Вдома ніхто не чекав
У бухгалтерії знали: якщо Аліса Вікторівна знімає окуляри й кладе їх на стіл дужками догори, краще мовчати. Далі буде тихий, рівний голос, від якого у дівчат з розрахункового відділу холонули руки.
— Ларисо, — сказала вона того понеділка, не підводячи очей від звіту. — Тут двісті сорок гривень не сходяться. Я розумію, що це дрібниця. Але податкова дрібниць не розуміє.
— Я перевірю, Алісо Вікторівно.
— Перевірите до обіду. Не до кінця дня.
Лариса кивнула й вийшла. У коридорі хтось зашепотів, хтось хмикнув. Аліса Вікторівна все це чула. Вона взагалі чула більше, ніж думали люди.
Їй було п’ятдесят три. Головний бухгалтер будівельної фірми, двадцять два роки стажу, жодної зірваної звітності. Стрижка в одного й того самого майстра, раз на місяць косметолог, пальто кольору кави з молоком, яке вона чистила щіткою щовечора. Колеги між собою називали її Залізною Лейді, а молодші — просто «Вона».
— Вона сьогодні в настрої? — питали в курилці.
— Вона завжди в одному настрої.
Аліса Вікторівна не ображалася. Так було зручно. Людей, яких бояться, не питають, як минули вихідні. А розповідати про свої вихідні їй не хотілося.
* * *
Вихідні в неї були однакові. Прибирання двокімнатної квартири, де й так ніхто не смітив. Ринок у суботу зранку. Серіал, який вона вмикала не для сюжету, а щоб у кімнаті звучали голоси.
Квартиру вона купила сама, дванадцять років тому, і ремонт робила сама — вибирала плитку, сварилася з майстрами, перевіряла кожен кошторис. Вийшло гарно. Світлі стіни, м’який диван, на підвіконні фіалки. Гарно й тихо, як у меблевому салоні після закриття.
Колись у її житті був Олег. Вони прожили разом сім років, а потім він одного вечора сказав, що йому тісно, склав речі в дві сумки й поїхав. Дітей у них не було. Аліса Вікторівна тоді не плакала при людях. Вона просто вийшла на роботу наступного дня, поправила комірець і перевірила квартальний звіт. Відтоді вона так і жила — рівно, акуратно, на відстані витягнутої руки від усіх.
Подруга Інна, з якою вони колись вчилися, іноді дзвонила:
— Алісо, ну поїхали зі мною в Трускавець на тиждень. Там санаторій, процедури, гори поруч.
— Інно, в мене квартальна звітність.
— У тебе завжди квартальна звітність.
— Бо квартали ніхто не скасовував.
Інна зітхала й клала слухавку. А Аліса Вікторівна сідала на кухні, наливала чай у велику чашку з синьою смужкою і довго дивилася у вікно на ліхтар біля під’їзду. Під ним завжди крутилися мошки, навіть у жовтні.
Вона боялася не самотності. Самотність була знайома, як власне відображення. Вона боялася, що хтось знову зайде в її життя, розкладе там свої речі, а потім одного вечора скаже, що йому тісно.
* * *
Того вівторка нарада в директора затяглася до пів на дев’яту. Вадим Сергійович хотів нову систему обліку, фінансовий директор хотів не міняти нічого, а Аліса Вікторівна півтори години пояснювала обом, чому вони обидва не мають рації.
Додому вона їхала маршруткою, стоячи. Кінець жовтня видався холодним, небо над містом стало важким і низьким. Коли вона вийшла на своїй зупинці, в повітрі вже пахло дощем.
У дворі було темно. Два ліхтарі з трьох не світили вже тиждень, і Аліса Вікторівна подумки склала лист до ОСББ, коли почула гавкіт.
Спершу один голос, потім одразу кілька. З-за гаражів вискочило щось сіре й низьке, метнулося через доріжку і з розгону влетіло їй просто під ноги.
— Та щоб тебе! — Аліса Вікторівна похитнулася, вхопилася за спинку лавки і відштовхнула тварину носаком чобота. Не сильно, але різко.
Це був кіт. Смугастий, худий, з мокрою від калюж шерстю. А за ним, вискочивши з темряви, неслися три дворові собаки, рудий, чорний і ще один, якого вона не роздивилася.
Вона не думала. Просто розвернулася до них і гаркнула тим самим голосом, яким розмовляла з постачальниками, що зривали терміни:
— Пішли геть! Геть, я сказала!
Собаки загальмували. Рудий ще раз гавкнув, але вже без запалу. Жінка тупнула ногою, змахнула сумкою, і вся трійця потрусила назад за гаражі.
— Розвели тут, — пробурмотіла Аліса Вікторівна, поправила пальто і рушила до під’їзду.
Вона вже дістала ключі. Вже приклала таблетку до домофона. Двері пискнули й відчинилися.
І тут вона озирнулася.
* * *
Сама потім не могла пояснити, навіщо. Може, тому що впали перші краплі й одна з них потрапила їй за комір. Може, тому що в дворі раптом стало дуже тихо.
Кіт сидів під лавкою. Втиснувся в самий кут, туди, де до бетону прилипло сухе листя. Спина горбом, вуха притиснуті, лапи підібрані під себе. І очі. Жовто-зелені, величезні, вони дивилися просто на неї, не кліпаючи.
У цьому погляді не було прохання. Кіт нічого в неї не просив. Він просто чекав, що буде далі, і був готовий до гіршого. Так дивиться той, кого вже не раз відганяли.
Аліса Вікторівна стояла біля відчинених дверей. Домофон пищав, вимагаючи, щоб їх зачинили. Дощ посилювався, по асфальту пішли кружальця.
«Іди додому, — сказала вона собі. — Тобі ще звіт дивитися. Це не твій кіт. Тут є Ніна Василівна з першого поверху, вона підгодовує цих котів».
Ніна Василівна ще в серпні поїхала до доньки в Польщу. Аліса Вікторівна це знала.
Вона відпустила двері. Вони з гуркотом зачинилися. Жінка повернулася до лавки й присіла навпочіпки, чого не робила, мабуть, років десять.
— Ну, — сказала вона. — І що ти тут сидиш?
Кіт не ворухнувся.
— Я тебе не кусатиму. Хоча на роботі, кажуть, кусаюсь.
Вона простягла руку, але не до нього, а просто поклала долоню на мокрий асфальт між ними. Кіт подивився на руку. Потім знову на неї.
— Кис-кис, — сказала Аліса Вікторівна й сама здивувалася, як дивно це прозвучало її голосом. — Ходи сюди. Дощ же.
Вона чекала хвилини зо дві. Змокли коліна, змокла зачіска, над якою вранці старалася пів години. Нарешті кіт висунувся з-під лавки на кілька сантиметрів. Понюхав повітря. Ще трохи. А тоді, коли Аліса Вікторівна вже майже здалася, він коротко й хрипко нявкнув. Не жалібно — ніби відповів.
— От і поговорили, — сказала вона. — Пішли.
* * *
На руки він не дався. Але коли вона відчинила двері, кіт прослизнув у під’їзд і пішов за нею сходами, тримаючись на три сходинки позаду. На третьому поверсі зупинився й довго дивився на відчинені двері квартири, наче зважував, чи не пастка це.
— Заходь, — сказала Аліса Вікторівна. — Або не заходь. Я дверима рипіти до ранку не буду.
Він зайшов.
У холодильнику знайшлися курячі стегна, які вона купила на завтра, і сир. Курку вона відварила без солі, порізала дрібно, поставила на підлогу в блюдці з сервізу, того самого, який діставала хіба що на Новий рік. Поруч поставила мисочку з водою.
Кіт їв жадібно, давлячись, і весь час озирався. Аліса Вікторівна сиділа на табуретці й дивилася. Шерсть на ньому була в тонку темну смужку, на лобі чотири рисочки, схожі на літеру «М». Ліве вухо трохи надірване. На носі свіжа подряпина.
— Досталося тобі, — тихо сказала вона.
Кіт доїв, облизав блюдце до блиску й сів. Потім зробив те, чого вона не чекала: підійшов до її ноги, обережно, боком, і на мить притулився мокрим плечем до щиколотки. Відразу відсахнувся. Але це було.
Аліса Вікторівна відчула, як у горлі стало тісно.
Вона постелила в коридорі м’яку флісову ковдру, поставила поруч лоток, змайстрований із коробки від взуття та нарваної газети, і пішла спати. Звіт так і лежав у сумці.
Уночі вона прокинулася від того, що в ногах на ліжку щось важко зітхнуло. Кіт спав, згорнувшись клубком, і тихо сопів. Вона лежала й не рухалася, аж поки знову не заснула.
* * *
Наступного дня Аліса Вікторівна вперше за двадцять два роки запізнилася на роботу. На дванадцять хвилин. Бо зранку треба було знайти в інтернеті, чим годувати дорослого кота, і сходити до зоомагазину на розі, який відкривався о восьмій.
У бухгалтерії це помітили всі. І всі промовчали.
О десятій вона дивилася в таблицю й зрозуміла, що вже п’ять хвилин не бачить цифр. Думала про те, чи не холодно йому в квартирі, бо опалення ще ледь гріло. Чи знайшов він миску з кормом, яку вона поставила на кухні. Чи не сидить під диваном, наляканий, чекаючи, що його знову виженуть.
О дванадцятій вона подивилася на годинник і подумала: ще шість годин.
І тоді до неї дійшло. Вона хоче додому. Не тому, що втомилася. Не тому, що там тихо. А тому, що там хтось є.
Аліса Вікторівна зняла окуляри. Поклала їх на стіл. Дужками донизу.
У двері постукала Лариса з папкою.
— Алісо Вікторівно, я знайшла ті двісті сорок гривень. Там у відомості…
— Добре, Ларисо. Дякую. Сідайте.
Лариса сіла на край стільця й завмерла. Такого «сідайте» вона не чула ні разу.
— Ларисо, — Аліса Вікторівна помовчала. — У вас же є кішка? Ви якось казали.
— Є. Мурка. — Лариса кліпнула. — А що?
— До якої ветклініки ви з нею ходите? Мені треба на огляд одного… пацієнта. Він трохи подряпаний, і вухо в нього не таке.
Лариса дивилася на неї так, ніби головна бухгалтерка щойно заспівала.
— У вас кіт?
— З учорашнього вечора, — сказала Аліса Вікторівна. І раптом усміхнулася. Не ввічливо, а по-справжньому, так, що біля очей зібралися дрібні зморшки. — Його собаки ганяли. Я його спершу ногою відштовхнула, уявляєте? А потім озирнулася.
— Ой, — тільки й сказала Лариса. А потім, осмілівши: — А як звати?
— Ще ніяк.
— Ну треба ж назвати!
Аліса Вікторівна подумала. Згадала, як він сидів під лавкою й не видав ні звуку, як ішов сходами, ступаючи безшумно, як тихо сопів уночі.
— Мурчик, — сказала вона. — Хай буде Мурчик.
* * *
Того вечора вона вийшла з офісу рівно о шостій. Уперше за багато років не лишилася «ще на пів годинки». По дорозі зайшла в зоомагазин і купила справжній лоток, лежанку з бортиками і ще іграшкову мишку, хоч і не була певна, що дорослий дворовий кіт стане таким бавитися.
Коли вона відчинила двері квартири, в коридорі було темно й тихо. Серце на мить упало. А потім з кухні почулися м’які кроки, і в смузі світла з під’їзду з’явився Мурчик. Він зупинився за метр від неї, сів і коротко нявкнув. Так само, як тоді під лавкою.
— Я теж рада тебе бачити, — сказала Аліса Вікторівна.
Вона зняла пальто, не почистивши його щіткою. Пройшла на кухню, насипала корм, налила собі чаю в чашку з синьою смужкою. Сіла біля вікна. Ліхтар світив, як завжди.
Мурчик поїв і застрибнув на сусідню табуретку. Посидів. Подумав. І перебрався їй на коліна, обережно, наче перевіряючи, чи витримають.
Витримали.
Аліса Вікторівна поклала долоню йому на спину й відчула, як під пальцями починає вібрувати тихе, ще несміливе муркотіння. І вперше за довгі роки тиша в її квартирі не здавалася порожньою.
Потім вона взяла телефон і набрала Інну.
— Алло? Алісо, щось трапилося?
— Трапилося, — сказала Аліса Вікторівна. — Інно, скажи, в тому твоєму санаторії беруть з котами?
