Історія в автобусі

З останнього ряду в однієї з пасажирок вирвалося з рук кошеня.

Воно промчало, а точніше — прокотилося сторчголов проходом і зупинилося просто біля лап величезного пса.

Люди в автобусі попідводилися й завмерли.

* * *

А сів той пес сюди хвилин за десять до того.

Разом із чоловіком років сорока, у якого на носі були окуляри з такими товстими скельцями, що за ними майже не було видно очей. У правій руці він тримав складений білий ціпок.

З переднього сидіння схопилися одразу двоє й поступилися місцем.

Тарас зупинився, повів головою — шукав не сидіння, а просвіт між силуетами. Він бачив світло, плями, рух. Обличчя — ні.

Одна з жінок підвелася й узяла його під лікоть.

— Сюди. Тут вільно, і біля вікна теж.

— Дякую. Я сам би довго вибирав.

Поруч із ним умостився пес. Сенбернар, величезний і найприємнішої зовнішності.

— А він у вас навчений? — спитала жінка. — Поводир?

— Усі так думають, — усміхнувся Тарас. — Ні. Звичайний пес. Просто великий і поважний, тому всі вирішують, що при справі. Грім, лежати.

Автобус рушив. Рейс був міжміський, і люди налаштувалися подрімати.

* * *

Ось тоді кошеня й вирвалося.

Воно було таке маленьке, що й колір визначити було складно. Чи то руде, чи то сіро-руде.

Маля широко розставило лапки, підняло хвостик трубою — і кожна шерстинка на ньому стала дибки. Воно намагалося сичати й гарчати на осоружного пса.

Але виходило погано. Замість страшних і загрозливих звуків із горлянки виривалося жалібне нявчання.

Автобус наповнився сміхом.

— Що там? — повернув голову Тарас.

— Кошеня, — відповіла жінка з останнього ряду, пробираючись проходом. — Вибачте, будь ласка. Воно в мене втретє сьогодні тікає.

Вона підхопила малого й понесла назад, умовляючи дорогою заспокоїтися. Але…

* * *

Але той знову вирвався й кинувся до сенбернара — з’ясовувати, хто тут головний.

Розігнавшись, кошеня з усієї сили врізалося в могутню лапу, відлетіло назад і жалібно нявкнуло.

Пес опустив голову й лизнув малого.

Той аж підскочив від обурення. Він не міг дозволити якомусь там собаці поводитися так неповажно.

— Грім, не чіпай дитину, — сказав Тарас. — Бачиш, людина справи прийшла з’ясовувати.

Жінка з останнього ряду махнула рукою, пересіла до нього — і вони розговорилися.

Час від часу вона повторювала спроби підібрати з підлоги розбурханого не на жарт малого, якого пес незворушно вилизував.

Звали її Наталя.

З автобуса вони вийшли разом.

Наталя вела Тараса під руку, а той вибачався й відмовлявся. Але якось нерішуче.

Судячи з усього, йому була дуже приємна увага, якою він не був розбещений.

Погода стояла дивовижна. Сонечко лагідно світило, і птахи співали особливо гарно.

Вони йшли вулицею, і обличчя чоловіка світилося від задоволення.

Адже поруч із ним ішла така жінка. Така…

* * *

Вони стали зустрічатися.

Точніше, вона стала ходити до нього в гості — під приводом того, що кошеня вимагає. Кошеня, до речі, вимагало справно: за три тижні воно перетягло до Грома всі свої іграшки й спало виключно між його передніми лапами.

Наталя боялася сама собі зізнатися, що цей сором’язливий чоловік їй цікавий.

А вже він…

Він і поготів не смів їй нічого сказати. Тільки іноді просив дозволу підійти зовсім близько.

— З півкрока я бачу. Не все, але бачу.

Вона дуже бентежилася й довго відмовлялася, а потім погоджувалася.

Красивою вона себе не вважала, скоріше навпаки. Працюючи терапевтом на прийомі в поліклініці, часу підфарбуватися вона не мала. Та й власним відображенням у дзеркалі не була задоволена.

* * *

А ще Наталя почала розпитувати.

Спершу його — про діагноз, про те, коли востаннє був на огляді. Потім колег. Потім колег тих колег.

Виявилося, що висока короткозорість у нього з дитинства, а останні роки на це наклалася катаракта — і саме вона забрала рештки того, що він іще бачив.

— Тобто це оперують, — сказала вона йому. — Ти це розумієш? Це просто оперують.

— Мені казали. Років дванадцять тому.

— І?

— І я не пішов. Спершу не було грошей. Потім не було кому відвезти. Потім я звик.

За пів року вона домовилася про консультацію зі знайомим професором-офтальмологом.

Той вислухав, подивився виписки й погодився оглянути.

Вона летіла додому як на крилах, щоб повідомити таку новину.

А він лежав біля входу в під’їзд зі зламаною правою ногою й повзав по асфальту, намагаючись зібрати розсипані троянди.

* * *

Напередодні комунальники розрили вздовж будинку траншею.

Свій двір Тарас знав до кроку й ходив ним упевнено, а от цього в його дворі не було ще вчора.

Наталя кинулася до нього, опустилася навпочіпки й підтягла до себе, підвівши йому голову.

— Що ж ти наробив? Навіщо, навіщо ти пішов по ці квіти?

Морщачись від болю, він подивився на неї своїми незрячими очима.

— Вибач, будь ласка. Дуже вже хотілося тобі букет троянд подарувати. І до дому ж зовсім трохи лишалося. Трошки не дійшов.

— Навіщо? Навіщо мені ці троянди? — плакала вона, викликаючи по телефону швидку.

— Хотів тобі подарувати, — відповів він. — І сказати, що ти найкрасивіша й найкраща.

Він помовчав.

— А ще хотів сказати, що якби я був нормальним, то запропонував би тобі переїхати до мене.

Вона обняла його й поцілувала.

— Я до тебе переїду. І ти нормальний. Найкращий серед всіх, кого я зустрічала.

* * *

Через пів року, коли він зміг ходити, вона повезла його в клініку.

Операція була не одна: спершу одне око, за місяць друге. Замість помутнілого кришталика ставлять штучний — тридцять хвилин і все готово, додому того ж дня.

Після другої його відвезли в окрему палату. По знайомству.

Вона сиділа поруч і боялася.

Їй здавалося, що коли він її побачить, то розчарується. Тому, коли з нього знімали пов’язку, вона відвернулася.

Але на його радісний вигук підбігла.

Він бачив.

Не ідеально. Лікар одразу попередив: буде потрібен час, окуляри, і дрібний шрифт із першого дня не дасться.

Але він бачив.

Вона підійшла й сказала:

— Ну от. Бачиш. Я зовсім не така красуня, як тобі здавалося.

Він узяв її за праву руку й притягнув до себе. Потім обняв і поцілував.

— Ти найкрасивіша на світі, — сказав він. — Немає красивішої за тебе.

А через тиждень, коли очі звикли до світла, його виписали. А точніше — їх.

І вони поїхали до нього додому.

Що я сказав — до нього?

Ні-ні. Звісно, до неї. У неї була дуже хороша квартира. Велика й світла. У самому центрі міста, від батьків лишилася.

Вони були щасливі. Вона влаштувала його в поліклініку, де працювала на прийомі, техніком з ремонту чогось там. Неважливо.

Важливо бути разом.

Про що це я вам тут розповідав, пані та панове? Зараз, зараз. Бо відволікся.

Ах, так. Звісно.

Рудий кіт виріс. Тепер вони з сенбернаром були нерозлучні.

Точніше, пес вважав шкідливого й осоружного пухнастика своєю дитиною. А дітям, як відомо, дозволено все. Тому кіт відбирав у свого великого татуся найсмачніші шматочки й узагалі першим підходив до миски. Що пес охоче йому дозволяв.

Вулицею теж гуляли разом. Рудому паршивцю купили найкрасивіший нашийник і довгий плетений повідець.

Кіт ішов попереду величезного пса з високо піднятим хвостом. Він був поважний. Він був гордий. Бо йшов попереду цього пса.

А сенбернар вилизував свого синочка. І дозволяв йому абсолютно, ну абсолютно все! І якщо якісь собаки сміли гавкнути здалеку на його дитину, то бас і рик великого татуся швидко глушили будь-які заперечення.

Коротше кажучи, усі були щасливі. Усі.

А що ще треба в житті? Нічого більше й не треба.