Банка з насінням

Лійка бряжчала об бордюр щовечора о восьмій. Спершу рипів дріт на саморобній хвіртці, потім чувся той короткий металевий звук, потім довге шелестіння води по листі. Лариса Миколаївна могла не дивитися у вікно, щоб знати, що там відбувається. Але вона дивилася.

Стояла на кухні четвертого поверху, тримала чашку чаю, який давно вихолов, і спостерігала, як сусідка знизу поливає свої помідори.

У Лариси Миколаївни був зошит. Звичайний, у клітинку, куплений у переході біля зупинки. На першій сторінці її акуратним учительським почерком було виведено: «14 квітня. Забила кілки. Ніхто не питав дозволу». Далі йшли дати. Двадцять третє квітня, натягнула сітку. Друге травня, привезла тачку землі, розсипала по всій ділянці. Дев’яте травня, висадила розсаду, приблизно двадцять кущів.

Дев’ятнадцяте травня вона теж записала, хоча того дня нічого не сталося. Просто сусідка сиділа на перевернутому відрі й підв’язувала гілочки до кілочків смужками старої простирадлової тканини. Довго сиділа. Майже годину.

— Ненормально це, — сказала Лариса Миколаївна вголос, до порожньої кухні. — От просто ненормально.

* * *

Клаптик землі під торцем будинку роками був нічий. Тобто за документами він належав усім двадцяти чотирьом квартирам, а насправді не належав нікому. Витоптана трава, дві протоптані стежки навскіс, дві-три дитячі гойдалки, які зняли ще тоді, коли теперішні підлітки ходили в садочок. Іноді хтось із верхніх поверхів жбурляв туди пакет зі сміттям, бо до баків іти сорок метрів, а до вікна — нуль.

Галина Петрівна з першої квартири прожила в цьому будинку двадцять вісім років. Дачі не мала, машини теж, зате мала руки, які не вміли сидіти без діла. Одного квітня вона винесла з підвалу мішок з кілками, які лишилися після ремонту балкона, і почала їх забивати.

Робила все спокійно, без поспіху. Ніби так і треба.

Уперше вони зіткнулися в під’їзді десь у середині травня. Галина Петрівна піднімалася з двома пакетами розсади, Лариса Миколаївна спускалася по газету.

— Галино Петрівно, — сказала вона тим особливим голосом, яким тридцять років викликала до дошки. — А ви документи на свою квартиру давно перечитували?

— Позаминулого року, коли субсuдію оформляла. А що?

— А там написано, що прибудинкова територія спільна.

Галина Петрівна поставила пакети на сходинку. Розсада була хирлява, пожовкла, з тих, які продають наприкінці дня за півціни.

— Ну спільна, — погодилася вона.

— То чому ви її обгородили?

— Бо собаки бігають. Потолочать усе за один день.

— Ви мене не почули. Вона спільна. Не ваша.

— А чия? — Галина Петрівна випросталася й подивилася їй в очі. — Двадцять вісім років вона нічия була. Пакети там валялися. Ви хоч раз пакет підняли?

Лариса Миколаївна відчула, як у неї гарячіє шия.

— Я не зобов’язана.

— От і я не зобов’язана. Але піднімаю.

Вона взяла пакети й пішла нагору. Точніше, вниз, до себе, а Лариса Миколаївна ще хвилину стояла на сходах і думала всі ті правильні речі, які треба було сказати й не сказалося.

* * *

Далі було все, що буває в таких випадках. Заява до голови ОСББ. Розмова з сусідами на майданчику біля ліфта. Дзвінок знайомій, у якої зять юрист, і півгодини безкоштовної юридuчної кoнсультaції по телефону, з якої випливало, що формально Лариса Миколаївна має рацію, а фактично ніхто цим займатися не буде.

Будинок розділився приблизно навпіл.

— Та хай садить, — казала Тамара з сьомої квартири. — Вам що, шкода? Хоч зелено стало.

— Мені не шкода. Мені принципово. Сьогодні город, завтра хтось гараж поставить, післязавтра курник.

— Ой, Ларисо Миколаївно.

— Що «ой»? Ви смієтеся, а потім будете підписи збирати.

Сергій Вікторович, голова ОСББ, чоловік мирний і втомлений, вислухав обох, покивав і сказав, що на найближчих зборах питання порушать. Збори переносили тричі. Спершу через ремонт під’їзду, потім через те, що не зібрався кворум, потім просто так.

А город тим часом ріс.

* * *

Липень того року видався сухий і злий. З десятого числа не впало жодної краплі, асфальт у дворі до вечора дихав жаром, і навіть тополі стояли якісь припалені.

Галина Петрівна ходила з лійкою двічі на день — о шостій ранку й о восьмій вечора. Вона вичитала десь, що поливати треба під корінь і теплою водою, тому набирала відра зранку й ставила на сонце. Помідори підв’язала до кілків, огірки пустила по сітці, по краю грядки насадила чорнобривців, бо колись мати казала, що вони відганяють шкідників краще за будь-які препарати з магазину.

Лариса Миколаївна дивилася зверху й вела свій зошит.

Вона й сама не могла собі пояснити, чому це так дратує. Казала «принцип», казала «порядок», казала «а якщо кожен так робитиме». Слова були правильні, а всередині щось не сходилося, як у задачі, де відповідь є, а розв’язок не той.

У серпні на грядці почервоніли перші помідори. Дрібні, нерівні, з тріщинками згори. Галина Петрівна зривала їх у поділ халата й несла додому, а один розламала просто там і з’їла, стоячи, витираючи руки об спідницю.

Лариса Миколаївна відійшла від вікна й довго мила чашку, якої не треба було мити.

* * *

А в жовтні вона впала.

Полізла на табуретку мити вікно на кухні. Те саме вікно. Табуретка була стара, з розхитаною ніжкою, і Лариса Миколаївна знала про ту ніжку років п’ять.

Приїхала швuдка. Перелом, гіпс, три дні в лікарні, потім додому. Донька Оксана дзвонила з Риги двічі на день і плакала в слухавку, бо вирватися могла тільки в грудні. Переказала гpoші на лікu. Лікu, як з’ясувалося, коштували стільки, що Лариса Миколаївна двічі перепитала в aптеці, чи немає дешевшого аналога.

Перший тиждень вона трималася. Другий теж, тільки гірше. Хліб закінчився на четвертий день, а спускатися на милицях з четвертого поверху виявилося не подвигом, а просто неможливістю.

У четвер увечері хтось постукав.

Лариса Миколаївна дошкандибала до дверей і подивилася у вічко. За дверима стояла Галина Петрівна з каструлькою.

— Мене немає вдома, — сказала Лариса Миколаївна.

— Я чую, — відповіли з-за дверей. — Я тут поставлю.

Вона почула, як щось м’яко опустилося на килимок, і як кроки пішли вниз.

Каструлька простояла за дверима сорок хвилин. Потім Лариса Миколаївна відчинила, забрала її й довго сиділа на кухні, тримаючи теплу емальовану ручку, поки борщ не вихолов остаточно.

Наступного ранку вимитий посуд стояв біля дверей першої квартири. Без записки.

Через день каструлька з’явилася знову.

* * *

На восьмий день Лариса Миколаївна відчинила двері сама, ще до стуку.

— Заходьте вже, — буркнула вона. — Чого ви там на майданчику стоїте, як не своя.

Галина Петрівна зайшла, роззулася, поставила пакет на табуретку в коридорі. У пакеті були хліб, півкіла сиру й чотири помідори.

— Ці останні, — сказала вона. — Уже й кущі вирвала.

Лариса Миколаївна дивилася на помідори й мовчала. Потім сказала, дивлячись убік:

— Ви думаєте, я тепер передумаю щодо городу?

— Я вас про город не питала. Я питала, чи у вас сіль є.

— Є сіль.

— Ну то й добре.

Вона пішла на кухню, поставила чайник і почала мити посуд, який стояв у мийці третій день. Лариса Миколаївна сиділа на стільці з витягнутою ногою і вперше за багато років не знала, що сказати.

Потім Галина Петрівна ходила в aптеку по рецепту. Приносила хліб. Один раз возила її в поліклініку на таксі, і в машині вони мовчали всю дорогу, а на зворотному шляху раптом розбалакалися про ціни на комунальні послуги й не могли зупинитися до самого під’їзду.

* * *

У листопаді Лариса Миколаївна вперше вийшла надвір.

Галина Петрівна винесла їй складаний стільчик і поставила просто біля сітки. Грядка була вже перекопана, чорна, гладенька, тільки по краю стирчали сухі стебельця чорнобривців. У кутку, під кущем порічок, спав рудуватий котяра, якого весь під’їзд називав Гаврилом і якого підгодовували з трьох квартир одразу.

— Я тут думала, — сказала Лариса Миколаївна, дивлячись на землю. — Ви ж восени листя згрібали. І тоді, коли будівельники цеглу лишили, теж ви прибирали.

— Ну а хто.

— Отож.

Помовчали.

— Ларисо Миколаївно, а чого вам той город так у печінках сидів? Тільки чесно.

Лариса Миколаївна поправила плед на колінах.

— У нас хата була. Під Оржицею. Мамина. Двадцять сотих городу і три яблуні.

— І що?

— І продали. Коли чоловіка не стало, я сама її тримати не могла, а Оксана вже за кордоном була. Продали за копійки, купили оцю квартиру. Я тоді собі сказала: все, Ларисо, тепер ти міська.

Вона розсміялася, коротко й невесело.

— Тридцять два роки на асфальт дивилася. А потім ви з тією лійкою. Щовечора, щовечора, о восьмій.

— І що?

— І нічого, — сказала Лариса Миколаївна. — Заздрила.

Галина Петрівна нахилилася, підняла з землі суху гілочку й почала крутити її в пальцях.

— Ну то й треба було сказати.

— Ага. Прийти й сказати: візьміть мене до себе на грядку. У шістдесят шість років.

— А чого ні?

* * *

У лютому вони перебирали насіння на кухні у Лариси Миколаївни, бо там стіл був більший. Гіпс уже зняли, нога боліла на погоду, милицю замінила палиця з гумовим наконечником.

Посеред розмови Лариса Миколаївна встала, дійшла до серванта й дістала звідти скляну банку з-під кави. У банці лежало насіння, загорнуте в газетні пакетики, підписані вицвілим синім чорнилом.

— Це мамині, — сказала вона. — Помідори. Вона їх років сорок сама відбирала, найкращі залишала на насіння.

Галина Петрівна обережно розгорнула один пакетик.

— Ларисо Миколаївно. Йому ж скільки років?

— Багато. Я їх з квартири в квартиру перекладала. Спершу думала, що колись дачу візьмемо. Потім думала, що Оксана вернеться. Потім уже ні про що не думала, просто не викидала.

— Може, й не зійде.

— Може.

Вони переглянулися.

— Ну то й спробуємо, — сказала Галина Петрівна.

* * *

Збори ОСББ нарешті провели наприкінці березня. Питання про ділянку стояло третім, після даху й ремонту домофона.

Сергій Вікторович уже приготувався до скандалу, бо знав, хто заяву писав. Але Лариса Миколаївна підвелася сама, спираючись на палицю, і сказала коротко:

— Я пропоную дозволити. Офіційно, з протоколом. Земля спільна, то нехай люди спитають дозволу й користуються. Хто хоче — приєднується. Тільки прохід до під’їзду не займати й сітку тримати в порядку.

У залі трохи посміялися, бо всі пам’ятали зошит. Потім проголосували. Проти був один чоловік із другого поверху, і то, здається, за компанію.

* * *

Квітень цього року вийшов теплий. Розсаду висадили тринадцятого, на два дні раніше, ніж торік, і кілків цього разу забивали більше, бо грядок стало три: Галини Петрівни, Лариси Миколаївни і ще одна, спільна, куди Тамара з сьомої посадила цибулю й гарбузи.

З маминого насіння зійшло сім кущів із двадцяти.

Лариса Миколаївна сидить на своєму складаному стільчику, палиця лежить поруч на траві, і вона обриває пасинки повільно, по одному, як робила колись у дитинстві, коли мати ставила її на грядку й казала не поспішати.

Біля сітки стоять дві лійки. Одна зелена, друга синя, зовсім нова, куплена в господарчому за тридцять дев’ять гривень.

О восьмій вечора у дворі знову рипить дротяна хвіртка й брязкає метал об бетон. Тільки тепер цей звук лунає двічі.