Добра людина

Бабуся прикотила маленький візок за цілий кілометр — із мікрорайону на краю міста.

Вона сподівалася знайти на місці знесеного будинку старі речі, які могли б їй згодитися.

Але замість речей знайшла трьох котів і двох маленьких собак.

* * *

Ось як це сталося, дами й панове.

Будинок ішов під знесення. Під екстрене знесення. За десять днів.

Такі були умови, які висунула місту одна дуже велика корпорація. Вона збиралася побудувати тут центр із виробництва чогось надзвичайно передового й потрібного. А це давало місту тисячі робочих місць і постійний прибуток.

Тому місто не поскупилося.

Кожному мешканцю запропонували велику квартиру в будь-якому елітному районі й кругленький рахунок — якщо покинуть дім до кінця строку.

* * *

Мешканці за один день розібрали всі машини в місті, що займалися перевезенням меблів.

І виїхали за три дні, виконавши свою обіцянку.

Багато хто просто кидав усе, виходячи з маленькою валізкою в руках.

І справді. Нащо брати в нове, цілком нове й забезпечене життя старі речі? Адже можна легко купити все сучасне.

Так і сталося, що їх покинули. Як непотрібні речі.

Трьох котів і двох маленьких собачок.

* * *

Вони з’явилися на будівельному майданчику, коли будинок уже знесли й територію розчистили.

А потім справа застопорилася. Чи то якогось дозволу чекали, чи то техніка ще не під’їхала.

Але за фактом на порожньому майданчику, що лишився після дому, сиділи три коти й дві маленькі собаки.

* * *

Вони не ворогували.

Вони тулилися одне до одного, боячись відірватися й покинути це місце.

Вони чекали своїх людей.

Бо не могли повірити, що їх покинули. Вони вірили, що ті, кого вони люблять, обов’язково приїдуть і заберуть їх.

Бо інакше ж і бути не може.

* * *

Але замість господарів прийшла бабуся з візком.

Коти й собачки кинулися до неї — з очима, повними надії й голоду.

Вона повернулася додому й вигребла з холодильника все, що там було. І віднесла це новим маленьким друзям.

Потім довго сиділа з ними, гладила й розмовляла.

Так бабуся й стала приходити сюди щодня. Як на роботу.

Вона приносила їжу й воду. А пухнасто-кудлата компанія почала вважати її своєю людиною.

* * *

Інших справ у бабусі все одно не було.

Діти й онуки давно забули про її існування й з’являлися в найкращому разі раз на рік.

На вулиці, на лавочці, вона не стала приховувати від подружок, чим займається.

І невдовзі компанія бабусь, замість того щоб проводити час за марною балаканиною і скаргами на здоров’я, потяглася за місто.

На те місце, де раніше стояв дім.

* * *

І так вийшло, що всіх п’ятьох розібрали.

А бабуся, яка все це почала, так і не дізналася про це. Їй просто ніхто не сказав.

Бо котів і собак розібрали за один день.

* * *

У сильному хвилюванні вона бродила майданчиком і кликала своїх маленьких друзів.

Вони не відзивалися.

Напевно, тому вона й не помітила старого, що сидів на самому краю майданчика на великому камені.

— Котів і собачок шукаєш? — спитав він.

* * *

Розкуйовджена нечесана чуприна. Чорна окладиста борода.

У бороді безнадійно заплуталися крихти.

— Де вони? — озвалася бабуся, нарешті його помітивши. — Що з ними сталося? Вони живі? Куди вони поділися? Скажи, будь ласка, добра людино.

* * *

— Ось як, — здивувався старий. — Добра людина, кажеш? Давно мене так ніхто не називав.

Він помовчав.

— З ними все гаразд. Можеш за них не хвилюватися. Вони всі в нових родинах, і там їх люблять. Усе буде добре.

Старий подивився на неї.

— Але… Раз уже ти назвала мене доброю людиною, може, ти замість них нагодуєш мене? Може, у тебе знайдеться щось поїсти?

* * *

Бабуся сіла поруч і віддала йому все, що принесла котам і собачкам.

Потім попросила його зачекати. І сходила додому.

Вона принесла йому свою вечерю й зайвий одяг.

* * *

Старий одягнувся в речі її сина, який давно не з’являвся, і поїв.

Він дивився на бабусю.

— Ти ж віддала мені всю свою вечерю? — спитав він. — Усю вечерю. А значить, ти спатимеш на голодний шлунок.

Бабуся почала переконувати його, що в неї повно всякого смачного в холодильнику.

— Не вмієш брехати, — сказав їй старий. — Не вмієш.

* * *

Бабуся замовкла й спробувала згадати, чи не її знайомий цей старий.

Але так нічого й не згадала.

Старий усміхнувся, наче читав її думки.

— Ні, — сказав він. — Я не твій знайомий.

* * *

— Скажи мені, добра людино, — звернувся він до неї. — А що ти думаєш про тих, хто поїхав до нового життя й покинув тут своїх старих друзів?

— Не мені їх судити, — відповіла бабуся.

— І це правильно, — посерйознів старий. — А сама ти в що віриш?

— Та я людина проста, — усміхнулася вона. — Усе життя в роботі. Мені не до високих матерій.

Старий засміявся.

— Точно. Справді. І все-таки — у що ти віриш, стара добра людино?

* * *

— У добро, — відповіла бабуся. — Ще в те, що хороших людей більше, ніж поганих. А ще в те, що з іншими треба поводитися так, як хочеш, щоб поводилися з тобою.

— Ємко, точно, коротко й правильно.

— Ну й добре, — погодилася вона. — А спати тобі, є де?

* * *

Старий із чорною бородою усміхнувся.

— Дякую, добра людино. Мені є де спати. А за твою доброту, якої вдень з вогнем не знайдеш, я зроблю дещо для тебе.

Бабуся всміхнулася.

— Та що ж ти можеш, бідолахо? Тебе б самого хто пожалів і допоміг.

* * *

Старий випрямився.

І бабусі раптом здалося, що він став значно вищий.

І волосся змінилося. І очі. З них зникла загнаність і смуток.

А стали вони… наче світитися стали.

— Іди додому, добра людино, — сказав високий старий. — Іди й не дивуйся нічому.

* * *

Уранці бабуся встала й помітила, що старі суглоби зовсім не болять.

«От і добре. Дякую й на цьому», — подумала вона.

І їй здалося, тільки на одну секунду, що в голові прозвучало:

— Нема за що. Користуйся на здоров’я, добра людино.

* * *

Вона підійшла до дзеркала й скрикнула.

Звідти на неї дивилося зовсім незнайоме обличчя.

Молоде й гарне.

Хоча… хоча, звісно, знайоме. Але дуже, дуже давно забуте. З далекої молодості.

Бабуся дуже довго розглядала себе в дзеркалі. А потім дуже довго сиділа, замислившись.

І відчинила шафу, де лежали речі, що пробули там майже сорок років.

* * *

Бабусі на лавочці з подивом дивилися на красуню, що йшла мимо.

— Ти з якої квартири, молодице? — спитала одна з них.

— З п’ятнадцятої, — відповіла дівчина. — Степанівна до сина поїхала, а мені надовго здала.

І пішла далі.

* * *

— Бачиш, яка фіфа, — зауважила одна зі старушок. — А працюєш ти ким?

— А йду після інституту влаштовуватися у вашу поліклініку, — обернулася до них дівчина.

І бабусі, раптом забувши про свої суглоби, хвацько зіскочили з лавки й побігли за нею.

Новий лікар приїхав!

* * *

А на сусідній лавці сидів старий.

З розкуйовдженим, давно нечесаним сивим волоссям і чорною окладистою бородою.

У бороді безнадійно заплуталися крихти.

Він усміхався.