Коли вдома знову хтось чекає

— Тимофію Олексійовичу, ви мене взагалі слухаєте?

Кардіолог зняв окуляри й поклав їх на стіл поверх роздруківки кардіограми.

— Та слухаю я, слухаю, — буркнув чоловік. — Не глухий іще.

— Тоді повторіть, що я вам щойно сказав.

Тимофій Олексійович зітхнув.

— Не тягати важкого. Не геройствувати. Таблетки пити за схемою. Тиск міряти. Ходити пішки, але без оцих моїх… як ви кажете?

— Подвигів.

— От. Без подвигів.

Лікар усміхнувся.

— І ще одне.

— Ну?

— Вам треба знайти причину жити довше, ніж ви собі запланували.

Тимофій Олексійович глянув на нього спідлоба.

— А я хіба казав, скільки запланував?

— Минулого разу. Сказали: «Років зо два протягну — і добре».

— То я пожартував.

— Ні. Не пожартували.

У кабінеті на кілька секунд стало тихо. За вікном тягнувся сірий листопадовий день. По склу повзли краплі дощу, на підвіконні стояв маленький вазон із пожовклим листям.

— Сам живете? — запитав лікар.

— Сам.

— Діти?

— Син є.

— Далеко?

Тимофій Олексійович помовчав.

— У Чехії. Років дев’ять уже. Спочатку на заробітки поїхав, потім дружину забрав, дитина там народилася… Усе в них нормально.

— Спілкуєтеся?

— На свята. Іноді ще відео онука присилають.

— А бачились коли востаннє?

Чоловік відвів очі.

— Давно.

Лікар нічого не відповів. Лише посунув до нього рецепт.

— Серце у вас ще попрацює. Але, Тимофію Олексійовичу, таблетки лікують не все.

— А що ще треба?

— Щоб ви комусь були потрібні.

Чоловік хмикнув.

— Лікарю, це вже не до вас. Це, мабуть, в інше віконечко.

—

Прокидався Тимофій Олексійович рано. Звичка залишилася ще з тих часів, коли працював муляром. О пів на шосту організм сам казав: досить лежати.

Навіть на пенсії. Навіть у неділю. У квартирі було тихо. Так тихо, що часом він чув, як на кухні клацав холодильник. Раніше ця тиша навіть подобалася. Тепер почала тиснути.

Тимофій Олексійович заварив чай у старому металевому чайнику, відрізав два шматки батона, поклав зверху сир. Їв стоячи біля вікна.

Над двором висів холодний осінній туман. Біля дитячого майданчика вітер ганяв жовте листя, а поряд із лавкою валялися пляшка з-під солодкої води, пачка від сухариків і якийсь пакет.

— Ну свині ж, — тихо сказав чоловік.

За десять хвилин він уже був унизу. У руці — мітла. На голові — стара в’язана шапка. На ногах — робочі черевики, які дружина колись просила викинути. Дружини не було вже двадцять два роки, а черевики були. Таке життя.

Офіційно Тимофій Олексійович двірником не працював. Двірника взагалі останнім часом у їхньому будинку бачили рідше, ніж голову ОСББ.

Проте чоловік не міг пройти повз сміття.

— Тимофію Олексійовичу! — почув він із балкона. — Ви знову метете?

Він підняв голову. З другого поверху визирала сусідка Валентина Петрівна.

— Ні, танцюю, — відповів він.

— А пилюка?

— Після дощу яка пилюка?

— Я просто питаю.

— А я просто відповідаю.

Валентина Петрівна насупилася й зникла за фіранкою. Тимофій Олексійович усміхнувся. Людей він останнім часом любив на відстані. Так було простіше.

—

Того ранку він побачив пса. Пес сидів біля контейнерів. Великий. Худий. Німецька вівчарка або дуже схожий на неї метис. На шерсті засох бруд, праве вухо стояло, а ліве трохи завалювалося вбік.

Тимофій Олексійович зупинився. Пес теж. Вони дивилися один на одного метрів із десяти.

— І звідки ти тут узявся?

Пес не ворухнувся.

— Не переживай. Документи не питатиму.

Чоловік зробив крок. Пес одразу відступив. Ще крок. Тварина притиснула хвіст. Тимофій Олексійович зупинився.

— Ага… Ображали тебе, значить.

Пес дивився насторожено. Особливо на мітлу. Чоловік повільно поклав її на землю.

— От бачиш? Нема мітли. Тепер я не страшний.

Пес не погоджувався.

— І правильно. Людям узагалі не дуже довіряй.

Сам не знаючи чому, Тимофій Олексійович раптом пригадав свого першого собаку. Теж вівчарку.

Звали того Рексом. Жив він іще тоді, коли син був маленький. Рекс зустрічав Тимофія з роботи біля хвіртки, клав лапи на груди й мало не збивав господаря з ніг. Давно це було. Наче в іншому житті.

— Почекай, — сказав чоловік теперішньому псові. — Нікуди не йди.

Уже біля під’їзду обернувся. Пес сидів.

— Добре. Зараз.

Додому Тимофій Олексійович піднявся швидше, ніж дозволяв кардіолог. Поклав у пакет залишок вареної курки, два шматки хліба й трохи каші в пластиковому контейнері.

— Оце я дурень, — бурмотів дорогою вниз. — Ще собакам сервіс організую.

Пес чекав. Тимофій поставив їжу за кілька метрів від нього й відійшов.

— Їж.

Пес понюхав повітря. Ще раз подивився на чоловіка. Обережно підійшов. Перший шматок курки проковтнув майже не жуючи.

— Та ти не спіши, — сказав Тимофій Олексійович. — Ніхто не забере.

На цих словах пес раптом завмер. Наче зрозумів. Тимофій теж замовк.

— Їж, — повторив уже тихіше. — Тут ніхто не забере.

—

Наступного ранку пес знову був у дворі. І наступного теж. На четвертий день чекав уже біля під’їзду.

— Ну що ти тут сидиш? — сердито запитав Тимофій. — У мене нічого нема.

Пес завиляв хвостом.

— Кажу ж — нема.

Хвіст заметляв ще швидше.

— Нахаба.

Чоловік піднявся додому й виніс половину котлети. Так воно й почалося. Тимофій Олексійович назвав пса Бімом. Чому саме Бімом — сам не знав.

— Ти наче не Бім зовсім, — казав він. — Морда в тебе серйозна. Треба було генералом назвати.

Пес уважно слухав.

— Але вже пізно. Документи оформили.

За тиждень Бім дозволив погладити себе. Спочатку тільки по голові. Потім по спині. А одного ранку Тимофій Олексійович сів на лавку, і пес сам підійшов та поклав голову йому на коліно.

Чоловік завмер. Не тому, що боявся злякати собаку. Просто давно ніхто до нього так не тулився.

— Ну ти чого?.. — прошепотів він.

Бім заплющив очі. Тимофій Олексійович провів долонею по його голові. Раз. Другий. А потім раптом відчув, що очі печуть.

— Старий дурень, — сказав він сам собі.

Бім розплющив очі.

— Не тобі. Собі кажу.

Пес знову поклав морду на коліно.

—

— Ви його прикормили, тепер він тут житиме! — обурилася Валентина Петрівна.

Вона стояла біля під’їзду з пакетом продуктів.

— І добре, — відповів Тимофій.

— А якщо він когось вкусить?

— Вас?

— Хоч би й мене.

— Бім, Валентину Петрівну не кусати.

Пес сидів поруч.

— Бачите? Попередив.

— Ой, смішно вам.

— Не дуже.

— Треба в службу подзвонити.

Тимофій Олексійович одразу перестав усміхатися.

— Куди?

— Ну… щоб забрали.

— Куди забрали?

— Звідки я знаю? У притулок.

— А ви хоч один той притулок бачили?

— Я що, зобов’язана?

Чоловік підійшов ближче.

— Валю, він вам що зробив?

Сусідка здивувалася. Тимофій рідко називав її просто Валею.

— Нічого.

— На вас гавкав?

— Ні.

— Нападав?

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Ну собака ж бездомна.

Тимофій Олексійович подивився на Біма.

А потім сказав:

— Уже ні.

— Що?

— Не бездомний він.

Він узяв пса за нашийник, якого купив напередодні на ринку.

— Це мій собака.

Бім глянув на нього так, ніби сам лише зараз почув цю новину.

— Ваш?

— Мій.

— А в квартирі?

— А де ж іще?

Валентина Петрівна похитала головою.

— Вам аби проблем собі знайти.

Тимофій усміхнувся.

— А мені лікар сказав знайти причину довше жити. Про проблеми нічого не говорив.

—

Першу ніч Бім спав у коридорі. Тимофій Олексійович постелив йому стару ковдру.

— На диван не можна, — суворо сказав він. — Відразу домовляємося.

О третій ночі чоловік прокинувся. Бім сидів біля ліжка.

— Ти чого?

Пес тихенько скавчав.

— Іди спати.

Не пішов.

— Бім.

Пес поклав морду на край ліжка.

— От же ж…

Тимофій спустив руку й погладив його. Бім ліг просто біля ліжка. Так і заснув. Уранці ковдра в коридорі залишалася недоторканою.

— Хитрий який.

Через три дні Бім спав біля ліжка офіційно. Через місяць — на старому кріслі. А ще через два місяці Тимофій Олексійович уже не пам’ятав, навіщо колись забороняв йому диван.

—

Зима того року прийшла різко. Уночі вдарило мінус дванадцять, а вранці двір засипало снігом. Тимофій прокинувся від того, що Бім стояв біля дверей і тихо постукував хвостом по шафі.

— Я бачу.

Тук-тук.

— Рано ще.

Тук-тук-тук.

— Ти годинник бачив?

Бім сів.

— Шоста двадцять.

Пес нахилив голову.

— Ні, ну якщо аргументів немає…

Вони вийшли надвір. Бім носився по першому снігу, пірнав мордою в замети, чхав і знову біг. Тимофій Олексійович давно так не сміявся.

— Бім! Сюди!

Пес прибіг, весь у снігу.

— На кого ти схожий?

Бім струснувся просто біля господаря.

— От гад!

Чоловік витер обличчя рукавицею.

— Я тебе вдома рушником так натру, що знатимеш.

Бім радісно побіг далі. І в ту мить Тимофій Олексійович раптом зрозумів дивну річ. Він уже кілька тижнів не думав, скільки йому залишилося. Раніше думав майже щодня. А тепер у нього були інші турботи. Корм закінчується.

Треба купити новий повідець. У вівторок до ветерuнара. А ще завтра обіцяли ожеледицю, тому гуляти треба обережніше. Виявилося, що коли хтось чекає тебе біля дверей, думати про смерть просто ніколи.

—

Сірого вони знайшли наприкінці лютого. Відлига змінилася морозом. Сніг біля доріг перетворився на чорні грудки льоду. Бім раптом потягнув Тимофія за гаражі.

— Куди ти?

Пес не слухав.

— Бім, стояти!

Той лише сильніше натягнув повідець. За старим металевим гаражем стояла картонна коробка. Бім нахилився над нею.

— Що там?

Тимофій підійшов. У коробці лежав кіт. Сірий, смугастий. Молодий. Згорнувся клубочком і майже не рухався.

— Ей…

Кіт розплющив очі. Бім потягнувся до нього мордою. Кіт хотів зашипіти, але вийшов лише слабкий хрип.

— Не чіпай, — сказав Тимофій.

Він зняв рукавицю й торкнувся кота. Крижаний.

— Господи…

Тимофій Олексійович розстебнув куртку, загорнув кота в шарф і притиснув до грудей.

— Бім, додому.

Пес ішов поруч і весь час зазирав господареві під куртку.

— Живий. Не переживай.

Вдома Тимофій посадив кота біля батареї.

— Молоко можна?

Подумав.

— Ні, дурниця якась. Зараз подзвонимо лікарю.

Ветерuнар телефоном пояснив, що робити до приїзду в клініку. Бім ліг біля коробки.

— Ти сторожуй.

Пес поклав голову на лапи. Коли за сорок хвилин Тимофій вийшов із ванної, Бім лежав там само. Кіт спав, притиснувшись до його живота.

— Оце вже… — тихо сказав чоловік.

Бім підняв голову.

— Я тебе одного підібрав. Ти тепер своїх тягатимеш?

Пес завиляв хвостом.

— Так і знав.

—

Кота назвали Сірим.

— Оригінальність — моє друге ім’я, — пояснив Тимофій ветеринарці.

Та засміялася.

— А перше?

— Тимофій.

Сірий одужував майже місяць. Спочатку ховався від Біма. Потім дозволив йому лежати поруч. А через кілька тижнів Тимофій Олексійович одного ранку застав їх на дивані. Бім лежав на боці. Сірий спав у нього просто між передніми лапами.

— Так.

Обидва розплющили очі.

— Я, значить, купив коту лежанку.

Сірий позіхнув.

— Хорошу. Дорогу.

Бім завиляв хвостом.

— А ви обоє на моєму дивані.

Сірий знову заплющив очі.

— Ніякої поваги до пенсіонера.

Тимофій пішов на кухню. За хвилину почув тупіт лап. Обидва прийшли за ним.

— Ага. Сніданок — це святе.

Він поставив миски. І раптом зловив себе на тому, що говорить із ними так, ніби вдома живуть люди. Розповідав, що подорожчала гречка. Скаржився на комуналку. Повідомляв прогноз погоди. Коментував новини. Сірий зазвичай слухав із виглядом людини, яка давно втратила надію на співрозмовника. Бім реагував уважніше.

— От хоч ти мене розумієш, — казав йому Тимофій.

—

Навесні син подзвонив несподівано. Не написав повідомлення. Саме подзвонив.

— Тату?

— А хто ж іще?

— Як ти?

— Живий.

— Я серйозно.

Тимофій замовк.

— Нормально.

— Мені тітка Валя написала…

— Господи. Вона вже встигла?

— Каже, ти собаку й кота завів.

Тимофій глянув на Біма. Той лежав біля балкона. Сірий сидів на підвіконні.

— Є таке.

— Ти ж ніколи котів не любив.

— Неправда.

— Мамина Мурка тебе дратувала.

— Вона мені в черевики…

— Тату!

Тимофій засміявся. На тому кінці теж засміялися. І раптом обоє замовкли. Бо останній раз так сміялися разом дуже давно.

— Тату…

— Що?

— Ми влітку думаємо приїхати.

Тимофій Олексійович сів.

— Куди?

— До тебе.

— Усі?

— Усі. Я, Оля і малий.

Чоловік мовчав.

— Тату?

— Та тут я.

— Ти не радий?

Тимофій прокашлявся.

— Чого не радий?

— Просто мовчиш.

— Думаю, де ви всі спатимете.

Син засміявся.

— Розберемося.

— Я тобі одразу кажу: на дивані Бім спить.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Значить, я на підлозі?

Тимофій глянув на пса.

— Біме, посунешся?

Пес підняв голову.

— Мовчить. Думатиме.

—

Після того дзвінка Тимофій Олексійович цілий день був сам не свій. Перебирав речі. Відкрив кімнату, де колись жив син. Там давно стояли коробки, інструменти, стара сушарка для білизни. На верхній полиці шафи лежав футбольний м’яч.

Тимофій дістав його. Провів рукою по потрісканій шкірі. Пригадав, як син років у дванадцять просив: «Тату, пішли на стадіон».

А Тимофій відповів: «Не сьогодні. Я з роботи втомився». Потім було інше «не сьогодні». І ще одне. А потім син виріс. Тимофій сів на край старого ліжка. Бім зайшов слідом. Сірий теж.

— Що дивитеся?

Бім підійшов ближче.

— Треба було частіше казати «сьогодні», — тихо промовив чоловік.

Пес поклав морду йому на коліно. Сірий застрибнув поруч. Тимофій погладив обох.

— Ви ж нікому не розкажете?

Сірий моргнув.

— От і добре.

—

У червні син справді приїхав. Тимофій Олексійович стояв біля під’їзду й чекав. Бім поруч. Сірий сидів на вікні другого поверху. Коли з машини вийшов високий чоловік із сивиною біля скронь, Тимофій на секунду не впізнав його.

А потім побачив усмішку. Ту саму. Хлопчачу.

— Тату.

— Ну привіт.

Вони ніяково потиснули руки. А тоді син раптом обійняв його. Тимофій завмер. Лише на мить. Потім обійняв у відповідь. Міцно.

— Дідусю!

З машини вискочив хлопчик років семи.

— Це Бім?

— Він.

— А можна погладити?

— Спитай у нього.

Хлопчик серйозно став навпроти собаки.

— Біме, можна?

Пес підійшов і лизнув його в щоку.

— Дідусю! Він мене лизнув!

— Значить, дозволив.

Тимофій засміявся. Потім підняв очі й побачив сина. Той дивився на нього.

— Що?

— Нічого.

— Кажи вже.

Син усміхнувся.

— Я давно не бачив тебе таким.

— Яким?

Він кивнув на Біма, на онука, на відчинене вікно, де стирчала сіра котяча морда.

— Живим.

Тимофій Олексійович хотів пожартувати. Як завжди. Сказати щось на кшталт: «А до цього я який був — мyмія?» Але не сказав. Просто подивився на свій будинок. На знайомий двір. На Біма.

На Сірого. На сина, який нарешті стояв поруч. І тихо відповів:

— Мабуть, я теж давно себе таким не бачив.

—

Увечері вони сиділи на кухні. Було тісно. На столі стояли молода картопля, салат із огірків та помідорів, оселедець, хліб. Онук годував Біма шматочками м’яса під столом, хоча йому вже тричі заборонили.

Сірий сидів на холодильнику й стежив за всіма згори.

— Тату, — сказав син, — а ти не думав переїхати до нас?

Тимофій похитав головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо я вдома.

— Ми б допомогли.

— Я знаю.

— То що тебе тут тримає?

Тимофій подивився під стіл. Бім одразу підняв морду. Потім на холодильник. Сірий примружився. Потім у відчинене вікно, звідки тягнуло запахом липи й теплого літнього асфальту.

— Раніше думав, що нічого, — сказав він. — А виявилося, багато чого.

Син кивнув.

— Тоді ми частіше приїжджатимемо.

— Не обіцяй.

— Чому?

— Бо обіцянки — вони легкі.

Тимофій Олексійович налив собі компоту.

— Просто приїжджай.

Син подивився йому в очі.

— Домовилися.