Дзвінок із проханням

Ліза завжди знала, що мама не спить, коли вона під’їжджає. Варто було заглушити двигун біля хвіртки, як на кухні спалахувало світло, а за фіранкою з’являвся знайомий силует. Але двері Катерина Семенівна не відчиняла. Чекала, поки донька сама затягне в сіни сумки з продуктами, пакет із аптекu й нові кришки для консервації.

— Щось ти пізно, — казала вона замість привітання. — Я вже думала, не приїдеш.

Було пів на восьму ранку суботи. З міста до маминого села — година дороги, якщо не пасеш трактор на розбитому відрізку біля ферми. Ліза виїжджала о шостій, поки восьмирічна Софійка ще спала, розкинувшись поперек ліжка, а чоловік Павло бурмотів крізь сон: «Передавай привіт».

Привіт вона не передавала. На привіти від зятя мама тільки підтискала губи.

* * *

Так тривало майже чотири роки — відколи не стало батька. Він був у цій хаті тихим буфером: жартував, коли мама заводилася, підморгував Лізі через стіл, мовляв, не зважай. Без нього хата стала гучнішою і холоднішою водночас.

Ліза приїздила щосуботи. Навесні садила з мамою картоплю, влітку полола й возила відрами воду на город, бо шланг до дальніх грядок не діставав. Восени — консервація, дрова, вугілля на зиму. Між цим — лікарі. Тuск у Катерини Семенівни стрибав, і Ліза сама купила їй тонометр, розписала на аркуші, які лікu о котрій пити, і приклеїла той аркуш скотчем до дверцят шафки.

Аркуш мама через тиждень зняла.

— Що я, дурна? Сама знаю, що мені пити.

Критикувала Катерина Семенівна рівно й безперервно, як дощ по шиферу. Ліза не так чистила картоплю — «лупиш, як для свиней». Не так закривала банки — «у тебе минулого року дві бахнули». Не так вдягалася — «у сорок будеш виглядати на п’ятдесят, якщо не почнеш за собою дивитися». Не так виховувала дитину — «розбалувала, вона тобі на голову сяде».

Про Павла взагалі окрема розмова.

— Чоловік у тебе, звісно, золотий, — казала мама тим тоном, яким говорять про зіпсований холодильник. — Паркан у мене третій рік похилений. Міг би й приїхати хоч раз.

— Мам, він працює по суботах. Ти ж знаєш.

— Всі працюють.

Ліза не сперечалася. Вона давно навчилася пропускати ці слова крізь себе, як пропускають повз вуха радіо в маршрутці. Складала банки в погріб, мила посуд, увечері сідала в машину й їхала додому з легким болем у скронях, який минав десь на під’їзді до міста.

* * *

Дома теж усе давалося не безкоштовно.

Софійка у вересні пішла до хореографічної студії й за місяць мала перший виступ — у неділю, о дванадцятій. Про це вона сказала мамі в четвер, стоячи в дверях ванної з зубною щіткою в роті.

— Мам, ти будеш? Ми танцюємо польку. Я в першому ряду.

— Постараюся, сонечко.

У суботу ввечері Катерина Семенівна пожалілася на серце, і Ліза лишилася ночувати. Серце в неділю зранку було цілком у порядку — мама бадьоро командувала, куди ставити ящики з яблуками. А виступ Ліза дивилася на телефоні: Павло зняв його на відео, трохи тремтячою рукою. Софійка в червоній спідничці і з великим бантом крутилася в першому ряду і двічі шукала очима когось у залі.

Ліза знала, кого.

Павло нічого не сказав, коли вона повернулася. Він узагалі рідко щось казав. Тільки якось у ліжку, вже при вимкненому світлі, спитав:

— Лізо, а ти помічаєш, що в нас давно не було жодних вихідних?

Вона не відповіла. Вдала, що спить.

* * *

А потім у маминих розповідях з’явився Максим.

Спершу мимохідь, між скаргами на сусідського пса й ціни на вугілля.

— А Максимко в середу приїжджав. Торт привіз, «Київський». Посиділи, чаю попили. Такий хлопець став гарний, високий. Усе розпитував, як я, чи не болить нічого.

Ліза не одразу зрозуміла, про кого йдеться. Максим був сином маминого брата Віктора з Кременчука. Колись брат із сестрою так посварилися через батьківську хату, що не розмовляли понад двадцять років. Востаннє Ліза бачила Максима, коли він сидів у візочку на бабусиному подвір’ї й кидав у курей печиво. Йому тоді було років зо два.

Тепер Максимові було двадцять п’ять, і він раптом приїжджав до тітки через тиждень.

— Максим знову був, — казала мама наступної суботи. — Тонoметр мені новий привіз, електронний. Каже, тьотю, ваш уже нікуди не годиться.

Той «нікуди не годиться» тoнометр Ліза купувала пів року тому.

— Максим мені дзвонить щодня, — чула вона ще через тиждень. — Щодня, розумієш? Не те що деякі. Приїдуть, покрутяться і назад, до своїх.

«Деякі» стояли в цей момент біля плити й помішували грибну підливу, яку мама любила.

* * *

Про плітки Ліза дізналася випадково, у сільському магазині.

Вона забігла по хліб, а біля прилавка стояла тітка Галя, мамина сусідка через дорогу. Та сама, що колись учила маленьку Лізу плести вінки з кульбаб. Тітка Галя довго дивилася, як Ліза відраховує дрібні грoші, а потім узяла її за лікоть і відвела до вікна, де стояли ящики з мінералкою.

— Лізонько, ти тільки не ображайся на мене. Але я мовчати не можу. Мати твоя таке про тебе людям розказує…

— Що?

Тітка Галя зам’ялася.

— Що ти їздиш не до неї, а на хату дивишся. Що тобі аби городину набрати та банки вивезти. Що чоловік твій на тобі сидить, нічого в житті не досяг. І що дитина в тебе, вибач, невихована. Вчора он біля колодязя говорила, при всіх.

Ліза стояла з буханцем у руках. Хліб був ще теплий. Вона чомусь запам’ятала саме це — теплу скоринку під пальцями, поки в голові дзвеніло.

— Дякую, тітко Галю.

— Ти ж на неї зла не тримай. Вона в нас така… з характером.

— Я знаю, яка вона.

Того дня Ліза нічого мамі не сказала. Вечеряли мовчки. Катерина Семенівна бурчала, що вареники недосолені, а Ліза дивилася на її руки — сухі, з вузлуватими пальцями — і думала, скільки разів ці руки гладили її по голові в дитинстві. Мабуть, гладили. Вона просто не пам’ятала.

* * *

Наступної суботи мама зустріла її майже привітно. Навіть чайник поставила.

— Максим, знаєш, що каже? Що папери на хату в мене ще старі, і їх треба переоформлювати. Бо зараз без цього ніяк, мало що може статися. Він знає нoтаріуса все зробить сам. Мені й ходити нікуди не доведеться, тільки підписати.

Ліза поставила чашку.

— Мам, а тебе не дивує, чому він почав приїжджати саме зараз?

— А що мене має дивувати?

— Де він був двадцять три роки? Ти ж пам’ятаєш, як ви з дядьком Віктором посварилися. Він жодного разу за ці роки навіть на день народження тобі не подзвонив. І тут раптом торти, тонoметри, щодня дзвінки.

Катерина Семенівна почервоніла одразу, плямами, від шиї вгору.

— Тобі аби вколоти! Хлопець подорослішав, зрозумів, що рідня є рідня. А ти заздриш. Бо він до мене з душею, а ти — як на панщину.

— Мам, я чотири роки щосуботи тут. Щосуботи.

— То ніхто тебе не просив!

Ліза вдихнула. Видихнула. Раніше вона на цьому місці замовкла б і пішла мити посуд. Але в голові знову була тепла скоринка хліба і тітка Галя біля ящиків з мінералкою.

— Він хоче, щоб ти переписала хату на нього. Мам, це видно з першого погляду. Нoтаріус, пеpeоформлення, «тільки підписати». Ти хоча б розумієш, що саме підписуватимеш?

— Он воно що! — мама вдарила долонею по столу, аж ложки підскочили. — Сама на хату очі маєш, а на хлопця наговорюєш! Мені люди вже казали, що ти тільки й чекаєш…

— Люди казали? — тихо перепитала Ліза. — Чи ти людям казала?

На кухні стало так тихо, що було чути, як у грубці тріснуло поліно.

Катерина Семенівна відвернулася до вікна.

* * *

Ліза зібралася за пів години. Не грюкала дверима, не плакала. Дочистила каструлю, поставила її догори дном на рушник. Склала в пакет свої гумові чоботи, які роками стояли в сінях. Витягла з сумки лікu, що привезла, поклала на стіл і поруч — новий аркуш, де акуратно, друкованими літерами, написала, що й о котрій пити.

— Я поїду, мам.

— Ну й їдь, — не обертаючись, відповіла Катерина Семенівна. — Максим приїде, допоможе.

— Добре. Хай допомагає.

За селом, на тому самому розбитому відрізку біля ферми, Ліза з’їхала на узбіччя й довго сиділа, поклавши руки на кермо. Сльози так і не прийшли. Прийшло щось інше — дивна порожнеча, наче з неї вийняли важкий камінь, який вона носила так довго, що вже вважала частиною себе.

Додому вона приїхала о третій. Павло з Софійкою пекли на кухні млинці. Борошно було на підлозі, на столі, на Софійчиному носі й чомусь на холодильнику.

— Мама! — Софійка кинулася до неї в фартуху, яка сягала їй до колін. — А ти чого так рано? Бабуся захворіла?

— Ні, сонечко. Просто я скучила.

Павло подивився на неї довгим поглядом і нічого не спитав. Тільки поставив перед нею тарілку з найкривішим млинцем — Софійчиним.

* * *

Наступні три місяці були дивні. Суботи виявилися довгими. Ліза спершу не знала, що з ними робити, прокидалася о пів на шосту й лежала, дивлячись у стелю.

Потім навчилася.

Вони поїхали втрьох до cусіднього містечка — просто так, погуляти, і Софійка вперше побачила, як вітер жене сухе листя по дубовій алеї. Павло нарешті взявся за ремонт на балконі, який відкладав два роки, і Ліза подавала йому шурупи й сперечалася про колір стін. Софійка мала ще два виступи в студії, і на обох мама сиділа в першому ряду. Після другого донька, розчервоніла, з бантом набік, підбігла й прошепотіла:

— Я тебе бачила. Я весь час на тебе дивилася.

Мамі Ліза дзвонила двічі на тиждень. Розмови були короткі. Катерина Семенівна відповідала сухо, у перші тижні обов’язково вставляла щось про Максима — мовляв, приїжджав, привозив, допомагав. Потім Максима в розмовах ставало все менше. А на початку грудня він зник із них зовсім.

Ліза не питала.

* * *

Мама подзвонила сама — наприкінці січня, у четвер увечері, коли Ліза перевіряла в Софійки домашнє завдання з математики. За вікном мело вже третю добу, машини у дворі стояли під снігом, як величезні подушки.

— Лізо…

Голос був інший. Не командний. Втомлений і якийсь розгублений.

— Мам? Щось сталося? Тиск?

— Та ні, тиск нормально. Максим приїжджав у неділю.

Вона замовкла. Ліза чекала.

— Я вийшла в сарай, по вугілля. Вертаюся, а він у серванті риється. Шухляду з паперами геть перевернув, квитанції по всій підлозі. Я питаю: ти що шукаєш? А він: та я, тьотю, хотів порядок навести. Порядок! Сорок років у мене в тій шухляді порядок був.

— А документи на хату?

— Документи в мене в шафі, під постільною білизною. Туди він не доліз. — Мама коротко видихнула. — Потім каже: тьотю, давайте в понеділок до нoтаріуса. Я кажу: не поїду. Він грюкнув дверима — і все. Не дзвонить. Я йому сама набирала, не бере.

Ліза мовчала. У кімнаті Софійка старанно виводила в зошиті цифри, висолопивши кінчик язика.

— Ти б приїхала, Лізо, — сказала мама, і це прозвучало майже як прохання. Майже. — Треба ж щось робити з тими паперами. Я в них нічого не розумію. І вугілля кінчається, а мене тут замело по самі вікна.

Ще пів року тому Ліза вже шукала б ключі від машини. Зараз вона сиділа на табуретці в коридорі й дивилася на дві пари дитячих ковзанів, які Павло почепив на гачок біля дверей.

— Мам, на ці вихідні в нас інші плани. Ми Софійці давно обіцяли ковзанку, а в неділю в Павлового батька день народження, ми всі їдемо.

— А мати?

— Вугілля я тобі завтра замовлю з доставкою, привезуть до двору. Сусідського Толіка попрошу, щоб розчистив хвіртку, я йому заплачу. А з документами… Сходи в ЦНАП, там безкоштовно проконсультують. Або до нoтаріуса, тільки до того, якого ти сама обереш. І нічого не підписуй, поки не прочитаєш.

На тому кінці було довго тихо. Так довго, що Ліза подумала, чи не обірвався зв’язок.

— Ну, як знаєш, — нарешті сказала Катерина Семенівна. І після паузи, зовсім іншим тоном, ледь чутно: — Ти там… Софійку від мене поцілуй.

Вона поклала слухавку раніше, ніж Ліза встигла відповісти.

Ліза ще посиділа з телефоном у руці. Вона чекала, що зараз накотить знайома провина — гаряча, липка, від якої раніше не було спасу. Але провина не приходила. Було тільки тихо. І трохи сумно, як буває, коли дивишся на рідну хату з вікна автобуса, що вже рушив.

— Мам, — гукнула з кімнати Софійка. — Це бабуся дзвонила? Скажи їй, що я малюнок для неї намалювала. З котом.

— Скажу, — відповіла Ліза і пішла дивитися на кота. — Навесні сама їй віддаси.