Просто Кіт

Батьки забороняли їй навіть підходити до цього кота. Суворо-пресуворо, під загрозою покарання.

А вона все одно щодня крадькома брала його на руки.

І тоді він завмирав від щастя, прикривав своє єдине око, гучно муркотів — і починав смоктати ґудзик на її кофтині, як зовсім маленьке кошеня.

У ці хвилини бридкий замурзаний Кіт здавався розчуленій Ольці красивим і зовсім домашнім.

* * *

Кілька років тому в цьому дворі оселився кіт.

Можливо, колись він був великим, красивим, смугастим, як морська тільняшка. Тепер же — сірий, пошарпаний, з одним вухом і одним оком. І сильно кульгав на задню лапу.

Пересувався він на трьох здорових лапах, підстрибом. І збоку здавалося, що кіт не ходить, а танцює хвацького гопака.

Харчувався чим доведеться. Щось знаходив на вулиці, у дворі, щось підбирав на смітнику.

Для мешканців двору кіт означав не більше, ніж маленький камінчик у пісочниці або сухий листок, що впав із дерева.

У нього не було навіть імені. Він був просто Кіт.

Ночами він рятувався під припаркованими у дворі автомобілями. Вони були його «домом», укриттям від дощу, морозу й людей.

Коли, мучений нестерпним голодом чи лютими морозами, він пробував прослизнути в теплий під’їзд, особливо «добрі» мешканці випроваджували його назад за двері — щоб раз і назавжди відбити охоту непроханому гостю «лізти куди не просять».

Люди, гидливо морщачись, намагалися прогнати цього Кота, щоб не бачити його голодних благальних очей. Він псував їм настрій самим своїм виглядом.

Він заважав їм тільки тим, що ходить і дихає. Що він живе. Що він є на білому світі.

* * *

Літня двірничка мила тротуар зі шланга.

По суті незла жінка, змучена важкою роботою, вона тільки один раз на день дозволяла собі зігнати злість — на тому, хто точно не відповість.

Кіт сидів посеред асфальту наскрізь мокрий. Опустивши голову, стиснувшись у грудку, трясучись від холоду.

Він міг би втекти, як зробили б усі його побратими. Але Кіт настільки скорився власній долі, що давно перестав боротися за таке своє життя.

— Навіщо ви так? Він же трясеться весь, — Олька підбігла й присіла біля кота, затуливши його собою.

— А що такого? Помила я його, — знизала плечима двірничка, згортаючи шланг. — Хай хоч чистий ходить. Іди додому, не твоє діло.

* * *

Була в Кота тільки одна слабкість. Він дуже любив дітей.

Побачивши дітлахів, він біг до них своєю підстрибуючою ходою — у надії дістати від цих маленьких, поки ще добрих людських створінь хоч трохи ласки. Навіть просто потертися об їхні ноги було для нього щастям.

Тільки одна дівчинка, Олька, всупереч забороні, гладила його й брала на руки.

Кілька разів вона слізно просила батьків забрати Кота додому. Обіцяла повністю доглядати за ним і вчитися тільки на найвищі бали.

— Олю, викинь цю дурницю з голови! Тільки бездомного блохастого волоцюги нам удома бракувало. Ти тільки подивися, на кого цей кіт схожий!

— Він просто дуже нещасний і самотній, у нього зовсім нікого немає. Я його помию дитячим шампунем, і він буде чистий і красивий. Йому навіть оченя можна вилікувати. Ну й нехай він кульгає і вуха немає, зате він такий добрий, — умовляла Олька.

— Ні! І не намагайся нас розжалобити. Розмову закінчено!

Батьки були непохитні.

Ользі лишалося тільки іноді підгодовувати Кота нишком винесеною з дому котлеткою чи шматком ковбаси. Що було для схудлого безпритульного воістину чарівною стравою.

* * *

Настало літо — щаслива весела пора канікул і відпусток, курортів, походів, поїздок на дачу.

Ніщо не змінювалося тільки в житті дворового Кота.

Теплого дня Олька з подружками грала в «класики», стрибаючи по розкресленому крейдою асфальту. Кіт, дрімаючи, лежав неподалік, грів худі боки на сонечку.

З під’їзду, гучно грюкнувши дверима, вийшов чоловік із двома собаками.

Він побачив Кота. Ппролунала коротка команда.

Олька, забувши про те, що боїться собак, з криком кинулася через увесь двір.

Господар, побачивши дівчинку, що біжить, швидко відвів своїх псів за будинок.

— Та вони ж погралися тільки, — кинув він через плече. — Чого ти одразу…

* * *

Кіт залишився нерухомо лежати на траві.

Дівчинка взяла його на руки й понесла до під’їзду. Кіт хрипко, переривчасто дихав і тремтів.

— Будь ласка, потерпи, тримайся, тільки тримайся… — шепотіла Олька, дбайливо притиснувши його до себе.

А потім він перестав ворушитися й затих.

Олька сіла на лаву біля свого під’їзду. Вона нічого не бачила, сльози градом котилися з дитячих очей.

І раптом кіт важко зітхнув. Хрипко замуркотів.

І взявся облизувати маленький ґудзик на її блузці.

Його єдине око, як маленьке сонечко, лагідно дивилося на Ольку.

Навколо зібралися всі, хто був у дворі.

Діти, дивлячись на Ольку, теж почали плакати. Дорослі мовчали й ховали очі.

Подружки покликали її батьків. Перелякані батько й мати хотіли відібрати в дочки Кота, але вона тільки міцніше притискала його до себе.

— Олю, донечко, ходімо додому. Поклади цього кота, йому вже не допоможеш. Ну ніхто ж не винен, що так усе вийшло, — умовляли батьки.

— Ніхто не винен?! Це ви всі винні!!! — кричала крізь сльози Олька всім, хто стояв навколо неї. — Ви всі! І я теж! Дивіться, що ми наробили!!!

— Заспокойся, донечко! Усе, годі. Ходімо додому. Поклади цього кота на травичку й ходімо, — уже не вмовляли, а суворо наполягали батьки.

— Тоді я піду разом із ним! — твердо, по-дорослому, сказала дівчинка.

Вона встала й з Котом на руках рішуче попрямувала геть із двору.

Батьки кинулися за нею…

* * *

Так зневажений усіма бездомний Кіт знайшов родину.

Він вижив. Він просто не міг не вижити — адже в нього тепер була Олька, був дім, йому було заради чого жити.

Ставши домашнім, кіт Барсик найбільше не любив гуляти у дворі. Він волів, ситно мружачись, дивитися на двір із балкона. Або сидячи на вікні в кімнаті своєї господині.

Найсміливішої, найрішучішої, найдобрішої і найулюбленішої Ольки.