Такса в хустці й ще четверо

Такса Хвеся не виходила надвір без хустки.

Вероніка пов’язувала їй пухову хустку під горлом, а собака терпляче стояла й чекала, поки господиня впорається з вузлом. Грудень того року видався вогкий: сніг падав і одразу танув, від яру тягло сирістю. Хвесині вуха такого не витримували — відколи вона кілька днів просиділа сама в холодному дворі, вони застуджувалися від найменшого протягу.

Ветклінікa з краплями та оглядом у фахівця стала для Вероніки окремою статтею витрат, десь тисяча грuвень щомісяця, і вона вже навіть не рахувала.

На зупинці чоловік у робочій куртці побачив таксу в хустці й засміявся:

— О, бабуся вийшла.

— Вона й поводиться як бабуся, — сказала Вероніка.

Хвеся глянула на нього спокійно, без образи, трохи згори, і потюпала далі, перебираючи кривенькими лапами. Поруч на другому повідку вибрикувала Жужа — дворняга, яка за три роки життя так і не навчилася ходити повільно.

* * *

Того вечора Вероніка повернулася з доби, поїла нашвидкуруч і сіла на підвіконня.

У дворі вже засвітили вікна. Хтось смажив цибулю, хтось учив дитину грати гами, одним пальцем і фальшиво. Вероніка дивилася на все це й не бачила.

Тридцять два. Квартира — двокімнатна, від бабусі, з ремонтом, який вони робили вдвох три роки. Робота, яку вона любить навіть на четверту годину ночі. Подруги з класу вже возять дітей на танці, а дехто й на другі за рахунком пологи зібрався. А в неї — п’ятеро.

Жужа поклала морду їй на коліно й зітхнула по-людськи. Петрівна, велика сіра кішка з дуже прямою спиною, сиділа на пледі поруч і мружилася. Васько спав у ногах, згорнувшись так щільно, що здавався подушкою. Тишко тихенько влаштувався під боком і вдавав, що його тут немає. Хвеся вмостилася на подушці й стежила за господинею одним оком.

— Ну чим я гірша за інших? — спитала Вероніка вголос.

Ніхто не відповів, але всі п’ятеро посунулися ближче.

* * *

Першим у її житті був Медяник.

Вероніці тоді було десять, вона принесла з подвір’я підлітка-кошеня, мокре й голосисте, і того ж вечора в мами почалися напади ядухи. Виявилося — алергія на шерсть, про яку в родині доти ніхто не здогадувався. Медяника відвезли до бабусі на Яківці, і він там прижився назавжди: спить на печі, ганяє мишей у сараї й досі виходить зустрічати Вероніку до хвіртки.

Батьків не стало рано, одне за одним. Вероніка доростала при бабусі й ще в школі вирішила, що буде медиком. До університету не пройшла за конкурсом — не добрала балів, — пішла в коледж на фельдшерське. Тепер працює на швидкій, доба через дві, і ні разу не пожалкувала.

Васька вона підібрала біля контейнерів на другому курсі. Жужу — узимку, біля супермаркету, де худе блохасте щеня намагалося прошмигнути в тепло, а охоронець виганяв його віником. Вероніка запхала щеня під куртку й понесла додому, а воно всю дорогу гріло їй живіт і тремтіло.

Хвеся дісталася їй від сусідів із будинку навпроти. Ті переїжджали в нову квартиру, свіжий ремонт, меблі на замовлення — і вирішили, що таксі там не місце. Лишили її в дворі й поїхали. Тиждень собака ходила під під’їздом, скавуліла й лізла в тепло за кожним, хто відчиняв двері. Про це Вероніці розповіли жінки, що вигулювали своїх псів. Вона забрала Хвесю, три тижні лікувала вуха й за цей час зрозуміла, що в домі з’явилася доросла розсудлива істота, яка тепер усім керуватиме.

Керувати, щоправда, невдовзі стала Петрівна.

Кішка прийшла сама. Вероніка вибігала на чергування о пів на сьому, і просто їй під ноги з утробним криком викотився сніговий ком, який виявився кішкою. Часу не було зовсім. Вероніка занесла її в під’їзд до батареї, віддала свої бутерброди з сиром, а на стіні приліпила папірець:

«Люди добрі, не виганяйте кішку! Приїду з чергування — заберу. Якщо напаскудить, приберу сама. Вероніка, кв. 15».

Записку ніхто не зірвав. Увечері під батареєю на неї чекала сита кішка й склянка молока, яку хтось із сусідів поставив мовчки.

Ім’я вийшло випадково. Вдома Вероніка сказала: «Ну що, Петрівно, будемо жити?» — і кішка обернулася. Так і лишилася з її по батькові. Характер мала відповідний: обходила квартиру вночі по два-три рази, перевіряла миски, стежила, щоб ніхто не дряпав кутки, і дивилася на собак так, що ті самі йшли на місце.

Останнім став Тишко. Його Вероніка забрала з парку, де кошеня майже доклювали ворони. Він виріс, а вдачу так і лишив дитячу: ні з ким не сперечався, нікуди не ліз, з усім погоджувався й найбільше любив сидіти там, де не заважає.

Бабуся, щоправда, дивилася на це все з сумнівом.

— Верочко, ну куди тобі стільки? Дві собаки й три коти в квартирі. Хлопці ж нині перебірливі.

— Значить, не мій хлопець, бабусю.

— Ой, дивись мені.

* * *

З Богданом вона зустрічалася пів року, ще коли тільки прийшла на роботу. Богдан тварин не те щоб ненавидів — просто не розумів, навіщо вони. Розійшлися тихо, і Вероніка не сумувала й тижня.

Артем був інший. Чемпіон області з плавання, веселий, говіркий, умів подобатися з першої хвилини. Дарував квіти, підвозив після доби, іноді сам вигулював Жужу з Хвесею, поки Вероніка спала. Уже говорили про весну й про те, скільки коштує зняти нормальний зал.

Тільки тварини чомусь почали його обходити. Жужа буркотіла. Хвеся ховалася за Вероніку й гавкала з-за ноги. Коти не підходили, а Петрівна шипіла й не давала себе торкнутися.

Розв’язалося це в березні, за одну хвилину.

Вероніка готувала вечерю, вийшла на балкон витрусити рушник — і побачила згори, як Артем із перекошеним обличчям відкидає ногою Хвесю, що наступила брудною лапою на його білі кросівки. Жужа кинулася захищати — і отримала важким повідком.

Вероніка навіть не пам’ятала, як опинилася в дворі. Вирвала повідок і з розмаху вдарила ним Артема по руках.

— Ти що?! Боляче ж!

— Тобі боляче. А їм не боляче?

— Та я легенько, щоб під ноги не лізли.

— Іди звідси. І не приходь більше.

— Та й будь ласка, — Артем реготнув, уже від хвіртки. — Дуже треба жити в зоопарку.

Вона потім довго проганяла в голові цю сцену. Не через нього — через себе. Рік поруч. Рік, і жодного разу не побачила, що там, під цією веселістю.

* * *

Олега вона побачила через півтора року, о четвертій ранку, у приймальному відділенні.

Вони привезли чоловіка, Вероніка передавала його черговому травматологу й диктувала показники. Той писав, не піднімаючи голови. Потім підняв.

І все.

Вероніка ніколи не вірила в такі речі. Вважала, що це вигадка для кіно. А тут стояла, тримала папку й забула, що хотіла сказати.

Олег Тарасович виявився людиною, яка не поспішає. Наступного вечора він зателефонував — номер узяв через диспетчерську, чим потім довго виправдовувався. Говорив мало, слухав багато. Возив її до бабусі в Яківці, привіз їй мішок вугілля й полагодив хвіртку, яка не зачинялася років п’ять.

Через чотири місяці Вероніка познайомилася з його сестрою Світланою, потім вони поїхали за двісті кілометрів до його батьків. І чим далі, тим страшніше ставало.

Бо в її квартирі жило п’ятеро.

Вона була в його однокімнатній разів десять — чисто, порожньо, книжки стосами на підвіконні. Він у неї — жодного разу. Спочатку «у мене родичі з Дніпра», потім «у мене ремонт у ванній», потім «я після доби, вибач». Він нічого не питав. Але вона бачила, що він уже й не питає якось інакше.

* * *

У неділю Вероніка викликала таксі й повезла всіх п’ятьох на Яківці. Двома ходками, з мисками, лежанками й мішком корму.

Бабуся зустріла її в дверях і навіть не запросила сісти.

— Вероніко, так не можна.

— Бабусю, це на місяць. На два.

— Олег порядний чоловік. А ти починаєш з брехні. Знаєш, чим це закінчується?

— Я без нього не можу. — Вероніка стояла посеред кухні з переноскою в руках і не ставила її на підлогу. — І без них не можу. Ти ж сама знаєш, що не можу. А якщо він побачить і піде?

Бабуся довго мовчала, потім забрала в неї переноску.

— Добре. Але щодня приходитимеш, коли не на роботі. І май на увазі: я тобі цього не радила.

Вероніка ходила щодня. Жужа зустрічала її біля хвіртки й вискакувала на груди, Хвеся сопіла в ноги, Петрівна демонстративно відверталася перші п’ять хвилин, а потім вибачала. Медяник із дивана спостерігав за всім цим із виглядом старожила.

А в місті все пішло як по маслу. Олег нарешті побував у неї вдома, нічого підозрілого не знайшов і через три тижні привіз із ювелірного каблучку — аметист у формі серця.

— Тільки попереджаю, — сміялася Вероніка, — придане в мене таке собі.

* * *

Заяву подали на середину січня. Далі почалося те, що починається у всіх: ресторан, меню, список гостей, сукня, яку вона міряла втричі довше, ніж планувала.

Одного дня вони приїхали до неї додому геть вимотані, десь по обіді. Треба було порахувати гостей з обох боків і до вечора визначитися з банкетом. Пили чай із тістечками просто на кухні, і Олег хотів викинути порожню коробку, але відро було повне.

— Я винесу.

Він витяг пакет — і з нього випали дві порожні упаковки з-під котячого корму.

— А це звідки?

— Та то… сусідка просила купити. Потім розкажу.

І швидко перевела розмову на кількість гостей з боку його тітки.

* * *

А в цей час на Яківцях бабуся випустила собак побігати по свіжому снігу. Стояла на ґанку, куталася в кофту й дивилася, як Жужа нарізає кола по городу.

Прийшла листоноша з пенсією. Бабуся заквапилася, повела її в хату — і ні хвіртку, ні двері як слід не причинила.

Петрівна вийшла перша. За нею Васько й Тишко. Медяник висунув ніс на мороз, подумав і лишився на дивані.

Вони збилися в купку посеред двору, постояли секунд десять — і рушили. Попереду Жужа, замикала Петрівна, стежачи, щоб ніхто не відстав.

Ішли через півміста. Люди зупинялися й діставали телефони: дві собаки й троє котів переходили дорогу на переході, рівно, не розбігаючись. Хвеся відставала, задихалася, хустка збилася їй набік — і тому вигляд мала такий, ніби то не собака, а сувора маленька бабця поспішає на базар. Якийсь водій пропустив їх і довго сигналив услід, регочучи.

Жужа пам’ятала дорогу до найменшого повороту.

* * *

Олег почув, як у двері шкребуться.

Відчинив — і на кілька секунд просто застиг.

У передпокій упевнено вкотилася такса в мокрій хустці. За нею — велика кудлата собака. Далі гуртом коти, усі в снігу, збуджені, задоволені собою, і сіра кішка зайшла останньою, ніби перерахувала всіх на порозі.

— Це що за бригада?

Вероніка вибігла з кухні, побачила цю картину — і сіла на взуттєву полицю, затуливши обличчя руками.

— Вероніко. Це твої? Усі?

— Мої, — сказала вона в долоні. — Вони були в бабусі.

Жужа й Хвеся вирішили, що господиню образив саме цей чоловік, і взялися на нього гавкати. Петрівна загрозливо зашипіла з-за чобіт.

Олег постояв ще трохи. Потім мовчки надів куртку, узяв ключі від машини й вийшов.

Вероніка не побігла за ним. Сиділа на полиці, тварини лізли до неї з усіх боків, а вона думала тільки одне: сама. Сама все зіпсувала, своїми руками, за три тижні до весілля.

Вона подзвонила бабусі — сказала, що всі дійшли, усі живі, хай не хвилюється. Про решту не сказала нічого.

Минуло дві години. Потім три. У двері подзвонили.

На порозі стояв Олег із двома великими мішками корму — одним собачим, одним котячим.

— Не зачиняй, — сказав він, поставивши мішки в передпокої. — Я зараз.

Повернувся хвилин за п’ять. У правій руці тримав повідок, а на повідку йшла такса в червоному комбінезоні.

— Це Тося. Моя. — Олег розстебнув куртку, і звідти визирнула кішка. — А це Марися. Вони жили в Катрі, бо я на добових. Приймете в команду?

Вероніка відкрила рота й не змогла нічого сказати.

— Я ще в жовтні здогадався, — додав він. — У тебе на всіх кофтах шерсть трьох різних кольорів. Я думав, ти сама скажеш.

Петрівна вийшла вперед, обійшла Тосю по колу, понюхала Марисю й сіла. Це означало, що питання вирішене.

* * *

Минуло дев’ять років.

Хвеся досі не виходить надвір без хустки, тільки тепер її пов’язує дочка — семирічна Оленка, яка робить вузол криво, зате з першого разу. Медяник доживає в бабусі на печі. Жужі вже десять, вона нарешті навчилася ходити повільно.

Вероніка Петрівна й Олег Тарасович іноді згадують той грудневий день і сміються.

Хоча, якщо чесно, сміється переважно він. Вона й досі трохи червоніє.