галина Вікторівна завжди їхала звідси автобусом. І завжди поверталася автобусом. Тому Мурка почала чекати. На четвертий день із самого ранку кішка майже нічого не їла.

— Ти хоч курочку з’їж, — вмовляла її касирка.

Мурка навіть не підійшла. Сиділа й дивилася на табло. Ближче до третьої дня приїхав черговий автобус із Києва. На табло засвітився напис: «Прибув».

Мурка встала. Повільно. Наче за ці чотири дні теж страшенно втомилася. Підійшла до дверей. Пасажири почали заходити. Спочатку двоє хлопців. Потім жінка з великою валізою. Чоловік із коробкою. Молода пара.

Мурка дивилася на кожного. І раптом завмерла. У дверях стояла жінка років сорока п’яти в бежевому пальті. У руках — сумка. Побачивши кішку, вона закрила долонею рот.

— Мурка?..

Кішка зробила крок. Жінка поставила сумку просто на підлогу.

— Мурочко…

І тоді кішка побігла. Усі ці чотири дні вона рухалася повільно й поважно. А зараз мчала через зал так, що лапи ковзали по плитці. Жінка присіла й підхопила її. Мурка буквально втиснулася їй у груди. Муркотіла. Нявкала. Торкалася лапами обличчя.

— Господи… ти тут… Ти весь цей час тут була…

У жінки текли сльози. Галина Вікторівна вийшла з-за каси.

— Ви її знаєте?

— Це мамина кішка.

— А мама?..

Жінка витерла щоку.

— Жива.

У залі хтось тихенько видихнув.

— Їй зробили опeрацію, — продовжила донька. — Кілька днів була в реaнімації. Сьогодні перевели у звичайну палату. І перше, що вона нормально сказала мені вранці: «Знайди Мурку». Жінка притиснула кішку міцніше.

— Я поїхала сюди одразу.

Галина Вікторівна озирнулася. Прибиральниця непомітно витирала очі рукавом. Водій біля дверей дивився вбік. Навіть кілька пасажирів зупинилися, хоча їх уже чекали маршрутки.

— Заберете її до себе? — запитала касирка.

— Звичайно.

Жінка погладила Мурку.

— Мама мене зʼїсть, якщо я повернуся без неї.

Усі засміялися. Але Мурка раптом вирвалася з рук. Стрибнула на підлогу. І знову сіла під табло.

— Мурко, ходімо, — покликала донька.

Кішка не рушила.

— От уперта…

Галина Вікторівна подивилася на неї й раптом зрозуміла.

— Вона ж не вас чекала.

Жінка завмерла.

— Маму.

Наступного дня донька приїхала знову. Цього разу принесла переноску. Мурку забрали до Києва. А ще через два тижні до автостанції під’їхало таксі. З нього повільно вийшла невисока сива жінка в теплому темно-синьому пуховику.

Поруч ішла донька. А в руках вона несла Мурку.

— Обережно, мамо, не поспішай, — просила донька.

— Та не маленька я вже, — бурчала Галина Вікторівна.

Коли вони зайшли до зали, Мурка одразу почала вириватися. Її опустили на підлогу. Кішка побігла до знайомого місця під табло.

Потім озирнулася. Побачила господиню. І повернулася. Стара жінка присіла настільки, наскільки дозволяло серце після лікарні.

— Ну що ж ти, дурненька моя… — прошепотіла вона. — Чотири дні мене чекала?

Мурка потерлася головою об її долоню.

— Я ж тобі казала додому йти…

Кішка голосно замуркотіла.

— Не послухалася?

Мурка нявкнула. Жінка засміялася й заплакала водночас.

— І правильно зробила.

Галина Вікторівна з каси дивилася на них і теж ледь стримувала сльози. Перед тим як піти, господиня Мурки підійшла до працівників автостанції з пакетом цукерок.

— Дякую вам, що не вигнали її.

— Та як її можна було вигнати? — відповіла прибиральниця. — Вона ж пасажира чекала.

Усі засміялися. А господиня серйозно сказала:

— Ні. Не пасажира. Мене вона чекала.

Відтоді Мурка більше не проводжала її до автостанції. Галина Вікторівна після лікарні теж стала їздити до Києва значно рідше.

А коли їхати все-таки доводилося, донька приїжджала машиною й забирала матір просто від дому. Кажуть, Мурка після тієї історії щоразу, коли господиня одягала куртку, сідала просто біля вхідних дверей.

Мовчки. Наче попереджала:

— Цього разу без мене нікуди.

І Галина Вікторівна завжди нахилялася, гладила її між вухами й відповідала:

— Нікуди я від тебе не подінуся, Мурочко. Обіцяю.

Можливо, тварини й не розуміють розкладів автобусів, назв міст і рядків на електронному табло. Але іноді вони розуміють найголовніше краще за нас.

Якщо твоя людина пішла — її треба чекати. Навіть якщо минув день. Навіть якщо два. Навіть якщо двері знову й знову відчиняються, а серед десятків чужих облич немає того єдиного. Бо для когось автостанція — лише місце між відправленням і прибуттям.

А для Мурки ті чотири дні це було місце, звідки мала повернутися вся її родина.