Сорок років вона казала чоловікові «ніяких котів»

У неділю, десь о пів на десяту вечора, Тамарі Петрівні на груди стрибнув кіт.

Вона сиділа в кріслі біля відчиненого вікна, тримала на колінах журнал із кросвордами й міркувала над словом на шість літер. Липень стояв такий, що навіть уночі повітря не рухалося. У квартирі на першому поверсі задуха збиралася під стелею й не виходила до ранку, хоч ти двері настіж розчиняй. Вікно доводилося тримати відчиненим, бо москітної сітки на ньому не було вже третє літо: Іван усе збирався поміняти й ту стулку, і взагалі поставити нові склопакети, та щоразу знаходилася важливіша витрата.

Спершу в палісаднику зашипіло. Потім хтось завив низько й протяжно, так, що в сусідів нагорі грюкнула кватирка. А тоді на підвіконні щось глухо стукнуло, і Тамара Петрівна відчула на грудях вагу, кігті й гарячу шерсть.

Вона закричала. Кросворди полетіли на підлогу.

Кіт відштовхнувся від неї всіма чотирма лапами й пішов по кімнаті так, наче хтось відпустив пружину. Він оббіг диван, злетів на сервант, ковзнув по полірованій кришці — і кришталева ваза, яку їм подарували на срібне весілля, поїхала слідом за ним і розлетілася на дрібні скалки біля ніжки крісла.

Потім стало тихо.

Тамара Петрівна стояла босоніж посеред кімнати, боячись ступити крок через скло, і дивилася під диван. Звідти на неї дивилися два круглі жовто-зелені ока.

* * *

Треба сказати, що котів вона не любила все своє життя. Не те щоб ненавиділа — просто не розуміла, навіщо вони в домі.

Сорок один рік вони з Іваном прожили разом, і рівно сорок один рік він мріяв про кота. Заводив розмову обережно, здалеку, зазвичай навесні.

— Тамарочко, а якби маленького? Ну зовсім маленького. Я сам би за ним прибирав.

— Іване, ти за собою прибери спершу. Шерсть по всій хаті, миски під ногами, лоток у коридорі. Я ж не витримаю.

— А кажуть, від них тиск падає.

— У мене від них тиск піднімається.

Він сміявся, і на тому все закінчувалося до наступної весни.

Найбільше її дратували двірські коти в палісаднику під вікнами. Ніна Василівна з третього під’їзду виносила їм рештки супу в пластиковій мисці, коти збиралися на весь двір, і вночі під вікном починався концерт. Тамара Петрівна стукала в шибку, шипіла, а Іван лежав у темряві й тихенько посміювався в подушку.

— Не смійся.

— Я не сміюся. Я кашляю.

— Ти кашляєш, як ото сусідський Тузик гавкає.

Уранці вона все одно вибігала в палісадник збирати миску, бо від неї смерділо на весь під’їзд, і потім півдня бурчала, що це не двір, а притулок для безхатніх.

У четвер Іван поїхав із кумом Василем на річку. На три дні, з наметом і двома вудками, як щороку в липні. У тому селі, де вони ставали табором, зв’язку не було зовсім: низина, верболіз, телефон показує одну поділку й одразу гасне.

— Я подзвоню з села, як ходитиму по хліб, — пообіцяв він на прощання.

Він не подзвонив ані в п’ятницю, ані в суботу. Тамара Петрівна двічі набирала номер і двічі слухала, що абонент перебуває поза зоною досяжності. І саме в неділю ввечері, коли квартира здавалася особливо порожньою, до неї у вікно влетів кіт.

* * *

Спочатку вона взялася за віник.

Замела скло, склала докупи те, що залишилося від вази, і довго стояла з совком у руці. Потім тим самим віником спробувала вигнати гостя. Присіла навпочіпки, сунула держак під диван і поворушила.

З-під дивана відповіли таким низьким звуком, що вона відсмикнула руку.

— Ах ти ж нахаба.

Вона принесла з кухні швабру. Потім ліхтарик. Потім спробувала підняти край дивана — той виявився важчий, ніж вона пам’ятала, і вона тільки надірвала спину й сіла на підлогу перевести дух.

У ліхтарному промені було видно руду шерсть, білий комірець на грудях і величезний хвіст, розпушений, як віхоть. Хвіст займав під диваном більше місця, ніж сам кіт.

— Слухай сюди, — сказала Тамара Петрівна в темряву. — Вікно відчинене. Йди, звідки прийшов.

Кіт не пішов.

Об одинадцятій вона здалася, зачинила двері до спальні й лягла. Лежала й дослухалася. Кожні кілька хвилин їй здавалося, що в кімнаті хтось ходить. Одного разу щось тихенько дзенькнуло — і вона сіла в ліжку, з калатанням у скронях, і довго не могла заснути.

Заснула вона аж під ранок.

* * *

Кіт сидів на тому самому місці.

Вона переконалася в цьому одразу, як зайшла до кімнати: два ока з-під дивана, нерухомі й уважні. За ніч він не з’їв нічого, не розбив нічого й, судячи з усього, навіть не поворухнувся.

— Ну і що мені з тобою робити?

Вона відрізала шматок вареної курки, поклала на блюдце й поставила за метр від дивана. Відійшла. Почекала. Постукала нігтем по блюдцю, як стукають, коли кличуть курей.

Нічого.

Тоді вона рознервувалася по-справжньому. Принесла з балкона пластиковий лоток, у якому Іван щовесни тримав розсаду помідорів, висипала туди землі з мішка, поставила біля дивана. Поруч — блюдце з куркою і мисочку з водою. І пішла на кухню, голосно грюкнувши дверима, щоб цей рудий бачив: вона його не чатує.

За півгодини курка була на місці. За дві години — теж.

Вона подзвонила доньці.

— Ір, у мене в кімнаті кіт.

— Звідки?

— З вікна. Стрибнув. Вазу розбив, ту, срібну.

У слухавці стало тихо, а потім Ірина почала сміятися так, що довелося чекати.

— Мамо, ну залиште ви його. Тато ж усе життя просить.

— Я його не залишу.

— Добре, мамо. Не залишайте.

— От і не залишу.

Надвечір вона зайшла до кімнати й побачила порожнє блюдце.

Стояла над ним, як над якимось документом, і чомусь не могла зрушити з місця. Потім пішла на кухню й відрізала ще.

* * *

Другого дня вона дізналася, чий він.

Ніна Василівна, зустрівши її біля під’їзду, сплеснула руками.

— Так це ж той, що під гаражами жив! Рудий такий, пухнастий, з ошийником колись ходив. Його ж покинули, коли з дев’ятої квартири виїжджали, ще торік. А цього тижня хлопці, що з новобудови приблудилися, його ганяли по всьому двору. У неділю таке було, я думала, шибки повилітають.

— У неділю, — повільно повторила Тамара Петрівна.

— А що?

— Нічого. Вікно в мене було відчинене.

Ніна Василівна подивилася на неї уважно й нічого не сказала.

Удома Тамара Петрівна довго мила руки, потім сіла в крісло, потім устала. Ходила по кімнаті, поглядаючи на диван. Зупинилася.

— То он воно як, — сказала вона вголос. — Тебе, виходить, теж самого лишили.

З-під дивана не відповіли.

— Ну сиди. Сиди, я не жену.

Увечері вона вперше побачила його цілком. Вийшла з кухні зі своїм чаєм, а він стояв посеред кімнати біля миски — великий, кудлатий, з вузькою смугастою мордою і надірваним кінчиком вуха. Побачив її, припав до підлоги. Але не втік.

Вони простояли так, дивлячись одне на одного, довгих секунд десять.

— Пий, — сказала вона. — Я не підходжу.

І справді не підійшла. Сіла в крісло, взяла кросворди й голосно перегортала сторінки, вдаючи, що їй байдуже. Кіт попив і пішов під диван. Але вже не бігом.

* * *

Далі все покотилося якось само.

У вівторок вона пішла в зоомагазин на розі й купила пакет корму, дві миски й справжній лоток із наповнювачем, бо земля з мішка розносилася по всій кімнаті. Продавчиня спитала, скільки котові років, і Тамара Петрівна розгубилася.

— Та я не знаю. Він не мій.

— Зрозуміло, — кивнула продавчиня без жодної іронії. — Тоді беріть на середню вагу.

Додому вона йшла з двома пакетами й думала, як пояснюватиме це Іванові. Виходило погано.

Розмовляти з котом вона почала непомітно. Спершу коротко, командами: не лізь, не дряпай, з крісла геть. Потім довше. Розповідала, що вода в кранах іржава, що ОСББ знову збирає на ремонт даху, що батько її ловив рибу краще за Івана, хоч Іванові вона цього ніколи не казала. Кіт лежав під диваном і слухав. Принаймні їй так здавалося.

Ім’я вийшло випадково. Вона весь час казала йому «ти»: ти куди, ти чого, ти їстимеш чи ні. І якось само собою з цього «ти» вилущилося — Тимко.

— Тимку, — покликала вона, пробуючи на смак.

З-під дивана почулося шарудіння.

* * *

Гроза прийшла в середу вночі, як і обіцяли по телевізору.

Спершу довго блимало десь за трубою ТЕЦ, потім піднявся вітер, грюкнув незачиненою кватиркою на кухні, і липень нарешті тріснув навпіл. Дощ ударив у шибку так, що затекло на підвіконня.

Тамара Петрівна встала витерти воду й уже в коридорі почула, як гримнуло просто над будинком.

Щось м’яке вдарилося їй у ноги.

Тимко стояв поруч, притулившись боком до її литки, і дрібно тремтів усім своїм рудим кудлатим тілом. Вона нахилилася, не думаючи, і взяла його на руки. Він виявився важчий, ніж здавався, і гарячий, і зовсім не пручався.

Вона сіла в крісло біля вікна, поклала його на коліна й почала гладити — незграбно, як гладять чуже. Він ткнувся лобом їй у долоню й завів своє.

За вікном періщило. У кімнаті пахло мокрим тополиним листям і трохи пилом.

І тут Тамара Петрівна раптом заплакала — тихо, безпричинно, як плачуть люди, які три дні прожили в порожній квартирі й раптом відчули на колінах чиюсь вагу.

— Ну треба ж, — сказала вона в темряву. — Дожилася.

Тимко муркотів.

* * *

Іван приїхав у четвер, перед обідом.

Вона почула, як унизу хряснули дверцята машини, як кум Василь щось прокричав про наступні вихідні, як у замку двічі провернувся ключ. Тимко зі свистом зник під диваном.

Іван зайшов у коридор — засмаглий до червоного, з вудками, з відром і з тим особливим виглядом людини, яка три дні не голилася і страшенно собою задоволена.

— Тамарочко, ти б бачила, якого я взяв у суботу! Отакого!

Він поставив відро, розвів руками — і завмер.

Біля кухонних дверей стояли дві миски. Одна порожня, друга з водою. У кутку коридору — лоток із наповнювачем.

Іван подивився на миски. Потім на дружину. Потім знову на миски.

— Це що?

— Це миски.

— Я бачу, що миски. Чиї?

Тамара Петрівна поправила фартух і подивилася кудись у бік вікна.

— Тут така справа, Іване. У неділю в мене через вікно стрибнув кіт.

— Стрибнув.

— Стрибнув. Його у дворі ганяли, а в мене вікно було відчинене, бо ти сітку три роки не поставиш. Вазу розбив, ту, срібну. Заліз під диван і три дні не вилазив.

— А тепер?

— А тепер вилазить.

Іван мовчки пройшов до кімнати. Зупинився на порозі. З-під дивана на нього дивилися два жовто-зелені ока.

Тамара Петрівна стояла за спиною в чоловіка й говорила швидко, не даючи йому вставити слова:

— Це тимчасово. Я Ніну питала, він нічий, з дев’ятої квартири покинули. Куди я його викину, він же там не виживе, ти ж сам бачив, як вони його ганяли. Я вже й корм купила, і лоток. Але це тимчасово, чуєш? Як знайдеться комусь — віддамо.

Іван повернувся до неї.

Він мав таку усмішку, яку вона знала сорок один рік і за яку колись за нього й вийшла: без тріумфу, без жодного «а я ж казав». Тільки очі трохи звузилися й потеплішали.

— Я мовчу, — сказав він.

— От і мовчи.

— Я мовчу, Тамарочко.

Він присів навпочіпки біля дивана, поволі, тримаючись за поперек, і простягнув руку долонею вгору.

— Ну здоров, хазяїне.

* * *

Того ж вечора Іван чистив рибу на кухні, а Тимко сидів у дверях і дивився.

— На, — Іван кинув йому шматочок.

— Не привчай! — гукнула з кімнати Тамара Петрівна. — Буде тепер клянчити, як я готуватиму.

— Та він раз спробує.

— Знаю я твоє «раз».

Вона зайшла на кухню з ганчіркою в руці й побачила, як рудий обережно бере з чоловікової долоні другий шматок. Постояла. Нічого не сказала.

Сітку на вікно Іван поставив у серпні — разом із новою стулкою, яку вони нарешті замовили в майстерні через дорогу. Але одну кватирку залишили як була, без сітки, і вечорами тримали відчиненою.

— А раптом, — сказав Іван, — іще комусь треба буде.

Тамара Петрівна на це тільки пирхнула. І не зачинила.