Кішка обрала ту, на яку ніхто не дивився

Коли того весняного ранку до ветеринарної клініки під’їхала дорога іномарка, у коридорі почався тихий переполох.

Жінки підтягнулися. Хтось мигцем глянув на себе у скляні дверцята шафи, хтось поправив волосся, хтось обсмикнув халат. Усмішки стали привітнішими на цілий тон.

Прийом тільки почався, а з машини вийшов високий чоловік із переноскою в руках. Респектабельний, серйозний, з проникливим поглядом — такі сюди не заходили майже ніколи. Зазвичай приходили бабусі, дідусі, волонтерки, жінки всіх віків. А тут — оце.

І тільки Уляна не подивилася в жодне дзеркало. Вона взагалі не мала звички в них дивитися.

* * *

У оглядовій чоловік дістав із переноски білу як сніг кішку в дорогому червоному нашийнику.

Кішка була млява, тремтіла й безперервно кричала від болю.

— Учора вдень син складав макет корабля з дерев’яних деталей, — сказав господар. — Тіна була поруч. Однієї дрібної деталі потім не знайшли. Тільки кілька трісок. А зранку їй стало зле.

Прийшла хірург — красива, ставна Неля Вікторівна, з асистенткою.

Пацієнтка, побачивши лікарку, відчула недобре й міцно вчепилася в дорогий костюм господаря.

Лікарка спробувала оглянути її. Кішка грізно засичала, притиснула вуха, пригнулася, намагаючись злитися з металевим столом, — а тоді різко стрибнула й ударила лапою по руці.

Зібравши останні сили, вона з криком видерлася на плече високого чоловіка й зайняла кругову оборону.

Відчепити її не вдалося. Дісталося й самому господареві.

Неля Вікторівна трясла рукою в порваній рукавичці. Підходити знову вона не наважувалася. Асистентка теж.

— Уляно! Допоможи нам!

* * *

До кабінету зайшла невисока жінка.

Наскільки хірург була хороша своєю яскравою вродою, настільки непоказно виглядала ця. Вона програвала і їй, і всім іншим у клініці буквально в усьому.

Природа обділила її гарними рисами. Волосся русяве, зібране в простий хвіст. Ноги трохи закороткі й повнуваті. Не було в ній рівним рахунком нічого з того, на що чоловіки звертають увагу насамперед.

Уляна підійшла до кішки й сміливо простягнула до неї руки.

— Тіно. Йди до мене. Йди, не бійся.

І тут сталося те, чого не чекав ніхто.

Кішка помовчала секунду — а тоді залишила плече господаря й пішла до неї на руки.

Роман Андрійович розгубився остаточно. Тіні й раніше робили щеплення, тільки вдома, і вона спокійно сиділа в нього на колінах. А сьогодні влаштувала тут справжню боротьбу — і пішла до чужої людини.

Такого з його кішкою не було ніколи.

* * *

Зробили рентген. Потрібна була термінова операція.

Роман Андрійович нервово поглядав на годинник: за дві години в нього був літак на важливі перемовини, і перенести це не міг ніхто.

Він оплатив усі витрати наперед і поїхав із важким серцем.

Уже в літаку згадував благання в очах своєї кішки, коли зачиняв двері. А раптом вона подумає, що він зрадив і кинув її саму в чужому місці?

А в клініці тим часом жваво обговорювали ранкового клієнта. Зовнішність, одяг, манеру триматися. Для них поява такого чоловіка була цілою подією.

* * *

Пізно ввечері Уляна сиділа в післяопераційному стаціонарі й дивилася на Тіну під крапельницею.

Кішка відходила від операції важко. Клопоту з нею було багато, і чергова намагалася не відходити ні на крок.

До того ж Уляні, яка любила тварин змалку, чомусь здавалося, що вона знає цю маленьку білу кішку дуже давно. Тягнуло до неї, як до рідної душі.

А про господаря Тіни вона навіть думати боялася. Надто вже він був хороший — порівняно з нею.

* * *

Доля Уляну не балувала.

У приказку «не родися красивою, а родися щасливою» вона давно не вірила. У її житті все виходило інакше.

Батька вона не знала — він пішов, коли дочці не було й року. Уляна змалку зрозуміла, як це — бути «гидким каченям».

А на додачу в п’ять років вона важко перехворіла на грип з ускладненням на ноги й майже рік училася ходити заново. Відтоді хода в неї лишилася трохи перевальцем, і вдіяти з цим не можна було нічого.

Її дражнили. Дружити ніхто не хотів.

Мати часто хворіла, але доньку виростити встигла й померла незадовго до того, як Уляна отримала диплом ветеринарного лікаря.

У клініці неподалік від дому вона підробляла ще студенткою — так там і залишилася.

* * *

Оперувати їй не давали.

Вона була асистенткою Нелі Вікторівни, яка попихала нею, як особистою прислугою. Їй це прощали: вона була красунею, а власник клініки — усього лише старіючим чоловіком, який у ній душі не чув.

Проте знань гарненькій лікарці відверто бракувало. У складних ситуаціях вона кликала на допомогу «безтолкову» асистентку. А щойно задачу було виконано — напрочуд швидко про це забувала.

Завідувачка дивилася на це крізь пальці. Вона в усьому підігравала хірургові й на кожному кроці занижувала самооцінку й без того закомплексованій співробітниці. Щоб та слухалася. Щоб і думки не мала звільнитися й перейти в іншу клініку.

Що б Уляна не зробила — усе було не так.

Зарплата в неї була мізерна, тож вона брала підробітки й чергувала в стаціонарі по кілька діб поспіль. Оперувати вдавалося тільки коли Неля Вікторівна йшла у відпустку.

Уляна до такого життя звикла. І навіть знаючи, що за очі її називають качкою й передражнюють ходу, вважала, що з роботою їй пощастило.

* * *

Роман Андрійович з аеропорту поїхав просто до Тіни.

Десятирічний син Данило дзвонив йому без упину. Хвилювання хлопчика можна було зрозуміти: це була кішка його покійної мами. Його найкращий друг, з яким він фактично виріс і з яким уперше розлучився.

Господаря провели в стаціонар. На стільці сиділа та сама жінка. Тіна в блакитній попонці лежала в неї на колінах.

Прокинувшись, кішка невдоволено подивилася на господаря. Він хотів її погладити — але вона раптом забурчала й ще міцніше притулилася до своєї доглядальниці.

Він сторопів.

— Не засмучуйтеся. Вона ще сонна.

— Як вона?

— Уночі прокидалася й плакала, — тихо сказала жінка, не підводячи на нього очей.

— То ви й уночі тут були? А коли ж ви відпочиваєте?

— Така робота.

Увесь той день він думав про дивну поведінку своєї кішки. І про цю тиху непоказну жінку з напрочуд чистим добрим поглядом.

* * *

У день виписки на нього чекали неприємності.

Сталося те, чого він боявся: Тіна не хотіла йти до господаря, який привіз її в це страшне місце й залишив. Її наче підмінили.

Вона загрозливо сичала, біла шерсть ставала дибки, щойно він простягав руку.

А вдома треба було обробляти шов, робити уколи, давати таблетки. Хто це робитиме? Домробітницю Галину кішка й близько не підпускала. Сам він цілими днями на роботі, а син узяв з нього слово, що сьогодні Тіна буде вдома.

І тут йому спала думка.

— Уляно, можна вас на хвилинку?

Вона вийшла в коридор.

— Вибачте, будь ласка. Ви не могли б допомогти? Мені терміново потрібна людина на пару тижнів, щоб доглянути Тіну. Ви ж знаєте, кішка непроста, а з вами вона так добре ладнає.

Уляна густо почервоніла й підвела на нього очі.

— А як же моя робота? Я не можу.

— Якщо ви через оплату — я заплачу втричі більше, ніж ви тут заробите за місяць. Із завідувачкою я домовлюся, вона дасть вам відпустку. У вас буде своя кімната, усе необхідне. Погоджуйтеся, будь ласка. Тіну так чекає мій син.

Уляна погодилася. Їй і самій дуже не хотілося розлучатися з цією білою кішкою, яка їй довірилася.

* * *

У таких будинках вона ще не бувала.

Скромна жінка, не звикла навіть до найменших надмірностей, і не підозрювала, що кілька людей можуть жити в такому величезному домі. А яка кімната була в неї на другому поверсі — простора, з вікном на ділянку з високими соснами. Як у казці.

До реальності її повернув син господаря, який приїхав зі школи.

Данило хотів міцно обійняти кішку, але Уляна м’яко його зупинила:

— Будь ласка, Данилку, не треба. Зараз так не можна. Просто погладь її.

Хлопчик недобре подивився на неї й вийшов, гучно хряснувши дверима.

Тіна завжди жила в його кімнаті. Там її дряпалки, лежанки, іграшки. А тепер, бачте, не можна. Багато ця нечупара на себе бере.

Він затамував образу.

— Це хто? — навмисне голосніше спитав він у домробітниці, спустившись до їдальні.

— Батько привіз. Доглядати Тіну після операції. Її звати Уляна.

— Ну й опудало. Не міг когось симпатичнішого знайти?

Галина тільки похитала головою. Але промовчала.

* * *

Через пару днів кішка почала вставати.

Вона всюди тихенько ходила за своєю доглядальницею й дозволяла робити з собою будь-що — аби тільки бути поруч.

Данило ревниво спостерігав і мовчав: батько заборонив йому сперечатися з Уляною й тим паче грубіянити. Хлопчик намагався повернути «невдячну» Тіну до своєї кімнати, але кішка починала метатися там, як у пастці, кричала й рвалася назад до цієї чужої жінки.

Ото зрадниця, думав він. Ну нічого. Я вас провчу.

Уляна рідко виходила з кімнати — тільки на обід або по потребі. Галина, жінка по суті добра, зрозуміла, що доглядальниця соромиться їсти при господареві, і почала носити сніданок та вечерю їй нагору.

— Ти, Уляно, на Данила не сердься. Коли менший був, няні й трьох місяців не витримували, тікали. Він дуже любив маму. Тіну їй подарували ще кошеням, коли її не стало.

— Як же я можу на нього сердитися. Навпаки, мені його шкода. Це ж його кішка.

Данило підслуховував, прочинивши двері своєї кімнати поруч.

Шкода їй мене, бачте. Переманила мою кішку, а тепер жаліє.

Ну нічого. Подивимося ще, кому кого буде шкода.

* * *

Уранці Уляна зняла Тіні шви, обробила, вдягла чисту попонку, погодувала й уклала відпочивати. А сама спустилася на кухню випити чаю.

Галина поїхала на ринок.

Коли чайник закипав, Уляні здалося, що хряснули вхідні двері. Прислухалася — тихо. Здалося.

А повернувшись у кімнату, вона з жахом виявила, що Тіни немає.

Данило ще спав. Кішки в нього не було — як не було її ніде в усьому великому домі.

Уляна обшукала кожен куточок. Значить, утекла. Тільки як вона могла відчинити важкі вхідні двері — незрозуміло.

Довго й марно шукала вона свою підопічну на просторій ділянці.

* * *

Що ж тепер буде з недолікованою кішкою надворі? Що вона скаже господареві та його синові?

Уляна сиділа в кімнаті, обхопивши голову руками. Навіщо погодилася, на що сподівалася? Справжнісінька качка. Ще й роззява й невдаха на додачу.

Не потрібні тепер ніякі гроші. Вона їх не заробила.

Уляна почала складати речі.

— Де моя кішка? — кричав Данило. — Вона завжди була з вами! Куди ви її поділи? Зізнавайтеся!

Приїхала Галина, дізналася, у чому річ, і зателефонувала господареві. Роман Андрійович одразу набрав Уляну.

— Уляно, не гарячкуйте. Я вам вірю. Ви чудова добра людина. Це просто непорозуміння. Тіна обов’язково знайдеться, я сам її знайду, даю вам слово. Буду вдома надвечір і дуже прошу дочекатися мене.

Після таких слів поїхати вона не могла.

Але сльози душили — від жалю до Тіни, до хлопчика, до його батька, до себе. Вдіяти з цим вона нічого не могла й, сидячи на підвіконні, плакала вголос, уже не стримуючись і не ховаючись.

* * *

А Тіна в цей час сиділа замкнена в маленькій темній комірчині гостьового будиночка, що стояв між деревами.

Вона не розуміла, навіщо її сюди принесли. Їй хотілося додому.

Данило не терпів двох речей: відвертої брехні й жіночих сліз.

Він чув, як плаче доглядальниця, і розумів: тут немає ні краплі вдавання й ні краплі страху перед покаранням. Так плачуть тільки від справжнього горя.

Дитяче серце стискалося від жалю до цієї маленької жінки.

Нарешті він не витримав. Не тому, що боявся викриття. А тому, що починав тихо ненавидіти себе.

— Уляно. Це я сховав Тіну. Ходімо.

* * *

Він узяв ключі й повів її за собою.

Тіна, ще слабка після операції, виповзла з комірчини їм просто під ноги.

Побачивши це, Данило розплакався.

Він обережно ніс кішку додому, а вона довірливо притискалася до нього й тихенько муркотіла — уже простивши свого маленького господаря.

— Ви можете все розповісти батькові. Я заслужив. Аби тільки з Тінонькою було все гаразд. Я не хотів. Мені просто було образливо. Пробачте мені.

* * *

Коли Роман Андрійович приїхав додому, Галина, усміхаючись, кивнула йому й приклала палець до губ.

— Уляна з Данилом Тіну знайшли. На ділянці, — прошепотіла вона й повела його нагору.

З кімнати чувся захоплений голос сина:

— А завтра ми зможемо піти з нею на руках погуляти?

— Звісно. Якщо погода не зіпсується. А зараз, Данилку, допоможи мені, будь ласка, помити Тіну.

— Із задоволенням! Давайте я притримуватиму, а ви мийте. Вона в нас любить теплу воду.

Роман Андрійович стояв біля прочинених дверей і дивився на розчервонілих задоволених сина й Уляну та на кішку з замурзаною білою шубкою, яка лащилася до них обох.

— А ходімо вечеряти, славні пошуковці.

Того вечора Уляна вперше сиділа за столом разом з усіма.

Тіна була в ударі. Вона побувала на колінах у кожного й навіть трішки в домробітниці, чим розчулила Галину до сліз.

* * *

Другий тиждень роботи добігав кінця. Дата її закінчення збігалася з днем народження Данила.

— Тату, а можна Уляна залишиться на мій день народження? — обережно спитав хлопчик.

Роман Андрійович уважно подивився на сина.

— Звісно, можна. А чому ти цього хочеш?

— Вона така добра. І в неї руки м’які. Як… у мами. Загалом, хороша вона.

Батько опустив голову, різко відвернувся й вийшов.

* * *

Імениннику подарували цуценя вівчарки.

— Він буде тобі другом і захисником. Бережи його, сину.

— Мухтар! Дивіться, це мій Мухтар! — кричав хлопчик і побіг на кухню, де Уляна допомагала Галині.

— Уляно, дивись, хто в мене є! Тепер у нас є Тіна і Мухтар!

Роман Андрійович дивився, як син від щастя обійняв Уляну й притиснувся до неї щокою. Увесь вечір Данило підбігав із проханнями тільки до неї. Обоє світилися.

* * *

Уранці, коли речі були зібрані й Уляні час було їхати, до кімнати зайшли батько й син.

— Уляно, не їдь. Залишся. Мені без тебе буде погано. І Тіні, і Мухтару теж, — Данило підійшов і заглянув їй в очі. — Ти ж не поїдеш, правда?

— Залишіться, Уляно. Мені теж буде погано без вас, повірте. Ми обидва вас просимо, — твердо сказав Роман Андрійович.

Тіна, яка неспокійно крутилася поруч, теж довго й прохально нявкнула. А маленький Мухтар, подивившись на кішку, підскімлив і ствердно гавкнув.

* * *

Коли Уляна приїхала звільнятися, у клініці знявся переполох.

Усім хотілося подивитися на щасливицю, у якої навіть хода від щастя змінилася.

Від’їжджаючи, вона помахала їм рукою. Усі так і залишилися стояти з роззявленими ротами.

— Отак вам і «качка», — задумливо промовила завідувачка, мигцем глянувши на розкішну Нелю Вікторівну. — І правду кажуть: не родися красивою, а родися щасливою. Ну все, пішли працювати.