Їй не щастило все життя

— Досвіду у вас, Катерино Сергіївно, хоч греблю гати. А от ініціативи…

Ігор Петрович не договорив. Покрутив у пальцях ручку, глянув у вікно, за яким уже третю добу сіявся дощ, і повторив те саме іншими словами:

— Не потягнете ви головного бухгалтера. Там характер потрібен.

У неї на колінах лежала папка. Проста картонна папка на гумці, а в ній — чотири аркуші з розрахунками: як за півроку скоротити витрати на оренду приміщення під склад, куди насправді течуть грoші й чому квартальні цифри щоразу «пливуть». Вона готувала це два тижні. Вечорами, коли всі вже пішли.

Папку вона так і не розкрила.

— Зрозуміла, — сказала Катерина Сергіївна й підвелася.

На підвіконні в директора стояв кактус у чашці з відбитим вушком. Двадцять років вона ходила повз цей кактус. Уже й чашку ту знала краще, ніж декотрих родичів.

* * *

Машину довелося залишити аж біля ринку — у їхньому дворі ОСББ нарешті взялося за ремонт, розкопали під’їзну дорогу і поставили жовту стрічку. Чотири місяці обіцяли, два тижні копали, тепер стояла яма й табличка «Проїзд заборонено». Іти до будинку — через вулицю Гоголя і два двори.

Парасолю вона зламала ще в понеділок, коли рвонув вітер. Викинула в урну біля аптекu й подумала: куплю нову. Не купила.

Дощ був не той, що ллє й перестає. Осінній, дрібний, упертий, він просто висів у повітрі й поволі просочувався всередину — спершу в комір, потім у рукави, потім кудись глибше, куди вода взагалі не має доступу.

Катерина Сергіївна йшла й рахувала.

Оксана в Києві. Знімає однокімнатну десь на Лівому березі, вічно скаржиться на ціни, дзвонить раз на два тижні й завжди кудись поспішає. Артем за три роки змінив чотири роботи. Остання протрималася найдовше — аж до серпня.

Чоловіка не було вже сім років. Одного вечора зібрав валізу, поклав ключі на кухонний стіл і сказав, що так буде краще для всіх. Вона тоді перемила посуд і лягла спати. Дивно, але найгіршим був не той вечір, а наступний ранок, коли вона за звичкою поставила на стіл дві чашки.

«Не щастить мені, — думала вона, обходячи калюжі. — Просто не щастить, і все».

Біля зупинки тупцювали люди під парасолями, витягували шиї, виглядали свою маршрутку. Хтось курив під козирком. Пахло мокрим асфальтом і смаженими пиріжками з кіоску навпроти.

Саме через ті калюжі вона його й не помітила.

* * *

Нога зачепилася за щось м’яке й важке.

Катерина Сергіївна змахнула руками, ледь утрималася, ступила просто в калюжу — бризки віялом розлетілися на всі боки, крижана вода хлюпнула в черевик.

— А щоб тебе! — вирвалося в неї.

І вона обернулася подивитися, об що ж це так вдало перечепилася.

Кіт сидів під бетонною колоною, майже посеред доріжки. Великий, з довгою шерстю, яка від води позлипалася й стирчала мокрими бурульками. Від удару він навіть не поворухнувся. Тільки мяукнув — коротко й якось буденно, ніби йому це вже було не дуже й важливо.

Люди на зупинці дивилися в інший бік. Під’їжджала шістка.

— Ти чого тут сидиш? — Катерина Сергіївна нахилилася, і струмок води одразу побіг їй за комір. — Чуєш? Ти ж мокрий увесь. Іди під дах, дурний.

Кіт не рухався. Вона нахилилася нижче й зазирнула йому в очі.

І відсахнулася.

Очі були зелені, великі — і зовсім порожні. Він на неї не дивився. Він узагалі вже нікуди не дивився. Так буває, коли всередині закінчилося все, що можна витратити, і тіло ще сидить, а того, хто в ньому жив, уже наче й немає.

Катерина Сергіївна випросталася. Постояла секунду. Маршрутка зачинила двері й рушила, обдавши зупинку водою з-під коліс.

І тут вона відчула, як щось тримає її за рукав.

Кіт підняв лапу. Одну. На більше сил не було. Кігтем він зачепився за мокрий рукав її плаща — і не відпускав. Не дряпав, не тягнув. Просто тримався. Як тримаються за поручень, коли вже темніє в очах.

— Ну треба ж, — тихо сказала вона. — Ну треба ж…

Далі вона діяла, не думаючи. Розстебнула плащ, підхопила кота обома руками — він був холодний і легкий, як порожня коробка, хоч на вигляд великий, — притисла до себе й накрила полою.

Кіт не пручався. Він поклав голову їй у згин ліктя й затих.

* * *

Ветклінікa була через два квартали. Вона пам’ятала вивіску, бо щоразу проходила повз.

Чергова лікарка виявилася зовсім молодою — років двадцять п’ять, не більше, з червоними нігтями й дуже спокійним голосом.

— Давайте сюди. Так… Він у вас давно такий?

— Він не мій, — сказала Катерина Сергіївна. І чомусь додала: — Я його на зупинці знайшла. Він за рукав тримався.

Лікарка кивнула, ніби це було найзвичайніше пояснення на світі. Оглядала вона довго. Мовчки. Потім витерла руки й сказала:

— Ви його години на дві випередили. Може, менше.

Катерина Сергіївна відчула, як усередині щось обірвалося.

— То що… все?

— Та ні. Я кажу: випередили. Устигли. Зараз залишимо його в теплі, під наглядом, годувати будемо потроху. Тиждень — і побачимо. Він виснажений, але серце тримає. Дуже хотів дожити.

— До чого?

Лікарка знизала плечима.

— Мабуть, до вас.

На стійці Катерина Сергіївна дістала гаманець. Там лежали грoші, які вона третій місяць відкладала на нову пральну машину — та, що стояла у ванній, крутила барабан із таким звуком, ніби в ній хтось намагався злетіти. Вона порахувала й віддала більшу частину.

— Як його записати? — спитала дівчина за комп’ютером. — Кличка є?

Катерина Сергіївна відкрила рота — і раптом побачила бабусине подвір’я. Колодязь, дерев’яна лавка, і жовті лютики попід тином, які бабуся щовесни збиралася виполоти й ніколи не виполювала. Малою вона всіх котів у селі кликала однаково.

— Лютик, — сказала вона. — Запишіть: Лютик.

* * *

Тиждень вона дзвонила в клініку двічі на день. На четвертий Лютик сам з’їв усе, що йому дали. На сьомий Катерина Сергіївна забрала його додому.

Артем привіз переноску — сам, без нагадувань, просто написав «мам, я знайшов, завтра завезу». Завіз, залишився на вечерю, з’їв дві тарілки супу й розповів, що думає піти на курси, бо на складі це не робота, а животіння. Вона вперше за довгий час не сказала йому нічого повчального. Просто підклала хліба.

Лютик освоювався повільно. Спершу два дні просидів під ванною. Потім вийшов, обійшов квартиру по периметру, як ревізор, і вибрав собі місце на кухні — на батареї, де сохли рушники. Їв так, ніби хтось міг забрати миску. Минуло майже два місяці, перш ніж він перестав озиратися під час їжі.

Шерсть у нього відросла густа, темна, з рудуватим підпалом на морді. Виявилося, що він красень. І що хропе.

А ще він мав звичку лягати просто на папери. Катерина Сергіївна розкладала на столі роздруківки, брала калькулятор — і за хвилину на цифрах уже лежало вісім кілограмів кота, який дивився на неї зеленими очима так, ніби питав: ну і навіщо тобі це все?

Одного вечора вона відсунула калькулятор і сказала вголос:

— А справді. Навіщо?

* * *

Через два тижні вона зареєструвалася підприємцем.

Двадцять років вона вела чужу бухгалтерію так, що комісія жодного разу не знайшла до чого причепитися. Порахувати, скільки коштує така робота на ринку, було нескладно. Перший клієнт знайшовся через сусідку — чоловік тримав дві точки на ринку і плутався у звітності так, що вже двічі платив юрuсту за кoнсультацію замість того, щоб один раз найняти нормального бухгалтера. Другий прийшов від першого. Потім ще двоє.

На роботі вона доробила до кінця кварталу — щоб не підводити. Ігор Петрович підписував заяву мовчки, а тоді все-таки не витримав:

— Катерино Сергіївно, а це точно зважене рішення? У вас же тут стабільність.

— Точно, — сказала вона. — Мені бракує ініціативи, ви ж самі казали. Треба десь набратися.

Він подивився на неї так, ніби кактус на підвіконні раптом заговорив.

* * *

На Новий рік приїхала Оксана. Приїхала через кота, чесно кажучи, — Катерина Сергіївна почала надсилати їй відео, як Лютик полює на клубок, і дочка спершу писала «ой, який», потім дзвонила щодня, а в грудні сказала: «Мам, я на тиждень. Можна?»

Вони втрьох сиділи на кухні, у вікно било мокрим снігом, Артем розповідав про курси, Оксана — про те, що влітку планує нарешті вибратися з дітьми до моря, а Лютик спав посеред столу, на конверті з документами, і вухом не вів.

— Мам, а ти помолодшала, — раптом сказала Оксана. — Серйозно. Ти до косметолога ходила?

— Я до ветерuнара ходила, — відповіла Катерина Сергіївна.

І всі троє засміялися.

* * *

Восени, рівно через рік, знову зарядив дощ.

Катерина Сергіївна поверталася від клієнта, поставила машину біля ринку — двір їй уже заасфальтували, але звичка лишилася, — і пішла тією самою дорогою. Через Гоголя, через два двори, повз зупинку.

Парасоля в неї тепер завжди лежала в багажнику. І пакет сухого корму теж — маленький, про всяк випадок.

Біля бетонної колони сиділа мокра руда кішка й дивилася на людей знизу вгору.

Катерина Сергіївна зупинилася. Постояла. Дістала з сумки пакет, надірвала кут, висипала корм на сухий клаптик під козирком.

— Їж, — сказала вона. — І під дах іди, чуєш?

А потім пішла додому, де за дверима вже сидів і чекав, задерши хвоста, кіт на ім’я Лютик. Того вечора рік тому їй здавалося, що вона витягла з калюжі напівживого кота.

Минув рік, перш ніж вона зрозуміла, хто кого тоді тримав за рукав.