Собака мрії

Костя різав книжку о пів на дванадцяту ночі.

Канцелярський ніж тупився, лезо йшло криво, паперовий пил осідав на клейонку. Він вирізав у товстому томі акуратний прямокутник — сторінку за сторінкою, від літери «С» і далі, — і час від часу завмирав, прислухаючись до сходової клітки. Мар’яна мала повернутися від подруги за півгодини.

Одну сторінку він не викинув. Ту саму, де між «собівартістю» і «совою» стояло коротке слово «собака». Костя склав її вчетверо й поклав до внутрішньої кишені куртки.

Потім змів крихти паперу в долоню, висипав у смітник під мийкою, зверху накидав лушпиння з картоплі. І поставив енциклопедію назад на полицю — четвертою зліва, як і стояла.

* * *

Собаку він не хотів ніколи.

Точніше, хотів, але сам собі забороняв. Бо шерсть по всій квартирі. Бо вранці мороз мінус чотирнадцять, а тварині байдуже, що в тебе тисне в скронях і о дев’ятій нарада. Бо це відповідальність на п’ятнадцять років уперед, а не іграшка, яку можна закинути за шафу й забути.

Так він думав до того квітневого недільного вечора, коли пішов додому через сквер.

У сквері був собачий час. Хтось кидав м’яча, хтось стояв купкою біля лавок і обговорював корми, якийсь дідусь у кепці неквапом вів на повідку руду таксу, а такса вела дідуся. Костя зупинився біля клумби й простояв хвилин десять. Дивився навіть не на собак. На людей. На їхні обличчя.

Додому він прийшов із думкою, яку не наважувався сказати вголос до самої вечері.

— Мар’ян. А якщо собаку?

Вона поставила чашку і подивилася на нього так, ніби він запропонував переїхати в гори.

— Ти ж завжди був проти.

— Ну був.

— А тепер?

— А тепер давай спробуємо, — сказала вона через паузу. І це було чесно, без підступу. Вона навіть сіла поруч із ноутбуком і разом з ним гортала породи.

— Може, тибетського мастифа? — Костя розвернув екран.

— Косте. У нас двокімнатна. Він ляже в коридорі — і все, ми в пастці. І їсть, мабуть, як я за тиждень.

Він і сам розумів. Але хотілося не просто собаку. Хотілося таку, щоб у сквері всі оберталися. Вівчарки є в кожного другого, ротвейлер був у сусіда з дев’ятого поверху, пекінеси — то взагалі минуле століття.

Об одинадцятій Мар’яна вже куняла, підперши щоку кулаком.

— Знайшов! — він штовхнув її плечем. — Клі-кай!

— Що?

— Собаку знайшов! Дивись — вовк, тільки маленький.

— Та це ж хаскі.

— Не просто хаскі. Аляскинський клі-кай. Спеціально виведений, щоб у квартирі. І шуму менше, і гуляти стільки не треба.

— Симпатичний, — визнала Мар’яна й прокрутила сторінку нижче. Сон із неї злетів миттєво. — Косте. Ти ціну бачив?

— Бачив.

— Сто п’ятдесят тuсяч гривень! За собаку!

— Ну не за день же. Буду відкладати потроху. За рік зберу.

Мар’яна набрала повітря, щоб сказати все, що вона думає про сто п’ятдесят тuсяч за пса. А потім подивилася на чоловіка — і не сказала. Бо в нього було обличчя, яке вона востаннє бачила років десять тому, коли він вигравав путівку на море.

Нехай.

* * *

З першою зарплатою після тієї розмови Костя поклав п’ять тисяч у різьблену скриньку, яку колись привезли з Чехії.

Через два тижні там лишилося дві.

— Мар’ян, ти зі скриньки брала?

— Брала, — спокійно. — А що, вони твої особисті? Спільні ж. У магазині був такий кошик акційнuй, я просто не мала права пройти повз.

Далі була сукня «майже задарма». Потім парфуми, яких «більше ніде в місті нема». Потім ланцюжок замість того, що порвався ще навесні. Плюс дні народження подруг, обіди на роботі, подарунок її мамі на ювілей.

Зайві грoші, як називала їх Мар’яна, витікали з дому, наче з дірявого відра.

Просити її не чіпати — марна справа. Вона щиро забувала. Щоразу знаходилася поважна причина, і щоразу Костя ловив себе на думці, що сваритися через це — дурість, а не сваритися — теж якось не виходить.

Тоді він почав ховати.

Робити це було соромно. Він відкладав по три-чотири тисячі й відчував себе хлопчиськом, який ховає щось забороненe в шапці. Але іншого способу не бачив.

Класти на бaнківський paхунок Костя не хотів принципово. Батько все життя згадував, як їхні заощадження перетворилися на порожній рядок у книжці, і як мама плакала над тією книжкою на кухні. Вони збирали на квартиру. Купили — нічого.

«Хай краще вдома лежать. Я їх бачу — значить, вони є».

Але й удома не виходило. Мар’яна знаходила все.

Під матрацом. У зимових черевиках у комірчині. У бляшанці з-під цукру — тій самій, що дісталася їй від бабусі й у якій цукру не було років сорок.

— Ти ще в морозилку поклади, — сказала вона якось, спокійнісінько насипаючи цукор із тієї бляшанки собі в чай.

* * *

Ідею він підгледів у фільмі.

Була друга ночі, не спалося, він увімкнув телевізор зі звуком на трійці. Показували якийсь детектив, де герой ховав пачку купюр у вирізаній книжці.

Костя сів на дивані.

Книжок у них удома було мало, і ніхто їх не відкривав роками. Полиця стояла за склом, і Мар’яна протирала її тільки перед святами. Потрібен був том товстий і непримітний — новий вона помітила б одразу й неодмінно захотіла б погортати.

Він знайшов такий із першого разу. «Універсальний словник-енциклопедія», пошарпаний, із відклеєним корінцем. Мамин подарунок на вісімнадцятиріччя. «Щоб розуму набирався», — сказала вона тоді й підписала на форзаці дату. Костя не прочитав звідти жодної статті.

Далі був рік.

Рік, у якому він носив на роботу гречку в контейнері замість того, щоб ходити з хлопцями в кафе навпроти. Рік, у якому дві зупинки до метро він проходив пішки в будь-яку погоду. Рік, у якому він відмовився міняти зимову гуму, бо «і на цій ще сезон протягне».

Раз на місяць, п’ятого числа, коли Мар’яна йшла на йогу, він діставав словник, перераховував і записував суму олівцем на внутрішньому боці обкладинки. А щоб дружина ні про що не здогадувалася, він і далі клав невеликі грoші під матрац — і вона їх справно знаходила.

У жовтні він порахував і вийшло сто п’ятдесят дві тuсячі.

Він тоді довго сидів на підлозі біля шафи з розкритим словником на колінах. І не рахував уже нічого. Просто сидів.

* * *

Дзвонив він із роботи, зачинившись у кабінеті.

— Так, є одне цуценя, останнє з посліду, — сказала жінка з рoзплідника. — Вам пощастило. Усі документи, огляд у ветклiніці вже зроблено. Завтра зможете під’їхати?

— Завтра, — сказав Костя. — Завтра точно.

Він вийшов з кабінету і всміхався до вечора, як дурник. Відпросився на годину раніше. Зайшов у зooмагазин і хвилин двадцять стояв перед полицями з кормом, хоча купувати ще не було для кого.

Двері квартири відчинив о пів на шосту.

А о пів на шосту й одну хвилину побачив, що за склом у книжковій шафі порожньо на цілу третину.

* * *

Мар’яна зайшла до кімнати, коли він уже вп’яте перебирав те, що лишилося.

— Косте, ти що шукаєш?

— Де книжки?

— Які книжки?

— Які тут стояли! Ось тут! Де вони, Мар’яно?

— Приїхали, — вона склала руки на грудях. — Ти до них чотири роки не торкався. Звідки раптом такий інтерес?

— Де. Книжки.

За чотири роки він жодного разу не підвищив на неї голос. Жодного. А тут не втримався — і Мар’яна зрозуміла, що чоловік не жартує. Тільки одного не могла збагнути: що на нього найшло.

— Та що з тобою?! Зранку хлопці з третього під’їзду ходили, макулатуру збирали. У них у школі змагання. Ну я й віддала — вони ж пилюку збирають, місце займають. Я що, дозволу мала питати?

— Ну треба ж було… — він сів на край дивана. — Мар’ян, там була схованка.

— Де?

— У словнику. Я його зсередини вирізав. Я туди рік складав.

Вона кліпнула.

— Скільки?

— Сто п’ятдесят дві тисячі. Я завтра мав їхати по цуценя.

У двокімнатній квартирі раптом стало мало повітря. Мар’яна щось говорила про те, що не треба було ховати від дружини, Костя щось відповідав, і в якийсь момент з його рота вилетіло слово, від якого вона стисла губи, мовчки взяла куртку й вийшла.

Не на вокзал. Просто на вулицю.

* * *

До школи вона дійшла за десять хвилин.

Вахтерка пустила без питань. Учителька молодших класів, молоденька, з хвостиком, вислухала Мар’яну й винувато розвела руками.

— Та вже вивезли. Зранку машина приїхала, все завантажили. Ми ж заздалегідь домовлялися. А що сталося?

— Нічого. Просто там була одна книжка… пам’ятна.

— Ой, вибачте. Вони так раділи, ці двоє. Найбільше з класу принесли.

Мар’яна вийшла на подвір’я, сіла на бортик клумби і просиділа хвилин п’ять, дивлячись на власні чоботи. Потім згадала мамин подарунок, дату на форзаці — і їй стало гаряче в обличчі.

* * *

Тих двох вона впізнала одразу.

Вони сиділи навпочіпки біля підвального віконця свого під’їзду й щось там роздивлялися, зсунувшись головами.

— Хлопці! Можна вас на хвилинку?

Старший підвівся, потупцявся й підійшов.

— Пам’ятаєш мене? Я вам зранку книжки давала.

— Ага. Спасибі вам велике.

— А куди ви їх поділи?

— Як куди? У школу віднесли. Ми щороку так робимо.

— А потім?

— А потім машина приїхала. Нам сказали, з неї туалетний папір роблять.

«Дорогий вийде папір», — подумала Мар’яна.

— Тьотю, — до неї підбіг менший, і в руках у нього щось ворушилося. — А вам цуценята часом не треба? Ось, дивіться.

Їх було двоє. Одне майже чорне, з білою латкою на грудях і білими лапами, друге — темно-шоколадне, з рожевим носом. Обоє худі, з великими незграбними лапами, і дивилися просто в очі, не відводячи погляду.

— Та навіщо вони мені, — вирвалося в Мар’яни.

— Значить, пропадуть, — сказав старший.

— Чому пропадуть?

— А хто їх годувати буде? Ми б забрали, але нам батьки не дозволяють. А ви доросла, вам ні в кого дозволу питати не треба.

Мар’яна гмикнула. Якби ж то.

— Ну хочете, я вам їжу для них приноситиму?

— Та ми носимо. Ми їм хліб з молоком розмочуємо. Тільки нам тітка Клавдія з першого поверху сказала, що однаково їх знайде і здасть. Це вона відлов викликала, коли мама їхня тут була. Приїхали, забрали — і все. А цих ми в підвал заховали.

— Ми вже два тижні ховаємо, — додав менший. — Але вона ж однаково знайде.

Мар’яна довго дивилася на ці дві мордочки. Чорне цуценя раптом позіхнуло — так широко, що аж хитнулося набік, — і сіло просто у калюжу.

— Давайте сюди.

— Правда?! Не обманете?

— Не обману. У мене чоловік давно про собаку мріє.

* * *

У квартирі було тихо. Підозріло тихо.

Мар’яна роззулася, пройшла на кухню, налила в блюдце молока й поставила на підлогу. Цуценята вчепилися в нього так, що молоко бризкало на всі боки.

Вона сіла навпочіпки й дивилася. Вони були кудлаті, з м’якими вухами, які ще не вирішили, стояти їм чи висіти, і пахли підвалом.

— Мар’ян, — чоловік з’явився у дверях. — Пробач мені. Я не мав права так з тобою.

— І ти мене пробач.

— Та ну їх, ті грoші. Зароблю ще. — Він помовчав. — Мені не грoші шкода, знаєш. Мені книжки шкода. Мама ж її мені дарувала. Там на першій сторінці її рукою написано.

Мар’яна опустила очі. І тут з-під стола почулося сопіння.

— Це що?

— Це… — вона підвелася. — Хлопці, яким я макулатуру віддала, попросили забрати. Їх у підвалі ховали. Мама їхня зникла, а сусідка внизу обіцяла, що й цих здасть.

— Тітка Клавдія? — Костя зайшов на кухню. — Чув про неї. Вона взагалі… їй допомога потрібна, а не сусіди. Її син уже років п’ять умовляє до лікaря сходити.

Він присів. Шоколадне цуценя одразу поповзло до нього й уткнулося мокрим носом у долоню. Костя обережно взяв його на руки, потім друге — і засміявся вперше за весь день.

— Я розумію, ти хотів породистого, з документами, — швидко почала Мар’яна. — Може, ми просто хоч трохи їх потримаємо, поки…

— Мар’ян.

— Що?

— Залишаємо.

Він сидів на кухонній підлозі з двома дворовими на руках, і в грудях у нього було до смішного легко. Завтра треба до ветклінікu, це раз. Купити корм, миски й дві лежанки, це два. І, мабуть, таки перекласти лінолеум у коридорі, бо тепер його однаково подеруть.

— Знаєш, — сказав Костя, — я цілий рік думав, що мені потрібна якась особлива собака. Рідкісна. Щоб усі оберталися. А виявляється, байдуже — з розплідника вона чи з підвалу. Вони всі роблять те саме.

Він не договорив, бо чорне цуценя вирішило вилизати йому підборіддя.

Уночі, вішаючи куртку, Костя намацав у внутрішній кишені складений вчетверо папірець. Розгорнув. Пожовкла сторінка з енциклопедії, стовпчик дрібного шрифту, і серед інших — коротке слово «собака».

Єдине, що лишилося від тієї книжки.

Він розгладив сторінку долонею і поклав на полицю в шафі. Четвертою зліва — там, де раніше стояв словник.