Онуки на все літо

Кімнату для онуки Людмила Василівна приготувала ще в середині травня. Вибілила стелю, перепрала фіранки, застелила ліжко тим покривалом у ромашки, яке Софійка любила, коли їй було чотири. Тепер їй сім. На холодильнику під магнітом висіла фотографія: дівчинка в жовтій куртці стоїть на тлі чужого моря і мружиться від вітру.

Син подзвонив у неділю ввечері. Уже з першого «мам, ти тільки не переживай» вона все зрозуміла.

— Не виходить цього року. У Софійки табір, ми ще взимку оплатили, не повернуть. І в мене зміни поставили так, що…

— Та я розумію, Юрчику, — сказала вона рівно. — Наступного літа.

Морозиво, куплене напередодні в сільмазі, вона того ж вечора віддала сусідським хлопцям. Анатолій Іванович нічого не питав. Просто до самої ночі перебирав у сараї насос, який і без того працював.

* * *

У четвер, годині о десятій, біля воріт заревів двигун, і хтось загупав долонею по хвіртці так, ніби її треба було вибити.

— Людо! Людо, відчиняй ширше, ми до тебе!

Людмила Василівна саме підв’язувала помідори. Розігнулася — і поперек прострелило звичним болем, від якого рятувала хіба мазь із сільської аптеки, де вона сама через день стояла за прилавком.

Біля паркану стояла її двоюрідна сестра Ольга з Кременчука. Пишна, у квітчастому сарафані, з новою хімією й двома картатими сумками. А за нею, збившись докупи, як курчата під дощем, мовчали п’ятеро дітей.

— Олю? Ти чого без дзвінка?

— А чого дзвонити, ти ж не в Києві живеш, — засміялася сестра й пропхалася у двір, кинувши сумки просто на траву. — Онуків привезла! Усіх зібрала, від обох дівчат. Нехай міські фруктів на дурняк наїдяться, а то сидять у тих чотирьох стінах, бліді, як сметана.

З веранди вийшов Анатолій Іванович — у робочій жилетці, з викруткою в руці. Він сорок років пропрацював слюсарем на цукровому заводі, а відколи пішов на пенсію, людям по селу лагодив бойлери й насоси: хто грошима віддячить, хто медом. Він зупинився на ґанку і мовчки перерахував дитячі голови.

— Скільки їх?

— П’ятеро, Толику, п’ятеро! Костику дванадцять, отой, старший. Близнюки — Захар і Матвій, по дев’ять. Яринці шість. А Златочці в лютому чотири виповнилося.

— Олю, — Людмила Василівна нарешті знайшла голос. — Ти хоч розумієш, що кажеш? Яке все літо? У нас город, я через день в aптеці, Толя по викликах ходить. Пенсія в нас із ним така, що ти її знаєш.

— Ой, не починай, — відмахнулася Ольга. — Яке годувати? Літо надворі. Картопля торішня в погребі є? Є. Огірки пішли? Пішли. А ягоди самі ростуть, їх земля годує. Ти що, рідній крові тарілки борщу пошкодуєш?

— А ти сама залишаєшся?

— Не можу, — Ольга навіть трохи образилася. — У мене путівка в санаторій під Миргородом горить, я за неї грoші віддала, спину лікувати треба. А потім у Будинку культури зміна в гардеробі. Оксана в пекарні на дві зміни стала, друга моя в Польщу на сезон поїхала. Кому дітей лишати?

Старший, Костя, стояв біля сумок і дивився собі під ноги. Худий, довгорукий, у футболці, випраній до сіризни. Він єдиний не побіг обдивлятися двір. Тримав за руку найменшу й мовчав.

Того ж вечора Ольга поїхала рейсовим автобусом. Перед дорогою з’їла миску борщу, випила два кухлі молока, взятого в сусідки в борг, напхала сумку огірками та кропом і на прощання гукнула з вікна:

— У вересні заберу! Кругленьких!

* * *

Уночі на кухні горіла одна лампочка. За стіною хтось перевертався на розкладачці, скрипіли пружини.

— І що нам тепер робити? — Людмила Василівна сиділа, поклавши руки на клейонку. — Може, в пoліцію подзвонити?

— Кому подзвонити? — Анатолій Іванович насипав чаю. — Дітям? Вони ж не винні, що їх сюди привезли, як мішки.

— Толю, вони голодні. Я їм макарони з тушонкою зварила, чотирилітрову каструлю. За п’ять хвилин вимели, аж дно вишкребли.

Він довго мовчав, дивлячись у темне вікно, де серед гілля вгадувалися перші зелені зав’язі на антонівці. Хату цю ще його дід ставив.

— Кімната ж готова стоїть, — раптом сказала вона. — Вибілена.

— От і знадобилася, — відповів чоловік. — Слухай сюди, мати. Плакати не будемо. Я сорок років бригадою керував, де половина після зарплати двох слів не в’язала, і нічого, тримав порядок. Хочуть фруктів — будуть їм фрукти. Але за правилами. Завтра о шостій підйом.

— Толю, вони ж діти.

— Злата мала, їй знижка. Решта — люди з руками. Лягай, завтра важкий день.

* * *

Ранок почався не з півня, а з гупання держака по порожньому відру.

— Підйом! Умивальник у дворі, вода холодна, зате з голови все зайве змиває!

Костя виліз із-під ковдри злий, скуйовджений, із червоними від недосипу очима.

— Діду, у нас канікули взагалі-то.

— Канікули в тебе, — погодився Анатолій Іванович. — А в городу канікул нема. Він про це не знає.

На сніданок була велика чавунна сковорода смаженої картоплі, миска солоних огірків і чай зі смородинового листя. Матвій поколупав виделкою і скривився.

— А пластівці є? З молоком шоколадним?

— Пластівці в бабусі на роботі, на плакаті намальовані, — незворушно відповів дід. — Не хочеш картоплі — он яблука на гілці. Правда, зелені. Живіт скрутить так, що до кінця городу не добіжиш.

Близнюки перезирнулися й узялися за ложки.

Після сніданку він вишикував усіх біля сараю, де вже стояли відра, дві сапи та лійка.

— Тітка ваша каже, тут усе на дурняк. Пояснюю для міських: на дурняк тут росте лобода під парканом. Щоб вишня була солодка, її треба від попелиці обробити, а землю навколо прополоти. Щоб полуниця не згнила — вуса обрізати. Костя — зі мною по межі. Захар і Матвій — відра в руки, наповнюємо бочку. Ярина — до бабусі на грядки. Злата сидить на ґанку й збирає жуків у банку. Ось тобі паличка, командирко.

— Я не буду, вони гидкі!

— Не буде жуків у банці — не буде картоплі в мисці. Усе, час пішов.

* * *

На третю ніч Людмила Василівна міняла наволочки й намацала під подушкою старшого щось тверде. Півбуханця хліба, загорнуте у футболку.

Вона постояла з тим хлібом у руках хвилини дві. Тоді поклала його назад, розрівняла подушку і вийшла.

Нічого не сказала. Просто відтоді щовечора лишала на столі тарілку, накриту рушником. Через тиждень хліб з-під подушки зник сам.

* * *

Перші дні вони мірялися характерами. Костя демонстративно кидав косу в траву, сідав на колоду й ловив сигнал кнопковим телефоном, задерши руку над головою. Дід не кричав. Він просто казав:

— Обід о першій. Хто не прийшов — грій собі сам, плита не замкнена.

На четвертий день хлопець сам підійшов до стосу дров.

— Де сокира?

— У сараї на цвяху. Ноги ширше став, щоб по гомілці не влучило.

Він рубав невміло, зі злістю, збив долоні до пухирів і замотав їх клейкою стрічкою, щоб ніхто не бачив. Через півгодини дід підійшов, мовчки забрав сокиру, показав, де в поліні тріщина і як бити, щоб працювала вага, а не спина.

Костя спробував ще раз. Цурпалок розколовся навпіл із сухим дзвінким тріском.

І вперше за всі ці дні в нього змінилося обличчя.

* * *

До середини липня в хаті встановився свій лад. Захар із Матвієм за день натягали двадцять відер води й падали ввечері без жодних вимог. Ярина навчилася полоти моркву, не вириваючи проріст. Злата кожну вирвану бур’янину несла показувати бабусі.

Варення варили у великому мідному тазі на літній кухні. Дівчата виймали шпильками кісточки з вишень, пальці в них були темно-бордові й липкі, а пінку знімали дерев’яною ложкою суворо по черзі, бо інакше починався крик.

Одного вечора Злата, засинаючи, вчепилася Людмилі Василівні в палець і пробурмотіла:

— Мамо, не йди.

І злякано розплющила очі.

— Нічого, сонечко, — сказала жінка, не прибираючи руки. — Спи. Я тут.

Вона потім довго сиділа в темряві на краєчку розкладачки й не могла встати.

* * *

Вечорами Костя з дідом сиділи на ґанку. Хлопець стругав складаним ножем із березового бруска якусь птицю, дід курив і дивився в сад.

— Діду, а мама каже, що в селі самі невдахи лишилися.

— Мама твоя хліб у магазині в пакеті бере, — спокійно відповів Анатолій Іванович. — І, мабуть, думає, що булки ростуть десь поруч із макаронами. А ти тепер знаєш, скільки відер під корінь вилити, щоб той помідор зав’язався. Руки в людини мають бути до діла привчені. Тоді вона ніде не пропаде — ні тут, ні в місті.

Костя помовчав, а тоді дістав із кишені зошит у клітинку. Складений учетверо, затертий на згинах.

— Я тут порахував. Скільки ми у вас з’їли всього. Приблизно, по цінах із магазину. Виходить багато. Я віддам, як виросту.

Дід узяв зошит, подивився на стовпчик цифр, виведений старанним дитячим почерком, і повернув назад.

— За дрова ти мені вже переплатив, — сказав він. — І за паркан. Ми з бабою в мінусі, Костю. Тому сиди й не рипайся.

Хлопець засопів і почав стругати швидше.

— У нас просто буває, що до зарплати днів п’ять, — сказав він кудись у стружку. — А малі їсти хочуть. От я і… ну, ви знайшли, я ж бачу.

— Знайшли, — не став заперечувати дід. — Більше не ховай. У цій хаті хліб на столі лежить, а не під подушкою.

* * *

На початку серпня достиг білий налив, а за ним пішла антонівка. Сад стояв важкий, гілки лягали мало не в траву.

Діти знімали яблука обережно, загортали кожне в газету й складали в дерев’яні ящики. Костя сам замовляв зміни: хто на драбині, хто приймає, хто носить. Жодного яблука не розчавили ногою.

* * *

Двадцятого серпня біля хвіртки знову загриміло.

Ольга приїхала така сама галаслива, засмагла, у новій сукні.

— Ну що, живі мої бешкетники? Наїлися фруктів на дурняк? Животи не полопалися?

І затнулася посеред двору.

Доріжки були підметені, лобода вздовж паркану скошена під корінь, сам паркан стояв рівний і пофарбований залишками зеленої фарби, яку Анатолій Іванович беріг років із п’ять. Біля сараю акуратною стіною височіли дрова. На ґанку близнюки чистили щітками сандалі. Ярина витирала рушником банки під компот.

Із глибини саду вийшов Костя з мішком яблук на плечі. За літо він витягнувся, роздався в плечах і засмаг до мідного кольору.

— Костику! Ти шо, вантажником тут найнявся? Кинь ту важкість!

— Добрий день, бабо Олю, — сказав він і обережно опустив мішок на настил. — Ми мішків не кидаємо. Це зимовий сорт. Поб’ються — до листопада погниють.

За столом Ольга поводилася незвично тихо. Розглядала онуків, які сиділи рівно, не гризлися за ложки і перед їжею побажали всім смачного.

— Людо, — прошепотіла вона, нахилившись. — Ти їх чим напувала? У мене вони за день квартиру розносили.

— Кропивою, Олю, — озвався з краю столу Анатолій Іванович. — Дуже корисна рослина. Якщо на город не йдеш — за ноги кусає.

Після чаю сестра розкрила свої сумки.

— Так, ну добре. Ми тоді ягід візьмемо, компотів там, і яблук мішки три. Водієві дам трохи, він у багажник кине. На дурняк же виросло, земля спільна.

Костя, який стояв біля дверей, ступив уперед і став перед сумками.

— Ні, бабо Олю. Ніякого дурняка.

— Це ти кому таке кажеш?

— Ми з дідом цей сад усе літо від парші рятували, — рівно сказав хлопець, дивлячись їй просто в очі. — Поливали щодня, воду з криниці відрами носили, бо насос згорів і його треба було перебирати. Бабуся ночами банки закривала, щоб нам узимку було що їсти. Дід нам по ящику виділив, мамам відвезти. А мішками й сусідам роздавати не дамо. Це наша робота.

На кухні стало так тихо, що чути було, як за піччю сюрчить цвіркун.

Ольга почервоніла, набрала повітря, щоб видати звичну порцію крику про безсердечних родичів, — і наштовхнулася на п’ять спокійних дитячих поглядів. Близнюки стояли поруч зі старшим. Ярина тримала Злату за руку.

— Ну й подавіться, — прошипіла вона, смикнувши ручки порожніх сумок. — Кyркулі.

— Щасливої дороги, Олю, — тихо сказала Людмила Василівна, не поворухнувшись. — Варення я дітям у рюкзаки поклала. По дві банки кожному. Донесете, тільки не побийте.

* * *

Прощалися зім’ято. Ольга йшла попереду, голосно тупаючи по гравію. Діти тяглися слідом.

Уже за поворотом Костя раптом зупинився, озирнувся й побіг назад. Підскочив до діда, обхопив його за шию — незграбно, по-хлопчачому міцно — і сказав кудись у комір:

— Я на наступні канікули сам приїду. Електричкою. Ми ж альтанку хотіли добудувати.

— Матеріал у сараї лежить, — відповів Анатолій Іванович і поклав важку долоню йому на плече. — Дошки сухі. Приїжджай.

* * *

Ввечері в хаті стало так тихо, що дзвеніло у вухах.

Людмила Василівна зайшла на кухню поставити чайник — і зупинилася. На підвіконні, поруч із фотографією Софійки під магнітом, стояв дерев’яний лелека. Незграбний, з коротким крилом, зачищений наждачкою до світлого. Під ним лежав складений учетверо аркуш із зошита в клітинку.

«Діду Толю, я порахував. Дошок вистачить, якщо дах робити на два схили. Приїду в червні».

Вона довго стояла з тим папірцем, поки чайник не засвистів.

— Толю, — гукнула вона в сіни, і голос їй не послухався. — Іди-но сюди.

Чоловік подивився на птицю, повернув її боком до світла, провів пальцем по крилу.

— Диви ти, лелека, — сказав він. — Правильно вибрав. Лелеки завжди вертаються, мати. Це в них таке.

За вікном над садом стояв серпневий туман, пахло антонівкою й сухим полином, і вперше за багато років порожня хата не здавалася порожньою.