Вона не вміла інакше

Маргарита Тимофіївна прийшла з рулеткою.

Не з розмовою, не по сіль, не спитати котра година — з жовтою будівельною рулеткою, яку тримала перед собою, як посвідчення. Тетяна побачила її ще від воріт: іде доріжкою з бруківки, у другій руці сумка, очі в телефоні, губи стиснуті в ниточку. Так ходять люди, які вже знають, що зараз скажуть, і бояться забути порядок слів.

— Тетяно, вийдіть на хвилинку. Треба поміряти.

— Поміряти що?

— Паркан ваш. Він у мене на землі стоїть. Сантиметрів на сорок зайшов, а може, й на всі п’ятдесят.

Тетяна витерла руки об фартух. За спиною сохла білизна, у літній кухні википав компот, а на годиннику була та сама година, коли жінка з дому не має жодної зайвої хвилини.

— Маргарито Тимофіївно, паркан там, де й був. Ми його на старі стовпи ставили, вони ж бетонні, їх ніхто не рухав.

— Стовпи можна й пересунути, — сказала сусідка й потягла язичок рулетки. — Тримайте кінець.

І Тетяна тримала. Стояла в бур’яні під вишнею, тримала холодну металеву стрічку і думала: ну добре, поміряємо. Може, хоч тоді відпустить.

* * *

Будинок на Садовій вони купили торік у жовтні. Довго дивилися оголошення, об’їздили половину району, і от — дві кімнати внизу, мансарда, сад із десятком дерев, які хтось садив ще років тридцять тому. Ціна за такий двір видалася майже чесною, і Степан одразу сказав: беремо, поки хтось не перехопив.

Зима пішла на ремонт. Міняли проводку, підводили нові труби, ставили бойлер, потім переробляли ґанок, бо той просів на один бік. Марко, дев’ятирічний, увесь той час жив у пилюці, спав у куртці й був абсолютно щасливий — у квартирі в нього не було ні саду, ні місця, де можна кричати на повний голос.

Ось із голосу все й почалося.

Першого разу Маргарита Тимофіївна постукала в хвіртку у квітні. Стояла рівно, руки складені на грудях.

— У вас дитина м’ячем гатить об паркан. У мене там айстри посіяні.

— Вибачте, — сказала Тетяна. — Марку, чуєш? Грай ближче до гаража.

Через тиждень вона прийшла знову. Хлопець їздив велосипедом по бруківці, а бруківка гула.

— Він же навмисне туди-сюди катається. Туди-сюди, туди-сюди. У мене голова від того гуркоту.

Потім був мангал — дим тягнуло не в той бік. Потім музика в машині, коли Степан заїжджав у двір о сьомій ранку. Потім гілка вишні, яка перевисла через межу, хоча вишня та росла в її ж дворі й перевисла до них.

— Мам, а чого вона така? — спитав якось Марко, коли двері за сусідкою зачинилися.

— Не така, а сама, — відповіла Тетяна, не подумавши. І сама здивувалася, як точно вийшло.

* * *

Степан мав одне правило, і воно було просте: із сусідами не сваритися. Хату не пересунеш, паркан не перенесеш, а жити тут ще років сорок.

Тому коли справа з парканом дійшла до серйозного, він не став кричати. Він викликав фахівця.

Приїхав чоловік із приладом на триніжку, розклався просто посеред городу, повозився з документами, звірив кадастрові номери й точки. Маргарита Тимофіївна стояла поруч усі дві години. У сумці в неї лежала папка з паперами на її ділянку — вона принесла її так урочисто, ніби йшла на важливу комісію.

— Ну що? — спитала вона, коли фахівець згорнув триніжок.

— Межа за документами ось тут, — він показав носаком черевика. — Паркан стоїть на своєму місці. Є навіть невеликий запас у ваш бік, сантиметрів десять.

Настала тиша. Довга, незручна.

Тетяна чекала чого завгодно — крику, звинувачень, що всі документи куплені. Але сусідка тільки поправила ремінець сумки, сказала «зрозуміло» і пішла до себе. Хвіртка за нею клацнула тихо.

— Ну от і все, — видихнув Степан. — Тепер відчепиться.

Вона не відчепилася. Просто перестала говорити взагалі — і це чомусь було гірше.

* * *

Літо стояло сухе, з тих, коли земля береться кіркою й городина просить води двічі на день. Тетяна поливала ввечері й через паркан бачила сусідський двір.

Двір був доглянутий до дрібниці. Ані бур’янини, доріжки виметені, троянди підв’язані, під вікном ряд бархатців рівний, як під лінійку. І порожній. Ніхто не виходив, ніхто не сідав на лавку, ніхто не гукав з-за хати.

Світло в кухні горіло до другої, іноді до третьої ночі. Тетяна знала, бо сама не спала — то Марко закашлявся, то думки про роботу.

А ще Маргарита Тимофіївна розмовляла. Не з людьми — з котом.

— Мурчику, ну куди ти поліз? Там же колючки. От скажи мені, чого ти такий упертий?

І ще, тихіше, вже не котові:

— Хоч би хто слово сказав за день.

Тетяна тоді відійшла від паркана й довго стояла з лійкою в руках.

Дещо про сусідку в селищі знали. Що донька в Італії, дзвонить у неділю, іноді пропускає. Що сама вона колись працювала в бухгалтерії на елеваторі й рахувала краще за будь-яку програму. Що чоловіка немає давно, а говорити про це вона не любить.

І що самотньою вона себе не називала жодного разу. У її версії світу це не вона була сама — це всі навколо були неправильні. Сусіди галасливі, магазин дорогий, автобус ходить абияк, молодь невихована. Так легше. Коли винні інші, тобі не треба щовечора визнавати, що в тебе на всю хату один кіт і телевізор.

* * *

У ніч на суботу Тетяна прокинулася від стуку. Стукали не в двері — у ворота, залізом об залізо, часто й безладно. Годинник на плиті показував двадцять хвилин на третю.

— Стьопо. Стьопо, вставай.

Він вискочив у трусах і футболці, накинув куртку вже на ходу. Тетяна за ним, боса, у калошах, узутих на голу ногу.

За воротами стояла Маргарита Тимофіївна. У халаті. Волосся не зачесане, і це вражало найдужче — за півроку Тетяна жодного разу не бачила її неприбраною.

— У мене вода, — сказала вона. І замовкла.

— Яка вода?

— Кран. У ванній. Зірвало кран, і воно ллється, ллється, я вентиль крутила, а він не крутиться, у мене вже в коридорі по щиколотку, я не знаю… я не знаю, що робити.

Останні слова вона вимовила зовсім тихо. Жінка, яка ставила під сумнів документи землевпорядника, стояла посеред вулиці й не знала, що робити.

— Насос де? — коротко спитав Степан.

— Що?

— Насосна станція у вас де стоїть? У котельні?

— У котельні, за бойлером.

— Ясно. Таню, ліхтарик із гаража. Марка не буди.

Марко вже стояв на ґанку. Босий, в піжамі, очі круглі.

— Мам, що трапилось?

— Взувайся. Будеш нам світити.

* * *

Воду Степан перекрив за півтори хвилини — витяг вилку насоса з розетки й закрутив вентиль на вводі, той самий, що не піддавався жіночій руці. У домі стало тихо, і в тій тиші стало чути, як усе навколо крапає.

Далі почалася робота.

Вода стояла в коридорі, у ванній, зайшла в спальню й підбиралася до кухні. Плавала капець. Під тумбою розкис пакет із крупами. Килимова доріжка почорніла й ходила під ногами, як болото.

— Тряпки, відра, совок, — командував Степан. — Танюш, у нас же дренажний насос лежить у сараї, з весни, як яму відкачували.

— Лежить.

— Неси.

Наступні три години вони гребли воду. Степан кинув шланг у двір, насос гудів і плювався мутним струменем на грядки. Тетяна на колінах збирала ганчіркою те, що не брав насос, викручувала у відро, знову збирала. Марко, серйозний, як дорослий, носив із кімнати все, що можна було врятувати: фотоальбоми, коробку з нитками, стос паперів у файлах, кота, який пручався й дряпався.

Маргарита Тимофіївна спершу стояла в кутку, притиснувши руки до грудей. Потім узяла другу ганчірку. Потім принесла ще одне відро. О п’ятій ранку вони втрьох викручували доріжку у дворі, як велике мокре простирадло, і вона раптом сказала:

— Я ж просила сантехніка ще навесні прийти. Він казав, треба той змішувач міняти, іржа. А я думала — та куди мені той ремонт, і так постоїть.

— Постояло, — сказав Степан. — Тепер поміняємо.

— Я заплачу.

— Та звісно, заплатите. Я вам не подарунок, я вам номер дам, у нас чоловік добрий є, він і трубу подивиться.

Вона засміялася. Коротко, хрипко, зовсім не смішно — але то був сміх.

* * *

Розвиднілося. Тетяна ввімкнула в неї на кухні чайник, знайшла в шафці заварку, розлила по чашках. Сиділи втрьох за столом, мокрі до колін, з чорними від пилюки руками. Марко спав у кріслі, підібгавши ноги.

І тоді Маргарита Тимофіївна заплакала.

Не голосно. Просто сиділа, тримала чашку обома руками, і по щоках текло.

— Ви вибачте мені, — сказала вона. — За паркан цей.

— Та годі вам.

— Ні, ви послухайте. Я ж знала, що він там де треба стоїть. Я ці межі напам’ять знаю, я тут сорок два роки живу. — Вона витерла обличчя тильним боком долоні. — Я просто… не знала, як до вас зайти.

Тетяна поставила чашку.

— У сенсі?

— Ну а як? Прийти й сказати — здрастуйте, я ваша сусідка, поговоріть зі мною? Так же не роблять. А з претензією прийти — то нормально. Тебе вислухають. Хоч і сваритимуться, а вислухають.

Вона говорила, дивлячись у стіл.

— Ви приїхали — молоді, дитина, машина, музика, лопати, ремонт. Живете. А в мене за день навіть телефон не дзенькне. І я собі щоразу думала: піду скажу їм про м’яч. Про велосипед піду скажу. Хоч п’ять хвилин біля воріт постою.

У кухні пахло мокрим деревом і чаєм. За вікном починалося звичайне суботнє ранкове життя — десь загув мотоблок, десь заспівав півень.

— Маргарито Тимофіївно, — сказала Тетяна. — Ви до нас просто так приходьте. Без м’яча.

* * *

Через три дні вона прийшла з тарілкою, накритою вафельним рушником. Постукала — знову в ворота, звичка, — і стояла з тією тарілкою, як школярка з букетом.

— Це пиріжки. З вишнею. Вишня своя, торішня, я її кілограмами морожу, бо куди вона мені.

Пиріжки були гарячі. Не такі, як у магазині, і зовсім не такі, як у Тетяни, — тісто тонке, майже прозоре, а всередині темний сік, який одразу тік по пальцях. Марко з’їв три підряд і потягнувся по четвертий, поки мама не зловила його за руку.

— Та хай їсть, — сказала Маргарита Тимофіївна. — Я ще напечу. Мені то в радість, а їсти нема кому.

Степан узяв другий і сказав із набитим ротом:

— Тимофіївно, ви розумієте, що тепер ми від вас не відчепимось?

— Та ходіть уже, — махнула вона рукою. Але, виходячи, всміхнулася.

* * *

Сантехнік поміняв змішувач і заодно подивився всі труби в домі, дві порадив замінити. Підлогу в коридорі сушили довго, потім Степан перестелив дві дошки, які повело. Килимову доріжку викинули, а замість неї Тетяна віддала свою, майже нову, яка все одно не підійшла до кухні.

Восени сусідка почала заходити сама. Спершу з приводом — рецепт спитати, розсаду віддати, попросити подивитися щось у телефоні, бо «воно там натиснулося і все пропало». Потім і без приводу.

А одного разу Тетяна почула з двору голос, від якого мимоволі напружилася:

— Марку! Марку, а ну стій!

Вибігла з рушником у руках. Хлопець стояв біля паркана з велосипедом, а Маргарита Тимофіївна тримала його за кермо.

— Куди ти в ту калюжу поїхав? — сварилася вона. — Об’їдь. І в кишеню собі поклади, бо руки будуть зайняті.

І сунула йому пиріжок, загорнутий у серветку. Тетяна повернулася в дім і чомусь довго стояла біля вікна.

Паркан за півроку так і не зрушив з місця. Стоїть, де стояв. Тільки от у ньому тепер відсунуто одну штахетину — щоб не обходити через ворота, коли треба передати тарілку.