Хоробрий боягуз
Гроза підходила з боку лісосмуги. Спершу глухо, десь за полем, потім ближче — і врешті вдарило просто над хатою.
Павло лежав на розкладачці й тримав під ковдрою дев’ять кілограмів тремтячої шерсті. Кіт втиснувся йому під пахву, вчепився кігтями у футболку й дихав часто-часто, як після бігу.
— Пашо. — Мати стояла в дверях кімнати. — Ти чого це?
— Тихо, мам.
Гримнуло вдруге. Розкладачка рипнула.
— Йому страшно, — пояснив Павло.
Мати постояла ще трохи. Подивилася на цю картину: дорослий чоловік, тридцять чотири роки, майстер із ремонту побутової техніки, лежить під ковдрою з котярою і шепоче йому щось у вухо.
— Молока принести? — спитала вона нарешті.
— Не буде він зараз.
Вона пішла на кухню. За життя через її руки перейшло котів із десяток, і жоден не боявся грому. Кожен ішов у сіни, лягав на мішок із картоплею і спав собі до ранку.
А Васька боявся.
* * *
Боявся він, чесно кажучи, майже всього. Список Павло міг перерахувати із заплющеними очима.
Пилосос — це окрема історія. Щойно з комори з’являвся шланг, кіт зривався з місця й летів у протилежний кінець квартири, зачіпаючи по дорозі все, що погано стояло. Одного разу він на швидкості пройшов між ногами господаря, і Павло ледь не сів на підлогу разом із пилососом.
Мікрохвильовка. Тихий, здавалося б, прилад. Але «пік» після розігрівання доводив кота до нестями, тож Павло зрештою заклеїв динамік ізолентою — і став грітися мовчки.
Холодильник. До нього кіт худо-бідно звик, але вночі, коли вмикався компресор, усе одно смикав вухом і піднімав голову. Просто про всяк випадок.
Ліфт, домофон, чужі кроки на сходах, дриль у сусідів, машина, що заводиться під вікном. Одного разу він злякався власного хвоста, який висунувся з-під ковдри.
І все це — кіт вагою під десять кілограмів. Пухнастий, широкогрудий, із такою мордою, що продавчиня в зоомагазині щоразу питала, чи він у нього не рись, бува.
* * *
А почалося все п’ять років тому, наприкінці березня, у дворі за автобусною зупинкою.
Павло повертався з роботи. Двоє хлопців років по дванадцять розважалися тим, що замахувалися ногами поруч із сірим кошеням й реготали щоразу, коли воно намагалося втекти й жалібно нявчало.
— Гей. — Він поставив сумку з інструментом просто в калюжу. — А ну відійшли.
— А ми шо? Ми граємось.
— Я зараз твоїй мамі покажу, як ви граєтесь. Ти ж із третього під’їзду? Отож.
Хлопці зникли за гаражами швидше, ніж він устиг договорити.
Кошеня лежало там, де його залишили, і не тікало. Просто дивилося вгору й дрібно тремтіло. Одне вухо було надірване, на боці — залисина. Павло присів, і воно навіть не зашипіло. Мабуть, уже не мало сил боятися ще й його.
Спершу він хотів просто віднести його на інший бік мікрорайону, подалі від цих двох. Дійшов до свого під’їзду й зупинився. Постояв. І пішов додому — з кошеням за пазухою.
Однокімнатна квартира на четвертому поверсі того тижня стала комунальною.
Перші два місяці кошеня не муркотіло. Їло, спало, ходило в лоток, ховалося за пральною машиною — а не муркотіло. Павло навіть возив його до ветеринарнoї клінікu, бо думав, що щось не так із горлом. Лікарка послухала, помацала, знизала плечима: здоровий кіт, просто мовчазний.
Замуркотів він у червні. Павло сидів на кухні, кіт заліз йому на коліна, потупцяв — і раптом пішов той самий звук, низький і рівний, як трансформаторна будка. Павло тоді просидів на табуретці годину й боявся поворухнутися, щоб не збити.
* * *
Він чекав, що кіт виросте й осмілішає. Логічно ж: набереться ваги, відчує силу, зрозуміє, що тепер він тут головний.
Кіт набрав вагу. Осмілішати забув.
Найгірше було влітку, у селі. У місті страхи ще можна було якось обійти — тут вони чекали на нього за кожним рогом.
Спершу трапилася історія з Бароном. Барон — це сусідський кіт, молодий, худий, років півтора, років на три молодший за Ваську і вдвічі за нього легший. Вони зустрілися біля колодязя. Барон нявкнув. Васька позадкував, потім розвернувся й на повній швидкості влетів у курник, звідки його за десять секунд вигнав півень.
Сусід Микола сміявся так, що змушений був триматися за паркан.
— Пашо, а він у тебе точно кіт?
— Точно.
— Ти документи бачив?
— Іди ти, Миколо.
Але добив його не Барон. Добили горобці.
Двоє горобців сіли на грушу над Ваською й почали, як то буває навесні, придивлятися до нього як до будматеріалу — шерсть у нього була саме та, що треба для гнізда. Один спікірував. Кіт упав на спину й заволав так, що з хати вибігла мати з рушником, вирішивши, що на подвір’ї щось сталося.
Він лежав на траві, відбивався всіма чотирма лапами й кричав. Від двох горобців.
Того вечора Павло довго сидів на ґанку й думав.
Думав про те, що коли йому самому було вісім, батьки переїхали, і він пішов у нову школу посеред навчального року. І перші місяці боявся всього: заходити в клас, підіймати руку, іти в їдальню. Один раз висидів увесь урок фізкультури на лавці, бо не міг попросити м’яч.
Тоді ніхто в нього не питав, чому він такий. Просто чекали, поки минеться. Воно й минулося — років за два.
Тому й у Васьки він нічого не питав.
* * *
Далі він просто перебудував під кота життя.
Купив тихіший пилосос — з тих, що дорожчі, але майже не гудуть. Перед прибиранням носив кота на балкон і причиняв двері, а через півроку кіт уже сам ішов на балкон, щойно бачив у руках господаря шланг. Сідав під сушаркою для білизни й чекав.
Коли сусіди зверху взялися за ремонт і почали з восьмої ранку довбати стіни, Павло піднявся до них домовлятися.
— Слухайте, а можна з другої до четвертої не свердлити? Хоч дві години.
Хлопець у респіраторі зсунув його на підборіддя.
— А що таке? Дитина спить?
— Кіт.
Пауза.
— Кіт?
— Кіт.
Хлопець подивився на нього уважно, потім чомусь кивнув.
— Домовилися. З другої до четвертої тихо.
І справді не свердлили. Цілий місяць.
* * *
Того дня на роботі дали премію.
Павло вийшов раніше, зайшов у зоомагазин біля дому й узяв ласощів із курки — тих, дорогих, у зеленій пачці, які кіт любив настільки, що приходив на шурхіт із будь-якого кінця квартири.
Він завернув за ріг і побачив біля свого під’їзду пoліцейську машину. Пакет у руці одразу став важким. Біля лавки стояли сусідки й говорили всі одночасно.
— Ой, Пашо! — першою його помітила Ніна Петрівна з дев’ятої. — Ой, а ваш Васька…
— Я такого кота в житті не бачила, — перебила її Люба Степанівна.
Павло не дослухав. Він сів на лавку, бо ноги раптом стали чужі, і дивився, як до нього йде пoліцейський.
— Павло Сергійович?
— Так. — Голос вийшов не свій. — Що з ним?
— З ким?
— З котом.
Пoліцейський зупинився, підняв брови.
— З котом усе гаразд. Пощастило вам із ним.
— Пощастило?
— Пощастило. Хоробрий у вас кіт.
Павло сидів і мовчав. Слово «хоробрий» ніяк не збиралося докупи з тим, що він знав про свого кота останні п’ять років.
— Була б моя воля, — сказав пoліцейський, — я б його до нагороди подав.
— Кого?
— Кота вашого. Якби не він, ми б їх шукали ще тиждень.
* * *
З’ясувалося все за наступні півгодини.
Двоє чоловіків із папками зранку обходили квартири в під’їзді. Представлялися працівниками ОСББ, казали, що звіряють показники лічильників, і між ділом розпитували: а сусіди ваші вдома? А коли повертаються? А з першого поверху бабуся ще працює чи вже ні?
Люди відповідали. Люди завжди відповідають, коли в руках у людини папка.
До обіду вони точно знали, у яких квартирах нікого немає. Дві двокімнатні на п’ятому поверсі обійшли швидко й тихо. А потім піднялися на четвертий і відчинили двері в однокімнатну Павла.
Що було далі, пoліція знала вже з їхніх власних слів.
Із коридору на них вилетіло щось велике й сіре. Один упав на сходовому майданчику й добряче вдарився головою об перила. Другий спробував це велике й сіре впіймати — і йому дісталося по руках і по обличчю.
На крики повибігали сусіди зверху й знизу. Хтось одразу набрав 102. Ніна Петрівна, за її словами, стала в дверях під’їзду й сказала, що нікого не випустить, — і, судячи з того, як вона це переказувала, це була найкраща година її життя.
Затримали обох на місці.
* * *
У квартирі було перевернуто все. Павло зачинив за собою двері, поставив пакет із зоомагазину на тумбочку й покликав:
— Вась.
Тиша.
— Васька. Це я.
Він знайшов його за пральною машиною — там, куди кіт ховався ще кошеням, коли тільки з’явився в цьому домі й ще не вмів муркотіти. Величезний, він якимось чином умістився у щілину, у яку не проліз би й дитячий м’яч.
Він тремтів.
Павло сів на кахель просто в куртці й просидів так хвилин сорок, розмовляючи ні про що. Про премію. Про ласощі в зеленій пачці. Про те, що в неділю вони поїдуть до баби Валі, і там нікого немає, крім Барона, а Барон — то взагалі не проблема.
Кіт виліз сам. Ліг поруч на підлозі, боком до його коліна, і заплющив очі.
* * *
Увечері прийшли сусідки. Принесли рибу, курячу печінку і чомусь сир.
Ніна Петрівна, яка п’ять років при кожній зустрічі казала, що Павло розвів у під’їзді звіринець, поставила миску на підлогу й додала:
— Ти йому це щодня давай. Він заслужив.
Павло дякував і кивав. І нікому не сказав того, що знав сам.
Бо він упізнав цю сцену. Минулого літа в селі до матері зайшли сусіди — без стуку, як заведено, — і Васька з переляку ломонувся у відчинені двері. Одну жінку збив з ніг, другій зачепив лапою руку. Тоді це називалося «твій дурний кіт».
Він не кинувся на злодіїв. Він просто побачив у своєму коридорі двох чужих чоловіків і рвонув туди, де було світло, — на сходи.
І все ж.
Двері стояли навстіж. Під’їзд, двір, гаражі, ціле місто — біжи куди хочеш, п’ять років тому ти саме звідти й прийшов.
А він повернувся в квартиру. Проліз за пральну машину й чекав, поки клацне замок і хтось скаже з коридору «Вась».
Уночі кіт заліз на ліжко, потупцяв, умостився в нього на грудях — важкий, теплий — і завів свою трансформаторну будку. Павло лежав, дивився в стелю й чухав його за надірваним вухом.
Ніякий він, звісно, не герой. Боягуз, яких пошукати.
Просто хтось же сказав колись, що герой — це той, кому не страшно. А хто це перевіряв?
