Своє бажання

Ваза стояла на серванті тридцять п’ять років. Чеське скло, важке дно, тонка смужка позолоти по вінцях — весільний подарунок від тітки Валі. За всі ці роки в неї жодного разу не поставили квітів.

Я витирала з неї пил щосуботи. Спершу з якимось дитячим очікуванням: ну колись же. На річницю, на восьме березня, просто так. Потім перестала чекати й просто витирала.

Телефон дзенькнув у суботу ввечері, коли я домивала посуд.

— Мам, ти там як? Ми в неділю приїдемо, але ти ж розумієш… — Камілла завжди заходить здалеку, коли має сказати щось незручне. — Ми з Ігорем подумали. Тобі ж нічого не треба, правда? У тебе все є. Найкращий подарунок — це коли всі разом за столом. Хіба ні?

Я витерла руки об рушник.

— Звісно, донечко. Приїжджайте десь до другої.

— Ой, я знала, що ти зрозумієш! Ти в мене найкраща.

Я поклала телефон на підвіконня, заварила собі чай з бергамотом і сіла на диван у темній кухні. Мамі нічого не треба. Вони затямили це давно. Чесно кажучи, я сама їх цього й навчила.

* * *

Мені виповнювалося п’ятдесят п’ять. Подруга Люда сміялася в слухавку: гарна цифра, дві п’ятірки, як у щоденнику, — це тобі за те, як ти гарувала все життя.

А пишатися особливо нема чим. Я просто ніколи не вміла себе цінувати. І дозволила рідним ставитися до мене так само.

Я з села. Мама тримала корову, садила попід парканом чорнобривці й казала: «Жінка має бути тиха». Після весілля Микола привіз мене в місто, у двокімнатну квартиру, де хазяйнувала його мати.

— Хочеш жити спокійно — не плутайся мені під ногами, — сказала Ніна Петрівна першого ж вечора.

Не злісно. Буденно, як пояснюють, де вихід із маршрутки.

Я навчилася розраховувати день так, щоб до її повернення зі зміни все було зроблене: борщ зварений, підлога помита, дитячі речі складені. Аби зайвий раз не перетнутися в коридорі. Хіба це життя?

Навіть із дітьми було не по-моєму. Коли відлучати Андрійка, у яку школу віддавати Каміллу, чи можна їй їхати на екскурсію — вирішувала свекруха. Микола мовчав або ставав на бік матері. Мовчання теж відповідь, просто зручна.

Квітів він мені не дарував жодного разу. За тридцять п’ять років — жодної гілочки.

— Це ж грoші на вітер, — казав він. — Три дні постоїть і в смітник. Купи краще щось потрібне в дім.

І я купувала. Потрібне в дім.

* * *

По-справжньому я почала жити в сорок. Люда з третього під’їзду поїхала до Італії, писала звідти довгі повідомлення, і одного вечора я зрозуміла, що більше не можу рахувати копійки до п’ятнадцятого числа.

Я вибрала Німеччину — у школі в мене була німецька, і вчителька Лідія Іванівна ганяла нас по відмінках так, що воно засіло на все життя.

Мене взяли доглядати пані Ельзу. Вісімдесят два роки, Нюрнберг, квартира з високими вікнами й запахом кави, яку вона варила сама, поки могла тримати турку.

Ельза була суха, пряма й казала все в очі.

— Іріно, ви говорите про грoші тільки тоді, коли їх треба комусь віддати, — сказала вона якось. — Синові. Дочці. Чоловікові. А собі?

— Мені багато не треба, пані Ельзо.

— Це неправда, — відповіла вона. — Це просто зручно всім, крім вас.

Це вона відправила мене в автошколу. Мені було сорок сім, я боялася навіть сидіти за кермом на порожньому майданчику.

— У вас руки водія, я бачу, — сказала вона. — Ідіть учіться.

— Та куди мені? Навіщо?

— Туди, куди самі захочете. У цьому ж і сенс.

П’ятнадцять років я витягала все. Андрієві — весілля й однокімнатну, потім ремонт у тій однокімнатній. Каміллі — навчання, весілля, кухню, коляску, пральну машину. Ліки для Миколиної матері до останнього дня. Зуби, окуляри, шини на зиму, нову плиту, коли попередня почала диміти.

Додому я приїжджала раз на рік, на два тижні. І щоразу онуки були вже інші. Артем при мені виріс із хлопчика з розбитим коліном у підлітка, який вітається, не піднімаючи очей від екрана. Злату я бачила більше на відео, ніж вживу.

За два тижні вдома я встигала все: перемити вікна, перебрати шафи, наварити повну морозилку. І щоразу ловила себе на тому, що поводжуся як гостя, яка хоче відробити нічліг.

Ельзи не стало два роки тому. Я тримала її за руку, а потім вийшла на вулицю й уперше подумала: а що далі? Кому я тепер винна?

Виявилося, що вперше в житті — нікому.

* * *

На ювілей я повернулася додому. Назавжди.

У місті стояв теплий жовтень, з ранковими туманами й тим особливим світлом, коли каштани вже голі, а хризантеми під вікнами щойно набрали цвіт. Ті хризантеми я сама колись садила — років двадцять тому, коли ще вірила, що клумба під під’їздом щось змінює.

Готувала я два дні. Холодець, оселедець під шубою, бо Камілла його любить із дитинства, печеня в горщиках, пиріг з яблуками. Микола зранку переставив телевізор ближче до столу, щоб було видно футбол.

Зійшлися всі. Андрій з Оксаною й Артемом, Камілла з Ігорем і Златою, свати з обох боків. Василь Петрович із Надією привезли по конверту — тuсяча грuвень і листівка з трояндами.

Від дітей не було нічого.

— Мам, ну ти ж у нас сама все маєш, — сказав Андрій і обійняв мене за плечі. — Що тобі дарувати, чайник?

Микола підняв кeлuх, сказав тост про те, що сім’я — це головне, і за весь вечір жодного разу не назвав мене на ім’я.

Ближче до чаю почалося те, чого я чекала.

— Мам, ми з Ігорем на квартиру дивимося, — ніби між іншим сказала Камілла. — Ти ж бачила, яке зараз житло. Однокімнатна — і та кусається.

— Бачила.

— Я знала, що ти зрозумієш.

— А в нас ванна тече, — підхопив Андрій. — Там уже весь ремонт переробляти треба, плитка, труби. Але то так, до слова.

Оксана саме розповідала, який тур у Карпати вони дивилися на зиму, і скільки тепер коштує тиждень у нормальному готелі. Розповідала голосно, дивлячись чомусь на мене.

До слова. Усі за столом чекали, коли я нарешті почну шурхотіти конвертами. Я ж із-за кордону приїхала.

* * *

І тут з коридору прибігла Злата. У кулачку — жовті хризантеми, обламані просто під вікнами, з кривими короткими стеблами, ще холодні з вулиці.

— Бабусю, це тобі. Я сама нарвала. І ще намалювала.

На аркуші в клітинку олівцями були дві фігурки, що тримаються за руки. Велика в синій сукні й маленька з хвостиками.

— Це ти, а це я. Тільки я тебе малювала з телефона. Бо я не дуже пам’ятаю, яка ти.

За столом хтось засміявся.

— Ой, ну що ти таке кажеш, — швидко сказала Камілла. — Бабуся ж приїжджала.

А в мене всередині щось тихо осіло. Не образа. Просто раптом стало видно всі п’ятнадцять років одразу — з чужої кухні, з чужого міста, з відео, де маленька дівчинка махала мені рукою в екран.

Я встала, дістала з серванта вазу, налила води й поставила хризантеми на стіл. Тридцять п’ять років вона чекала.

— Мамо, ти чого? — насторожилася Камілла.

— Нічого. Скло запилюжене, очі ріже.

* * *

— Ну все, задувай і загадуй бажання, — скомандувала донька й підсунула торт із двома свічками у формі п’ятірок.

Я подивилася на ті вогники.

— А мені нема чого загадувати, — сказала я. — Моє бажання вже здійснилося. Я купила собі машину.

У кухні цокав холодильник. Більше не було чути нічого.

— Яку машину? — перепитав Микола.

— Сіру. Стоїть у дворі під каштаном, із учорашнього вечора. Можеш піти подивитися.

— А права? — тупо спитав Андрій.

— Одинадцять років як. І стаж є.

Вони не знали. Про мене можна було не знати — я ж просто присилала грoші. А я майже рік відкладала собі, потім півтора місяця вибирала, їздила дивитися, торгувалася.

Далі було смішно, якби не було сумно.

Хвилин за десять Андрій уже пояснював, що машині потрібен нормальний водій і що він міг би «поки покататися», бо йому на роботу через усе місто. Микола сказав, що переоформить на себе, щоб по документах було правильно. Камілла мовчала, а потім видихнула з образою:

— Могла б і попередити. Ми ж збираємо.

Ніхто не спитав, куди я хочу поїхати.

— Не переоформлятиму, — сказала я спокійно. — Вона моя. І ключі мої.

* * *

Гості роз’їхалися близько десятої. Микола ліг перед телевізором і вдав, що заснув.

Вранці я встала о шостій. Хризантеми стояли на підвіконні, під ними лежав Златин малюнок. У дворі було сіро й вогко, з тих ранків, коли з рота йде пара, а листя прилипає до асфальту.

Я взяла ключі. На брелоку — маленький металевий ключик, Ельзин подарунок, вона його чіпляла ще до своїх старих ключів від квартири.

— Куди це ти? — Микола стояв у дверях кухні, скуйовджений, у тій самій майці.

— На могилу до мами. А потім, може, у Карпати. Кажуть, зараз якраз буки жовті.

— Сама?

— Сама.

Він постояв, почухав потилицю й пішов ставити чайник. Уперше за багато років не сказав мені, як треба.

Машина завелася з півоберта. На сусідньому сидінні лежав термос і той малюнок — я взяла його з собою. Виїжджаючи з двору, я подивилася на вікна: у нашому на підвіконні жовтіли хризантеми.

Мені п’ятдесят п’ять. Я вперше в житті їду туди, куди хочу я.