Сірий Кузьма

Михайло Вікторович знав, котра година, і без годинника. О сьомій п’ятнадцять навпроти клацав замок, рипіли двері, і в під’їзд виходив Кузьма. Сірий, широкий, з обірваним краєм вуха, він сідав на килимок Михайла Вікторовича так, ніби той килимок купили спеціально для нього.

— Григорію! — Михайло Вікторович відчиняв двері рівно настільки, щоб висунути голову. — Заберіть свого звіра. Він мені знову всю ганчірку шерстю обліпив.

— Доброго ранку й вам, — озивався з-за дверей Григорій. — Кіт гуляє. Він нікому не заважає.

— Мені заважає!

— То ви, Михайле Вікторовичу, всім заважаєте, коли не виспитеся.

І двері зачинялися. Обидві.

Так тривало вже четвертий рік — відтоді, як Григорій Павлович, шістдесятирічний колишній водій тролейбуса, переїхав у квартиру на першому поверсі звичайної п’ятиповерхівки. Раніше там жила тиха бабуся Раїса, яка пекла на свята пиріжки з капустою й пригощала весь під’їзд.

Потім її забрала до себе дочка, квартиру продали, і з’явився Григорій — з котом, з гучним телевізором і з манерою грюкати дверима так, що в Михайла Вікторовича на серванті дзенькали чарки.

* * *

Михайлові Вікторовичу минуло вісімдесят. Галини не стало шість років тому, син жив у Львові й дзвонив щонеділі о дванадцятій — коротко, по-діловому: «Тату, ліки п’єш? Тиск міряв? Добре. Ну, бувай».

Тонометр, який син привіз минулої зими, лежав на кухонному столі поруч із зошитом, де Михайло Вікторович щоранку записував цифри. Дрібним рівним почерком, як колись записував показники на заводі.

Життя в нього було впорядковане, як полиця з крупами. Зранку — aптека, магазин або ринок. По обіді — газета, яку він досі купував у кіоску біля зупинки, хоч кіоскерка щоразу казала, що все це давно є в телефоні. Увечері — новини і чай із м’ятою. Усе, що в цей порядок не вкладалося, дратувало. А не вкладався туди насамперед сусід навпроти.

Приводів для сварок вистачало. Григорій ставив велосипед у під’їзді, і Михайло Вікторович двічі зачепився за педаль. Григорій курив на лавці під вікнами, і дим тягнуло просто в кватирку. Григорій якось восени взявся робити ремонт у ванній і цілу суботу свердлив стіну, а Михайло Вікторович саме прилягав після обіду.

— Ви знаєте, що є тиша після тринадцятої? — стукав він у двері.

— Нема такого закону, — кричав Григорій крізь дриль. — Я вам не в гуртожитку.

— Якраз у гуртожитку люди культурніші!

Але найбільше, звісно, дратував Кузьма.

Кіт мав звичку, яку Михайло Вікторович вважав особистою образою. Щойно той відчиняв свої двері, Кузьма безшумно прослизав повз ноги в передпокій і сідав під вішалкою. Його виносили, він повертався. Його виганяли віником, він дивився жовтими очима так, наче це Михайло Вікторович тут зайвий.

— Приставучий ти, як репʼях, — бурчав Михайло Вікторович. — Весь у хазяїна.

Одного разу він навіть написав скаргу голові ОСББ. Лідія Іванівна з третього поверху прочитала, зітхнула й сказала:

— Михайле Вікторовичу, ну що я йому зроблю? Кіт у під’їзді — не порушення. Ви б краще помирилися. Ви ж обидва самі живете.

— Я з ним не сварився, — відрізав Михайло Вікторович. — Це він зі мною.

* * *

Того дня стояв сірий листопад. Із самого ранку сіялася мряка, та дрібна, яка не падає, а висить у повітрі й залазить за комір. Опалення вже дали, але батареї ледь теплі, і Михайло Вікторович пішов до aптеки у ватяній жилетці під курткою.

Про ранок він згадав потім. Замок навпроти о сьомій п’ятнадцять не клацнув. Тоді він не звернув уваги, навіть порадів: хоч раз без кота. А ближче до одинадцятої, коли вийшов, Кузьма сидів не на його килимку, а біля своїх дверей. Сидів і нявчав. Не вимогливо, як зазвичай, а якось уривчасто, наче питав.

— Ага, не пускають тебе, — хмикнув Михайло Вікторович. — Дочекався.

Він пішов, а коли за годину вертався з пакетом — таблетки від тuску, кpaплі для очей і хліб — біля під’їзду почув той самий голос. Тільки тепер він долинав згори, збоку. Михайло Вікторович підвів голову.

Кузьма стояв на зовнішньому підвіконні Григорієвої кухні, притиснувшись боком до скла, і кричав. По-іншому це назвати було неможливо. Мокрий, з прилиплою до спини шерстю, він то заглядав у вікно, то повертав голову на вулицю, то знову бив лапою по склу.

— Ти ще тут концерти влаштовуй, — пробурчав Михайло Вікторович. — Весь двір збереш.

Кіт побачив його. Зістрибнув на асфальт, підбіг, закрутився під ногами, мало не збив пакет.

— Кш! Геть звідси!

Михайло Вікторович швидше, ніж дозволяли коліна, зайшов у під’їзд і зачинив за собою двері квартири. Постояв у передпокої, віддихався. Поклав хліб на тумбочку.

І тут почув, як двері дряпають.

Не шкряб-шкряб, як буває, коли кіт просто хоче зайти. Кузьма дер оббивку обома лапами, методично, без зупинки, і між тим видавав звук, якого Михайло Вікторович від нього ще не чув. Низький, протяжний.

Михайло Вікторович так і завмер із курткою в руках.

«Замок зранку не клацав», — згадав він.

«Телевізора не чути». А телевізор у Григорія починав бубоніти ще до восьмої.

«Кіт на вулиці, під дощем. А він свого Кузьму в негоду й на поріг не випускав — сам якось хвалився».

Михайло Вікторович відчинив двері. Кузьма одразу кинувся до протилежних і сів там, дивлячись на нього.

— Григорію! — Михайло Вікторович постукав. Потім загатив кулаком. — Григорію Павловичу! Ви вдома?

Тиша. А тоді, ледь чутно, з глибини квартири — не то стогін, не то слово.

* * *

Руки в нього тремтіли, і на кнопковому телефоні він двічі натиснув не ту цифру. Нарешті в слухавці відповіла диспетчерка.

— Сусідові погано, — сказав Михайло Вікторович і сам здивувався, який у нього рівний голос. — Шістдесят років. Не відчиняє, але я чую, що він там. Вулиця Гетьмана Сагайдачного, будинок чотирнадцять, перший під’їзд, квартира два.

— Двері зможете відчинити?

— Не знаю. Зачинено зсередини… чи не зсередини. Не знаю я.

— Шукайте ключі, якщо є в когось. Бригада виїхала.

Ключі. У кого можуть бути ключі від квартири людини, з якою ніхто в під’їзді як слід не дружить?

І тут Михайло Вікторович згадав літо. Григорій тоді їздив на тиждень до сестри в Кременчук, і Лідія Іванівна ходила годувати кота. Михайло Вікторович ще тоді сказав їй на лавці: «Нащо вам той клопіт».

На третій поверх він підіймався, тримаючись за поручень обома руками. На кожному прольоті зупинявся. Серце гупало десь аж у вухах.

Лідія Іванівна відчинила в халаті, з рушником на голові.

— Ключі від Григорія… у вас лишилися?

Вона не питала нічого. Зникла на мить, повернулася зі зв’язкою на синій стрічці й побігла вниз у капцях, обігнавши його на першому ж прольоті.

Григорій лежав на підлозі між кухнею і коридором, блідий, у спортивних штанях і одному капці. Другий капець валявся біля холодильника. Він був при тямі, але говорив насилу.

— Ще зранку… — прошепотів він. — Встав… і все. До телефону не дотягнувся.

— Мовчіть, — сказав Михайло Вікторович і, сам не розуміючи як, опустився поруч на коліна. — Уже їдуть. Мовчіть, кажу.

Кузьма ліг Григорієві під бік і не зрушив з місця, доки в під’їзді не загупали кроки фахівців швидкої.

Лікарка, молода, з хвостиком і втомленими очима, працювала швидко. Потім, коли Григорія вже виносили, обернулася до Михайла Вікторовича:

— Ви родич?

— Сусід.

— Добре, що ви його знайшли. Ще кілька годин — і могло б скінчитися інакше.

— Та це не я, — сказав Михайло Вікторович і кивнув на кота. — Це він мене знайшов.

* * *

Григорій пролежав у лікарні два тижні. Кузьму ці два тижні годувала Лідія Іванівна. Ну, так вважалося.

Насправді вже на другий день Михайло Вікторович сам попросив ключ.

— Вам же по сходах важко ходити, — сказав він, не дивлячись на неї. — А я поруч.

Він купив у зоомагазині біля ринку пакет корму, довго розпитуючи продавчиню, який краще для котів «у віці». Продавчиня сміялася й радила. Ввечері він заходив до Григорієвої квартири, насипав корм, міняв воду і сідав на табуретку в кухні. Кузьма їв, а потім ліз йому на коліна. Спершу Михайло Вікторович зганяв його. На третій вечір перестав.

— Ну що, — казав він, гладячи мокрий від дощу котячий бік, — нема твого? Нічого. Повернеться. Куди він дінеться, такий упертий.

Двічі він їздив маршруткою до лікарні. Уперше привіз апельсини й стояв у дверях палати, не знаючи, куди подіти руки.

— Михайле Вікторовичу? — Григорій аж підвівся на подушці. — Ви що, заблукали?

— Кота вашого годую, — буркнув той. — Звітувати прийшов.

— І як він?

— Нахаба. Вчора з’їв мій бутерброд, поки я чайник ставив.

Григорій засміявся, закашлявся, а тоді довго мовчав.

— Мені лікарка сказала, як усе було, — нарешті промовив він. — Ви ж мене терпіти не можете.

— Не можу, — погодився Михайло Вікторович. І сів на стілець біля ліжка. — Але це не привід на підлозі лежати.

* * *

Григорія виписали перед самим груднем. Перший сніг ліг на двір тонко, і на ньому чітко відбивалися котячі сліди від під’їзду до лавки й назад.

Того ж вечора в двері Михайла Вікторовича постукали. На порозі стояв Григорій із пляшкою узвару й тарілкою, накритою рушником.

— Сестра передала вареники з картоплею. Сказала, щоб я вас пригостив. Вона взагалі-то сказала «щоб ти вклонився людині», але я так не вмію.

— Заходьте вже, — зітхнув Михайло Вікторович. — Не стійте на протязі.

Кузьма зайшов першим. Сів під вішалкою. Ніхто його не вигнав.

Відтоді вони сиділи то в одного, то в іншого. Грали в шашки, і Михайло Вікторович виграв три партії з п’яти, чим страшенно пишався. Сперечалися про футбол і про те, як правильно квасити капусту. Григорій полагодив йому кран, який капав уже рік. Михайло Вікторович навчив Григорія міряти тиск і змусив завести такий самий зошит.

— Пишіть щодня, — наказував він. — І телефон тримайте в кишені, а не на тумбочці в іншій кімнаті.

— Слухаюсь.

Сварки, звісно, не зникли. Велосипед досі стояв у під’їзді, а телевізор досі бубонів зранку. Але тепер, якщо о сьомій п’ятнадцять навпроти не клацав замок, Михайло Вікторович стукав у двері першим.

* * *

У лютому вдарив мороз. Михайло Вікторович виносив сміття і біля контейнерів почув тоненький писк. У картонній коробці з-під мандаринів сиділо кошеня — чорне, з білою плямою на грудях, таке мале, що вміщалося в долоні. Воно тремтіло всім тілом.

Михайло Вікторович постояв. Подивився на вікна свого будинку. Подумав, що йому вісімдесят і що це безвідповідально. Подумав, що шерсть буде на всьому. Подумав, що кіт переживе його, а що тоді?

А потім розстебнув куртку, поклав кошеня за пазуху й пішов додому.

Григорій прибіг за десять хвилин — побачив у вікно.

— Ну треба ж, — сказав він, коли побачив на кухні блюдце з молоком і кошеня на старій Галиній шалі. — Ви ж котів не любите.

— Не люблю, — погодився Михайло Вікторович. — Але цей ще нічого поганого не встиг зробити.

— Як назвете?

Михайло Вікторович подумав.

— Тимком. Галина так хотіла назвати, коли ми ще кота думали заводити. Та все якось не склалося.

Григорій записав йому телефон ветклініки на Соборності, куди водив Кузьму, і пообіцяв у суботу поїхати разом — показати фахівцеві, купити лоток і нормальний корм.

— Сам не потягнете, — сказав він. — Я вас відвезу.

— Та я й сам…

— Михайле Вікторовичу. Не сперечайтеся.

І Михайло Вікторович уперше за довгий час не сперечався.

Тепер уранці о сьомій п’ятнадцять клацають двоє дверей. На сходовому майданчику зустрічаються двоє котів — великий сірий і маленький чорний. Великий сідає на килимок Михайла Вікторовича. Маленький лізе до нього під бік. А двоє чоловіків стоять кожен на своєму порозі й сперечаються, чий кіт кого навчив поганому.