Вона ходила за ним півтора місяця

Кішка сиділа біля трансформаторної будки й дивилася, як Максим замикає двері під’їзду.

Сіра, смугаста, з білими шкарпетками на всіх чотирьох лапах. Худа тією худорбою, яка буває не від голоду, а від віку: гострі плечі, запалі боки, вухо з давнім заломом. Вона не тікала й не підходила. Просто сиділа за вісім кроків і чекала, поки він рушить.

— Ну доброго ранку, — сказав Максим.

Кішка повільно кліпнула. Він зробив три кроки в її бік — вона підвелася, спокійно, без паніки, пройшла попід газоном і зникла під припаркованим «Ланосом». Коли він нахилився подивитися, там уже нікого не було.

Так тривало другий тиждень.

* * *

У Миргороді Максим жив півтора місяця. Переїхав із Полтави через роботу: невелика фірма, яка робить ремонт квартир і торгових приміщень, шукала інженера-кошторисника, і він погодився майже не роздумуючи. Житло знайшов через aгенцію нерухомoсті — однокімнатна на першому поверсі, нові вікна, стара, але жива кухня, шість тисяч на місяць і сусіди, які вітаються.

Місто виявилося тихим. Хвіртки, жоржини попід парканами, дим від спаленого бадилля, дрібні кислі яблука, що звисають на вулицю. Уночі чути, як за річкою гавкають собаки.

А ще в цьому місті була кішка, яка ходила за ним, як прив’язана, і не підпускала до себе ближче ніж на три кроки.

* * *

Спершу Максим вирішив, що вона голодна.

Купив у зоомагазині пакет корму з ягням, і насипав у пластикову мисочку біля лавки. Мисочка простояла два дні. Потім її знайшли мурахи, а ввечері перекинув чийсь спанієль.

Він спробував інакше: відварив курячу грудку, поклав теплою на газету. Кішка підійшла, понюхала, подивилася на нього — і не стала їсти.

— То ти не голодна, — сказав Максим уголос. — А чого тобі тоді треба?

Кішка позіхнула й лягла на бордюр, підібгавши білі лапки.

* * *

— Ніно Петрівно, ви не знаєте, чия це кішка? Сіра така, з білими лапками.

Сусідка з другого поверху вигулювала свою рудувату шавку на рожевому повідку й одразу зупинилася — розмова була їй цікавіша за прогулянку.

— Приблуда, — упевнено сказала вона. — Я її бачила, вона тижнів зо два тут крутиться. Не наша, у нас дворових зроду не було, Кузьмич із першого під’їзду їх ганяє. Стара вже кішка, Максиме.

— То вона ж не до нас ходить, — жінка примружилася. — Вона до тебе ходить. Я ще позавчора помітила: ти виходиш — вона встає. Ти заходиш — вона йде собі.

— Мені теж так здається.

— Здається, — пирхнула Ніна Петрівна. — Ти краще скажи, ти хоч їси нормально? Сам живеш, бачу ж. Он у мене борщ стоїть, занесу каструльку.

І занесла — через годину, гарячу, з квасолею.

* * *

У четвер кішка чекала його біля роботи.

Максим побачив її з вікна другого поверху: лежала через дорогу під кленом, мордою до офісу, і не ворушилася. До роботи від його дому було хвилин двадцять пішки, дві вулиці й міст.

— Оксано, підійди на секунду.

Оксана з відділу закупівель поставила кухоль на підвіконня й стала поруч.

— Під кленом бачиш?

— Кішку? Бачу. Стареньку таку.

— Вона зранку була біля мого будинку. А тепер тут.

Оксана подивилася на нього, потім знову у вікно.

— Максиме, а ти впевнений, що ти її раніше не знав? Ну, може, підгодовував колись, а вона запам’ятала.

— Я в цьому місті півтора місяця.

— Дивно, — сказала Оксана. — Коти просто так за людиною по місту не тягаються. Або їсти, або… — вона не договорила, бо сама не знала, що буває «або». — Слухай, а йди за нею.

— Куди?

— Куди вона піде. Вона ж тебе кличе, ти подивися на неї. Приходить, сяде, подивиться — і пішла. У нас у селі так собака до фельдшерки ходила, поки та не встала й не пішла слідом.

Максим засміявся. Оксана — ні.

* * *

У суботу він вийшов по хліб і побачив, що кішка вже підводиться з бордюру.

Вона не втекла. Пройшла кілька кроків, зупинилася, озирнулася через плече. Потім ще кілька.

Максим постояв секунду — і рушив слідом.

Вони проминули магазин, потім aптеку, потім довгий паркан із намальованими соняхами. Ранок був вересневий, ще теплий, але з тією прозорою прохолодою, від якої пахне димом і мокрим листям. Кішка йшла неквапом, кульгаючи на задню ліву, і кожних кроків двадцять перевіряла, чи він іде.

Вона вела його вниз, до річки, через місток, а далі старими вулицями, де асфальт закінчується і починається вибита колія.

На середині цієї дороги Максим уповільнив крок.

Він упізнав хвіртку.

Стара, колись синя, з кованим завитком угорі і поштовою скринькою, до якої у шість років треба було тягнутися навшпиньки. Вулиця Садова, дванадцять. Будинок, де він провів усі дитячі літа.

Максим знав, що переїжджає в місто своєї бабусі. Знав — і за півтора місяця жодного разу сюди не звернув. Спершу казав собі, що нема часу. Потім — що там усе одно живуть чужі люди. Потім просто перестав про це думати, як умієш перестати думати про те, що тисне.

Баби Галі не стало сім років тому, навесні. Він тоді якраз закінчував університет, приїхав на три дні, стояв біля хвіртки з незручним букетом і не знав, куди себе подіти. Улітку батьки будинок продали — швидко і дешево, бо ремонту там треба було більше, ніж сам будинок коштував.

Про кішку тоді не згадав ніхто.

Кішку звали Ася.

Він згадав це раптово й точно, як згадують запах. Сіра, смугаста, з білими шкарпетками. Спала в нього на животі, коли він хворів на вітрянкy. Ходила з ним на город і сідала між грядками, як наглядачка. Бабуся казала їй: «Асю, не лізь під ноги», — і Ася лізла.

— Ася? — сказав Максим уголос.

Кішка сиділа біля хвіртки. І коли він назвав ім’я, вона підвелася й пішла до нього сама.

Не поспішаючи, з тією обережністю, з якою старі тварини ставлять хвору лапу. Підійшла впритул. Обнюхала джинси, кросівки, простягнуту руку. І тицьнулася лобом у долоню — так, як тицяються коти, коли питання нарешті закрите.

Максим сидів навпочіпки посеред вулиці й гладив кістляву спину, а кішка терлася вухом із заломом об його пальці й голосно, надтріснуто муркотіла.

* * *

— А ви до кого? — почувся голос із-за сусіднього паркана.

Жінка років сімдесяти в старій кофті й гумових капцях дивилася на нього поверх штахет. Максим випростався.

— Вибачте. Я тут… — він кивнув на кішку.

Жінка придивилася уважніше. І раптом сплеснула руками.

— Максимко? Галин онук?

— Тьотю Любо?

— Отакої! — Вона вже відчиняла хвіртку. — Я ж тебе отакого пам’ятаю, ти мені грушу обтрушував, поки я на роботі була. Ти звідки тут узявся?

— Працюю в Миргороді. Півтора місяця вже.

— Півтора місяця, — повторила тітка Люба рівно з тією інтонацією, з якою в селі кажуть усе, що думають. — Ходімо чаю нап’єшся. І оце своє бери, воно ж усе одно від тебе не відчепиться.

* * *

На кухні пахло сушеними яблуками. Ася вилизала блюдце молока й лягла на рушник біля груби, не зводячи з Максима очей.

— Будинок порожній стоїть, — розповідала тітка Люба. — Купили колись дачники з Києва, приїздили двічі, ремонт збиралися робити, та й кинули. А вона так і жила на тому ґанку.

— Сім років?

— Сім, синку. Ми ж її годували: я, Ніна покійна, ще Танька з рогу. Взимку я її в сіни пускала, вона посидить і назад проситься. — Жінка помішала цукор. — Я їй казала: Асю, чого ти там сидиш, там уже нема нікого. А вона сидить.

Максим тримав кухоль і мовчав.

— Я тоді твоїм дзвонила, — тихо додала тітка Люба. — Казала, заберіть кішку. Мама твоя сказала — квартира, не можна. Ну не можна то й не можна, що ж.

— Мені ніхто не сказав.

— Та воно й зрозуміло. Кому вона тоді була в голові.

Жінка встала, погриміла в шафі й повернулася з коробкою з-під взуття. Листівки, квитанції, кілька фотографій.

— На. Я після похорону позбирала, що в дворі валялося. Все думала — приїде колись хтось.

Фотографія була одна така: хлопчик років шести сидить на дерев’яних сходах, на колінах — сіра кішка, і хлопчик тримає її обома руками так міцно, ніби її хтось збирається забрати. На звороті круглим бабусиним почерком: «Максимко з Асею. Липень».

— А як вона мене знайшла? — спитав Максим. — Через усе місто.

Тітка Люба знизала плечима.

— А то в неї спитай. Вона тут кожен двір знає, вона ж не сиділа на місці, тижнями пропадала. Певно, десь нанюхала. У них же на це нюх, а не розум. — Вона глянула на кішку. — Ходила ж, дивилася. Перевіряла, чи ти то.

* * *

У вeтклініці Асю зважили, оглянули, почистили вухо, дали краплі від паpазитів і сказали те, що Максим і сам розумів: кішка стара, зуби стерті, лапа колись була пошкоджена й неправильно зрослася. Але серце добре. З таким серцем живуть ще довго.

— Ім’я записуємо?

— Ася.

— Гарне. Стареньке таке ім’я.

— Бабусине, — сказав Максим.

* * *

Перші три ночі Ася спала на підвіконні, мордою до вікна, ніби тримала за собою право піти.

На четверту перебралася до нього на диван. А ще за тиждень Максим прокинувся вночі від того, що на животі лежить щось тепле й важке, і воно муркоче просто йому в ребра, і йому вісім років, і за вікном город, і на кухні бабуся вже гримить кришкою.

Він лежав і боявся поворухнутися.

* * *

У грудні Оксана вперше прийшла до нього в гості — офіційно допомогти вибрати штори, а насправді подивитися, як він живе. Ася зайняла половину дивана й дозволила себе погладити з другої спроби.

На полиці біля вікна стояла фотографія в простій рамці: хлопчик на дерев’яних сходах і сіра кішка в нього на колінах.

— Це ти?

— Це я.

Оксана довго дивилася на знімок, потім на кішку, потім знову на знімок.

— Вона ж тебе сім років чекала, — сказала вона нарешті. — Ти це розумієш?

Максим мовчав. За вікном сипав дрібний сніг. Ася спала, розкидавши білі лапки, і вперше за багато років їй не треба було нікуди йти й нікого перевіряти.