Потерпи трохи

Ми з Леонідом не збиралися ні на море, ні в гори. На початку вересня взяли два тижні відпустки й вирішили залишитися вдома, у нашій невеликій квартирі під Києвом.

— І що ти робитимеш? — запитав чоловік, коли я закреслила в календарі останній робочий день.

— Спатиму.

— А потім?

— Перевернуся на другий бік.

Він засміявся, а я навіть не всміхнулася. За останні місяці так виснажилася, що часом поверталася з роботи й кілька хвилин сиділа в передпокої, не маючи сили роззутися. У бухгалтерії нас залишилося двоє замість чотирьох. Удома теж усе знаходилося: вечеря, прання, продукти, мамині обстеження, які треба було записати, перенести, оплатити.

Леонід допомагав, коли я просила. Тільки сил просити, пояснювати й нагадувати теж дедалі частіше бракувало.

На відпустку я купила книжку. Поклала її на підвіконня біля крісла й щоразу, проходячи повз, торкалася обкладинки. Наче перевіряла: мої два тихі тижні ще чекають на мене.

У п’ятницю ввечері зателефонувала Маргарита Семенівна.

— Льоню, я завтра до вас. На чотири дні, а там побачимо. Яблук привезу, цього року гарна антонівка.

Чоловік стояв посеред кухні з телефоном біля вуха. Подивився на мене й одразу відвів очі.

— Тітко Рито, ми тут… у відпустці.

— То й добре. Хоч поспілкуємося. Бо все вам ніколи.

Він помовчав.

— Добре. Зустріну.

Я поставила чашку в мийку обережніше, ніж потрібно.

Маргарита Семенівна була молодшою сестрою його мами. Коли мама помеpла, Леонідові було дванадцять. Батько тоді зовсім занепав, і наступні два роки хлопчик жив у тітки в Білій Церкві. Вона водила його до школи, лікувала застудu, перешивала чоловікові сорочки, бо грoшей на нові не вистачало.

Я знала цю історію. І була їй вдячна за хлопчика, який виріс моїм чоловіком.

Та останнім часом кожна незгода з нею закінчувалася однаково:

«Я ж тебе на ноги поставила, Льоню». Після цих слів він уже ні про що не сперечався.

— Катю, ну як я їй відмовлю? — запитав він тепер.

— Можна було хоча б спершу поговорити зі мною.

— Вона ж ненадовго.

Я подивилася на книжку на підвіконні.

— Гаразд. Але готування й гостювання цього разу беремо на себе обоє. Я дуже втомилася, Льоню. Це не примха.

— Звісно, — швидко відповів він. — Усе розумію.

Наступного ранку я зрозуміла, що почули ми одне одного не зовсім. Маргарита Семенівна приїхала о пів на десяту. Леонід заніс дорожню сумку й два пакети яблук, а вона зупинилася в передпокої та оглянула мою домашню футболку.

— Ти ще не вдягалася? Ми вже й на базар устигли б сходити.

— Добрий ранок, Маргарито Семенівно. Рада вас бачити.

— Та добрий, добрий. Я вам яблучок привезла. Треба перебрати сьогодні, бо поб’ються — почнуть гнити.

Вона пройшла на кухню, підсунула горщик із базиліком до самого скла й торкнулася фіранки.

— А це вже можна й випрати.

Я набрала повітря й повільно видихнула. За годину тітка вже знала, що наш диван надто м’який, хліб ми купуємо дорогий, а Леонід схуд, хоча його джинси свідчили про протилежне.

Потім запитала:

— Катрусю, а що в нас на обід? Мені б чогось гарячого. З дороги бутербродами не наїсися.

Я відкрила холодильник.

— Є гречка, запечена курка, помідори. Зараз розігріємо.

— А першого немає?

— Сьогодні немає.

— Льоня з дитинства любить суп із локшиною.

Леонід саме зайшов із балкона.

— Тітко Рито, я й курку люблю. Давайте тарілки дістану.

Це було сказано легко, навіть весело. Я вдячно на нього глянула. Та після обіду він ліг «на двадцять хвилин», а я залишилася мити посуд, шукати другу ковдру, міняти в гостьовій кімнаті подушку й показувати, як перемикається телевізор.

Коли нарешті сіла в крісло з книжкою, з кухні долинуло:

— Катю, ти яблука перебрала? Там унизу пакет мокрий.

Книжку я поклала розгорнутою на коліна. До вечора так і не прочитала жодної сторінки. Уночі зашумів дощ. Вереснева прохолода потягнулася від прочиненого вікна, і я притиснула ковдру до плечей.

— Льоню, ми ж домовлялися, — сказала я в темряві.

— Про що?

— Що я теж відпочиватиму.

Він повернувся до мене.

— Катю, ну це перший день. Людина приїхала, треба облаштуватися. Потерпи трохи.

Я довго не відповідала.

— Знаєш, я вже боюся цих слів.

— Яких?

— «Потерпи трохи». Бо після них завжди виявляється, що відпочити можна всім, крім мене.

Леонід зітхнув і взяв мене за руку. Я руки не забрала. Але полегшення не відчула. Наступного ранку мене розбудив стукіт посуду. На годиннику була сьома. Я натягнула ковдру вище й знову заснула.

На кухню вийшла близько дев’ятої. Маргарита Семенівна сиділа за столом. Перед нею стояли порожня тарілка й чашка з темною смужкою від випитого чаю.

— Я вже дві години чекаю на сніданок, Катю.

Раніше я почала б вибачатися. Дістала б яйця, поставила сковорідку, запитала, чи смажити цибулю. А потім випила б свою каву холодною, стоячи біля мийки.

Цього разу я сіла.

— Маргарито Семенівно, а чому ви чекали?

Вона здивовано звела брови.

— Як це чому? Я ж у гостях.

— У холодильнику все є. Учора показувала, де що лежить. Можна було поснідати.

— Самій собі готувати?

— Так. Або попросити Леоніда. Я сьогодні хотіла виспатися.

Тітка випросталася.

— Не думала, що у вашому домі шкодують для мене яєчню.

У мене затремтіли пальці. Я поклала руки під стіл, щоб вона не побачила.

— Продуктів ніхто не шкодує. Але я не можу щодня вставати раніше за всіх і всіх годувати. У мене теж відпустка.

— Льоню! — гукнула вона в коридор. — Іди-но сюди.

Він з’явився за хвилину, скуйовджений, зі слідом від подушки на щоці.

— Що сталося?

— Нічого особливого. Твоя дружина пояснює мені, що я тут сама маю себе обслуговувати.

Я подивилася на чоловіка. Мабуть, він знову хотів попросити мене потерпіти. Принаймні почав знайомим тоном:

— Катю, може…

І замовк. Не знаю, що він побачив на моєму обличчі. Я вже навіть не сердилася. Просто сиділа й чекала, чи доведеться знову доводити, що втомилася насправді.

Леонід потер долонею потилицю.

— Тітко Рито, я зроблю сніданок. Катя сьогодні відпочиває.

— То ти тепер і біля плити?

— А що тут такого?

Він дістав сковорідку, потім повернувся до мене:

— Тобі два яйця? І помідор?

Я кивнула. Дурниця начебто. Звичайне запитання про яйця. Але саме від нього мені раптом захотілося плакати.

Після сніданку Маргарита Семенівна пішла до гостьової кімнати й зателефонувала подрузі. Я не збиралася підслуховувати, та у квартирі було чути кожне слово.

— Ні, здорова вона. Просто відпочиває… А Льоня смажив. Сам, уявляєш. Я такого не розумію. У нас як гості приходили, я ще звечора все готувала…

Я зачинила двері спальні. За кілька хвилин зайшов чоловік.

— Вона образилася.

— Чула.

Він сів поруч, нахилився, упершись ліктями в коліна.

— Я пам’ятаю, як узимку вона ходила зі мною в поліклініку. У неї чоботи протікали. Я тільки потім дізнався, що вона собі нові не купила, бо мені була потрібна куртка. І щоразу, коли я хочу їй відмовити, згадую ті чоботи.

Я відклала книжку.

— Льоню, їй справді було важко. І ти багато для неї робиш. Возиш до лікарів, ремонтуєш у неї, телефонуєш. Це все має значення.

— Мабуть, я все одно боюся здатися невдячним.

— Розумію. Але вчора ти відсипався, поки я виконувала всі її прохання. А ввечері запропонував мені потерпіти.

Він опустив голову.

— Так. Було.

— Я не прошу перестати її любити. Прошу помічати й мене.

Леонід довго мовчав. Потім узяв мою руку й притиснув до своєї щоки.

— Вибач. Я чув, що ти втомилася. Але думав: ще трохи впорається.

— Я й сама так думала.

Ми посиділи поруч. За стіною клацнув замок дорожньої сумки. Маргарита Семенівна складала речі.

— Поїду сьогодні, — сказала вона, коли ми зайшли. — Нема чого вам заважати. Вдома хоч знаю, на що розраховувати.

На ліжку лежали акуратно згорнута кофта, футляр для окулярів і старий фотоальбом у коричневій обкладинці. Леонід глянув на нього.

— Ти альбом привезла?

Тітка швидко поклала зверху кофту.

— Хотіла показати. Та коли вам.

— Ми ж не знали.

Вона сіла на край ліжка. На мить її обличчя стало розгубленим, майже дитячим, але вона одразу стиснула губи.

— У четвер було б сорок років, як ми з чоловіком побралися. Я думала, вдома нормально буде. А сіла ввечері… І ні з ким навіть згадати.

Її чоловік помер три роки тому. Я пам’ятала місяць його смеpті, бо ми їздили на поминальний обід. А дати весілля не знала.

— Чому ж ти не сказала? — тихо запитав Леонід.

— Що сказати? Приїдьте, бо я сама? У вас робота, своє життя. От і надумала вибратися. Альбом знайшла, яблук зібрала…

Вона провела долонею по кофті, пригладжуючи невидиму складку. Мені стало її шкода. Від цього ранкова образа не зникла, але я раптом зрозуміла, чому вона привезла той важкий альбом через пів області.

Леонід присів біля неї.

— Можна було сказати саме так. Що тобі самотньо. Я б почув.

— А тепер, виходить, сама винна.

— Я зараз не про це. Залишайся до вівторка, як домовлялися. Ми хочемо з тобою побути. Тільки Катя не готуватиме все сама. І говорити про неї по телефону так, щоб вона чула з іншої кімнати, не треба.

Маргарита Семенівна почервоніла.

— Я ж нічого такого…

— Я чув, тітко Рито.

У кімнаті стало тихо. Я вже хотіла вийти, щоб не стояти над нею вдвох, але вона запитала:

— Катю, ти справді так змучилася?

— Справді.

— А я думала, ти просто не рада, що я приїхала.

Я присіла на стілець біля дверей.

— Мені не сподобалося, що ви вирішили за нас, коли приїхати й на скільки. І що відразу почали робити зауваження. Я у власному домі цілий день почувалася так, ніби погано склала якийсь іспит. Тітка дивилася на свої руки.

— Мене свекруха теж усе вчила. Як різати, як прати, коли вставати. Я бувало на кухні тихенько поплачу, вмиюся — і знову до гостей. Думала, так у всіх.

Вона помовчала й додала вже тихіше:

— А тобі оце сказала про фіранки. Навіщо вони мені здалися…

Ніхто не знайшовся що відповісти. Згодом Леонід забрав альбом на кухню й поставив чайник. Я дістала печиво. Маргарита Семенівна прийшла не відразу, але сумку розібрала.

Ми сиділи над старими фотографіями до сутінків. На одній молоденька тітка в короткій весільній сукні сміялася, прикриваючи рот долонею.

— Це він мені на вухо сказав, що загубив обручку, — пояснила вона. — А вона в нього в кишені лежала. Я тоді мало не зомліла.

На іншій дванадцятирічний Леонід стояв біля шкільної ялинки. Худенький, із настороженим поглядом, у завеликій сорочці.

— Ти після того свята вперше попросив добавки, — сказала тітка. — До цього місяцями їв, скільки покладу, і мовчав. А тут прийшов: «Тітко Рито, можна ще?» Я тоді пішла в комору й розревілася від радості.

Леонід провів пальцем по краю фотографії.

— Не пам’ятаю.

— А я пам’ятаю.

Вона всміхнулася й витерла очі кутиком серветки.

Я бачила перед собою жінку, яка колись дуже старалася врятувати осиротілому хлопчикові дитинство. І яка досі не знала, як бути поруч із ним, не вирішуючи за нього все.

Наступного ранку дива не сталося. Маргарита Семенівна встигла сказати, що Леонід надто грубо ріже хліб. Він мовчки простягнув їй ніж, і вона відмахнулася:

— Та ріж уже, як умієш.

Але коли я зайшла на кухню, почула:

— Катю, я чайник поставила. Тобі каву зробити?

— Зробіть, будь ласка.

Вона дістала чашку й після короткої паузи додала:

— Учора я зайве наговорила. І тобі, й по телефону. Вибач.

Я ще мить стояла в дверях.

— Дякую, що сказали.

Ми не обійнялися й не заплакали одна в одної на плечі. Вона запитала, скільки класти кави. Я відповіла. Леонід дістав третю тарілку.

Після сніданку ми пішли гуляти. Нічний дощ ущух, на мокрому асфальті лежало перше жовте листя. Тітка взяла Леоніда під руку, а я йшла з іншого боку й слухала, як вони згадують сусідського пса, що колись поцупив у нього нову рукавицю.

Додому повернулися голодні. Леонід поставив варитися картоплю, тітка нарізала салат. Я взялася мити яблука.

— Катю, покинь, — сказав чоловік. — Ми потім розберемо. Ти ж хотіла читати.

Я витерла руки. І пішла до свого крісла. Спочатку раз у раз прислухалася, чи не кличуть. Потім захопилася книжкою й незчулася, як прочитала сорок сторінок.

У вівторок Маргарита Семенівна поїхала додому. Перед виходом перевірила сумку, торкнулася кишені з квитком і нерішуче глянула на нас.

— На Покрову, може, приїдете? Я вареників наліплю.

Леонід уже відкрив рота, але зупинився й подивився на мене.

— Увечері звіримо наші плани й зателефонуємо, — сказав він. — Добре?

Тітка кивнула.

— Тільки ви скажіть завчасно. Щоб я знала, скільки робити.

— І не треба цілу гору, — попросила я. — Краще разом трохи наліпимо.

Вона звично заперечила:

— Та я сама…

І не договорила.

— Добре. Разом то разом.

Після її від’їзду у квартирі було тихо. Леонід помив чашки, а я знайшла між сторінками альбому фотографію, яку тітка залишила нам на пам’ять: він малий, вона ще молода, обоє сидять на траві під яблунею.

Ми поставили її на книжкову полицю. Того дня я вперше за довгий час заснула після обіду. Без будильника, без списку справ у голові, без тривожної думки, що щось не встигла.

А за місяць ми поїхали до Маргарити Семенівни.

Вареники ліпили втрьох. Леонідові виходили великі й кривуваті, тітка спочатку поправляла, а тоді махнула рукою. За вікном вітер гнув мокрі гілки яблуні. У кухні запітніло скло, пахло картоплею й смаженою цибулею.

Коли сіли обідати, Маргарита Семенівна поклала нам сметани, підсунула хліб, схопилася по серветки. Потім згадала про масло й знову встала.

Леонід м’яко взяв її за руку.

— Тітко Рито, сядь. Ми все знайдемо.

— Та я тільки…

Я посунула до неї тарілку з гарячими варениками.

— Поїжте з нами. Ми ж до вас приїхали.

Вона подивилася на мене, потім на Леоніда. Повільно зняла з плеча кухонний рушник і поклала поруч. Сіла.

Леонід розповідав щось смішне про роботу, я сміялася, а Маргарита Семенівна тримала виделку й слухала. Час від часу озиралася на плиту, та вже не підхоплювалася.

Коли я налила їй свіжого чаю, вона обхопила чашку долонями.

— Гарячий ще, — сказала здивовано.

І зробила маленький, обережний ковток.