Три незнайомці

Маргарита Опанасівна вийшла на ганок причинити віконницю — та так і застигла з гачком у руці.

Через дорогу, там, де від Орисиної хати лишився чорний остов і купа битої цегли, стояли троє. Жінка, підліток і мала дитина. Біля них на мокрій траві — дві сумки й картатий баул, перев’язаний мотузкою.

Був листопад. Пів на шосту, а темно вже, як опівночі. Дощ ішов третю добу і вже навіть не падав, а просто висів у повітрі — дрібний, холодний, такий, що залазить під комір і не відпускає до самої ночі.

Маргарита Опанасівна взяла ліхтарик із підвіконня і пішла через двір.

— Ви кого шукаєте? — гукнула ще від хвіртки.

Жінка обернулася різко, затуляючи собою малу.

— Вибачте. Ми… ми до цієї хати. Тут моя баба жила. Орися Прокопівна.

— Орися? — Маргарита Опанасівна підійшла ближче, посвітила знизу, щоб не в очі. — А ви їй хто?

— Онука. Марина. Я тут кожне літо була, малою. У вас коза тоді ще ходила, руда така, з обламаним рогом.

Маргарита Опанасівна помовчала.

— Мая, — сказала вона нарешті. — Тридцять років тому.

Марина знову озирнулася на чорні стіни — так, ніби ще сподівалася, що переплутала вулицю.

— А що з хатою?

— Згоріла. Позаторік, серед зими. Проводку там ніхто не міняв років сорок. Поки пожежну з району дочекалися, вже й гасити не було чого.

Марина нічого не відповіла. Тільки поправила лямку сумки на плечі, хоч та й не сповзала.

— Мам, — озвався хлопець, — може, підемо на трасу?

— На яку трасу, дитино? — Маргарита Опанасівна перевела ліхтарик на нього. Років п’ятнадцять-шістнадцять, куртка тонка, кросівки геть промокли. — Автобус звідси один, о шостій ранку. До траси три кілометри полем, там і вдень ноги повикручуєш, а зараз у тому полі вода по коліно.

Мала чхнула. Двічі, підряд.

— Так, — сказала Маргарита Опанасівна тим голосом, яким сорок років оголошувала своїм третьокласникам контрольну. — Берете речі й ідете до мене. Одну ніч переночуєте, а зранку будемо думати.

— Ми ж вас не знаємо, — тихо сказала Марина.

— Зате я вашу бабу знала. Ходіть уже, бо дитина мокра наскрізь.

* * *

У кухні пахло розігрітим борщем. Борщ Маргарита Опанасівна варила в неділю й розтягувала до четверга — бо на одну людину менше просто не звариш, хоч як мудруй.

Катруся заснула за столом, не доївши. Марина перенесла її на лаву, вкрила своєю курткою, а сама сіла на краєчок табуретки й сиділа рівно, як на співбесіді.

— Цех наш згорнули ще влітку, — сказала вона напівголосно. — Я там десять років відшила. Знайшла місце в іншому, а там платили так, що після оренди лишалося на хліб і проїзд. А потім хазяйка сказала, що продає квартиру. Дала два тижні.

— А батько дітей? — запитала Маргарита Опанасівна, не підводячи очей від чашки.

— Нема батька. Давно вже нема.

Більше вона нічого не пояснювала, і Маргарита Опанасівна не питала.

— Я думала, бабина хата стоїть, — Марина потерла обличчя долонями. — Думала, перезимуємо, город є, Женя дров нарубає. Я ж не знала, що вона…

Вона не договорила.

Женя тим часом підвівся, зібрав зі столу тарілки й поніс до мийки. Ніхто його не просив. Він помив посуд, витер, поставив у сушарку — і аж тоді сів назад.

Маргарита Опанасівна дивилася на його спину й чомусь думала про те, що в неї вдома вже років десять ніхто не мив за нею посуд.

* * *

Уранці замість дощу пішов мокрий сніг.

Марина з шостої була на ногах, вимила підлогу в сінях, зібрала сумки й стояла посеред кухні, чекаючи, поки хазяйка прокинеться.

— Куди ви в таке? — сказала Маргарита Опанасівна з порога. — Сідайте, чай холоне.

Одна ніч перетворилася на тиждень. Тиждень — на грудень.

Марина влаштувалася прибиральницею в школу в сусіднє село, а з січня перейшла в пекарню в райцентр. Вставала о пів на п’яту, бо маршрутка йшла о п’ятій сорок, і поверталася ввечері з теплим хлібом за пазухою — не крадькома, купувала, просто він до вечора ще не встигав захолонути.

Женя за зиму полагодив хвіртку, яка не зачинялася років п’ять, прочистив димар, поміняв кран у літньому умивальнику й навчився топити грубу так, що вона не димила. До школи в райцентр добирався шкільним автобусом, а після уроків тягав воду, рубав дрова, чистив сніг від ганку до хвіртки й далі до самої дороги.

Катруся пішла в перший клас у тій самій школі, де мила підлогу її мати. Курку з підбитим крилом вона назвала Пушинкою і носила їй хліб, за що інші кури мали до Пушинки серйозні претензії.

А в хаті стало гамірно.

Маргарита Опанасівна спіймала себе на цьому десь у середині січня: вона вранці не ввімкнула радіо. Просто забула. Бо й без радіо в хаті хтось говорив.

* * *

Грoші за проживання Марина пропонувала тричі.

Першого разу Маргарита Опанасівна сказала «не смішіть». Другого — «я вам що, готель?». На третій вона розсердилася по-справжньому, і Марина більше не пропонувала.

Натомість вона почала купувати.

Окуляри — бо старі були зламані на переніссі й замотані клейкою стрічкою, і хазяйка читала в них уже років зо два. Ліки для серця з аптекu в райцентрі, ті самі, які Маргарита Опанасівна раз на місяць собі «переносила на потім». Потім вживану пральну машину, привезену з оголошення, — бо жінка під вісімдесят прала руками в тазу, і на це неможливо було дивитися.

А навесні Женя з сусідом дядьком Василем перебрали шифер на даху. Там уже другий рік протікало над сінями, і під тим місцем стояло відро.

— Ремонт покрівлі, — сказала Маргарита Опанасівна, задерши голову. — Я на нього грoші відкладала ще за життя чоловіка.

— Хай лежать, — відповів Женя згори. — Шифер дядько Василь свій дав, у нього після гаража лишився.

* * *

У серванті, за склом, стояло два знімки.

На одному — Олеся. Донька. Темне каре, сірий піджак, великі сережки, усмішка на тридцять два зуби. Фото зробили в Києві років вісім тому, і Маргарита Опанасівна протирала на ньому скло щоранку, разом із рештою серванта.

На другому — дівчинка років десяти в шкільній формі. Онучка Софійка. Тільки Софійці зараз було вже шістнадцять, і бабуся уявлення не мала, як вона тепер виглядає.

Олеся не приїжджала чотири роки. Раз на кілька місяців на картку падали грoші — по дві, по три тисячі, без жодного слова. Маргарита Опанасівна їх не знімала. Вони там просто лежали, як лежать у шухляді речі, яких шкода викинути й нікуди подіти.

Дзвонити Олеся перестала пів року тому.

На стіні біля печі висів настінний календар, і кожен прожитий день на ньому був акуратно перекреслений навскіс. Ця звичка з’явилася на другий рік мовчання й сама собою не минала.

— Бабусю, а це хто? — спитала якось Катруся, тицяючи пальцем у скло серванта.

— Дочка моя. Олеся.

— А чого вона не приїжджає?

— Зайнята, — сказала Маргарита Опанасівна. — У Києві всі зайняті.

* * *

Ніна Тимофіївна перестріла її біля криниці на початку квітня.

— Маргарито, ти хоч документи сховала?

— Які документи, Ніно?

— На хату які! — сусідка поставила відро й озирнулася, хоч на вулиці не було ні душі. — Понаїдуть отакі, обкрутять бабу, поведуть до нoтаріуса, підсунуть дарчу — і все, гуляй. У Кобилянці так і було, я тобі кажу.

— Hотаріус у нас у райцентрі, на другому поверсі над aптекою, — спокійно сказала Маргарита Опанасівна. — Хочеш — сходимо разом, я тобі покажу, як воно робиться. Заодно й тобі оформимо.

Ніна Тимофіївна підняла відро й пішла, ображено стукаючи калошами.

А через п’ять днів у двір заїхав кросовер.

* * *

Була субота. Марина розвішувала білизну, тримаючи прищіпки в зубах. Женя сидів на даху літньої кухні й прибивав останній лист шиферу. Катруся біля клумби длубалася совочком, висаджуючи чорнобривці, які сама виростила на підвіконні.

Олеся вийшла з машини й не привіталася.

— Це що таке? — сказала вона, обводячи двір поглядом. — Це хто?

— Добрий день, — відповіла Марина, вийнявши прищіпки з рота.

— Я не вас питаю. Мамо! МАМО!

Маргарита Опанасівна вийшла на ганок, витираючи руки об фартух.

— Чого кричиш? Люди почують.

— Та хай чують! — Олеся грюкнула дверцятами. — Мені Ніна Тимофіївна вчора подзвонила! Сказала, що ти в хату пустила невідомо кого! Я всю ніч не спала, я з Києва летіла…

— Чотири години їхала, — сказала мати. — Летять літаком.

— Мамо, ти взагалі розумієш, що це афepuсти? Вони тебе обкрутять, перепишуть хату — і ти опинишся на вулиці! Я юриста знайомого маю, я йому зараз подзвоню…

— Дзвони.

Олеся затнулася.

— Що?

— Дзвони, кажу. Хай приїде твій юрист. Заодно й дах подивиться — там над сінями другий рік текло, поки Женя шифер не переклав. Юрист же, мабуть, і в шифері розбирається.

Олеся розвернулася до Марини.

— Скільки ви їй платите? Чи це вона вам платить?

— Ніскільки, — сказала Марина. — Я пропонувала. Вона не взяла. Якщо треба, я вам розписку напишу, що ми на хату не претендуємо.

— Ага, звичайно. Розписку вона напише.

— Жодних розписок у моїй хаті, — озвалася Маргарита Опанасівна.

З-за її спини виткнулася Катруся — брудні коліна, совочок у руці. Вчепилася в бабусину спідницю й дивилася на чужу тьотю знизу вгору.

Олеся замовкла. Тільки очі в неї забігали.

— І дитина ще, — сказала вона тихіше.

* * *

— Сядь, — мовила Маргарита Опанасівна. — Сядь на лаву, бо в тебе руки трусяться.

Олеся не сіла.

— Тоді стій і слухай. Ти коли тут була востаннє?

— Мамо, я…

— Я тобі скажу коли. Чотири роки тому, у травні. Привезла торт, побула дві години й поїхала, бо тобі дзвонили з роботи. Торт я потім віддала Ніні, бо сама б його й за тиждень не подужала.

— Я працюю! — Олеся підвищила голос. — Я не байдикую, мамо, я на двох роботах!

— Знаю. Всі працюють. І телефон у всіх у кишені лежить.

У дворі стало дуже тихо. Женя злякано завмер на даху, так і не опустивши молотка.

— Пів року, Олесю. Пів року ти мені не дзвонила. Я вже й лічити перестала… — вона помовчала. — Ні. Брешу. Не перестала.

— Мамо…

— У лютому я послизнулася біля криниці. Впала й піднятися не могла. Лежала на кризі й рахувала, скільки пролежу: Ніна по вівторках за хлібом ходить, отже, у вівторок і спохопиться. А був четвер.

Олеся мовчала.

— Женя вибіг у самій футболці, без куртки, і заніс мене в хату на руках. Фельдшерка наша, Валентина Іллівна, приїхала й сказала: добре, що не сама була. А Марина три ночі просиділа біля мене на табуретці. Ліки з райцентру привезла, за свої грoші, я потім тиждень сварилася.

— Чому ти мені не подзвонила?! — крикнула Олеся.

— А кому дзвонити? Гудкам?

Марина тихо відступила до літньої кухні, узявши Катрусю за руку. Олеся цього навіть не помітила.

— Ти мені не чужа, — сказала Маргарита Опанасівна вже спокійніше. — Ти моя дочка, і я тебе люблю, хоч ти в це вже, мабуть, не віриш. Тільки дочки в мене чотири роки не було. А люди були. Чужі люди. Вони мені воду носили, хліб пекли, ковдру поправляли й окуляри купили, бо я свої клейкою стрічкою мотала.

Вона зробила крок ближче.

— Раз я рідній дочці не потрібна — то нехай хоч чужі допоможуть. Я в свої роки вже не вибираю, з чиїх рук пити воду.

— Я ж тобі грoші кидала! — Олеся майже застогнала. — Кожні два місяці!

— Кидала. Вони всі на картці, до копійки. Хочеш — забери й купи собі спокій. Мені не грoші треба були, Олесю. Мені треба було, щоб хтось спитав, чи я обідала.

* * *

Олеся мовчки пішла в хату. Чи то щоб не плакати при чужих, чи то просто щоб кудись подітися.

Вона зупинилася посеред кухні — і побачила стіну біля печі.

Там висіли Катрусині малюнки. Кури. Кіт Тишко з непропорційними вусами. Хата з жовтим димом із комина. А з краю, на окремому аркуші — жінка. Темне каре, сірий піджак, великі сережки. Намальовано старанно — олівці аж продавили папір.

Унизу кривими друкованими літерами: «БАБУСИНА ОЛЕСЯ».

— Це хто? — спитала вона, хоч уже все зрозуміла.

Катруся визирнула з-за одвірка.

— Це ви, — сказала вона тихо. — Бабуся фотку показувала. Вона казала, ви на свята приїдете. То я заздалегідь намалювала, щоб висіло, коли приїдете.

Олеся стояла спиною до дверей дуже довго.

Потім сіла на лаву й заплакала. Негарно, по-дитячому, затуляючи рота долонею, щоб мала не почула.

Маргарита Опанасівна підійшла й поклала долоню їй на голову — так, як робила, коли Олеся в третьому класі принесла двійку з математики й боялася йти додому.

— Ну от, — сказала вона. — Оце вже краще.

Марина, не кажучи ні слова, поставила чайник.

* * *

Олеся залишилася ночувати.

Постелили їй у світлиці, на високому ліжку з горбатою периною, і вона півночі не спала — бо в селі тиша не така, як у місті. У місті тиша порожня, а тут вона повна: то собака десь гавкне, то дошка в сінях рипне, то вітер пройде по шиферу, який поклав чужий хлопець.

Уранці вона встала о шостій, бо в селі всі встають о шостій, і не знала, куди себе діти. Женя мовчки подав їй відро.

— Курям насипати. Якщо хочете.

Вона пішла сипати курям у своїх міських чоботях. Пушинка вийшла до неї першою, як до старої знайомої.

Поїхала Олеся по обіді. Біля хвіртки зупинилася, довго шукала щось у сумці, нічого не знайшла.

— Я на травневі приїду, — сказала. — З Софійкою.

— Приїжджай, — відповіла мати. — Тільки не на дві години.

— Не на дві.

Малюнок вона забрала з собою. Поклала на панель під лобове скло — так, щоб було видно всю дорогу.

Катруся бігла за машиною до самого повороту й махала обома руками. Олеся бачила її в дзеркалі й махала у відповідь, доки не звернула на трасу.

А ввечері Маргарита Опанасівна вперше за чотири роки не перекреслила день у настінному календарі.

Просто забула. І це було найкраще, що трапилося з нею за всю ту довгу зиму.