Рудий кіт із шостого поверху

Сорочку Іван прасував двічі. Перший раз вийшло криво — на спині залишився залом, ніби на ній цілий день хтось просидів. Він вилив у праску ще води, дочекався пари й пройшовся заново, повільно, від коміра до низу.

На плиті цокав годинник. Пів на дванадцяту ночі.

Завтра о десятій у нього була співбесіда, до якої він ішов чотири місяці. Сто двадцять днів надісланих резюме, ввічливих відмов і тиші, яка гірша за відмову. Системний адміністратор у компанію — нормальна зарплата, білий графік, і головне, робота саме та, яку він умів робити добре.

На картці залишалося чотириста тридцять грuвень. За оренду квартири платити через шість днів. Господиня вже двічі писала, що збирається піднімати ціну, бо «зробила ремонт і поставила нові вікна», хоча вікна в тій однокімнатній стояли з дев’яностих і закривалися тільки з поштовхом коліном.

Телефон засвітився. Мама.

— Ваню, ти вечеряв?

— Вечеряв, мам.

— А що їв?

Він подивився на порожню сковорідку в мийці, де ще годину тому були три яйця.

— Курку з гречкою. Мам, я нормально їм, чесно.

— На роботі як?

Ось тут він завжди робив паузу на півсекунди довшу, ніж треба.

— Та все як завжди. Завал.

— Ну добре. Ти там не перепрацьовуй.

Він поклав слухавку й довго дивився на екран, доки той не згас. Мама в селі була переконана, що син уже другий рік працює в поважній фірмі. Розповісти правду означало почути в трубці її голос — той самий, яким вона говорила, коли щось ставалося. Іван вирішив, що розкаже після того, як влаштується. Тоді це буде смішна історія, а не біда.

Будильник він поставив на сьому. Телефон поклав на підвіконня, не подивившись, скільки лишилося заряду.

* * *

Прокинувся він від того, що за вікном хтось бив по клавішах автомобільної сигналізації. Кімната була залита сірим світлом. Не ранковим — денним. Іван схопив телефон. Чорний екран.

Годинник на плиті показував за вісім хвилин дев’яту.

Далі все відбувалося зі швидкістю, на яку він себе не вважав здатним. Сорочка, штани, светр поверх — щоб не було видно ледь помітної плями від кулькової ручки на манжеті. Черевики. Ключі. Двері.

Він вилетів із під’їзду й одразу мало не сів на асфальт.

Уночі йшов дощ, а під ранок кленове й каштанове листя, яке двірник так і не догріб, розкисло й лягло на плитку суцільним слизьким шаром. Іван схопився за поручень, вирівнявся, вилаявся про себе на комунальників і пішов далі — маленькими швидкими кроками, розвівши руки, як людина, що вперше стала на лід.

Кінець жовтня. Сім градусів, туман до третього поверху, мокре гілля, з якого зривалися важкі краплі. Маршрутка до центру мала підійти за чотири хвилини. Якщо він устигне на неї, то буде на місці о пів на десяту. Якщо ні — усе.

Він шкодував, що не викликав таксі одразу. У такий день можна було й не рахувати останні грoші. А тепер таксі просто не встигне.

До повороту на зупинку залишалося метрів сорок.

«Устигаю», — подумав Іван, і в грудях від цієї думки стало легко.

А потім він почув крик.

* * *

Жіночий голос — зірваний, високий, на самій межі:

— Мурчику! Мурчику, не треба!

Іван зупинився. Не встиг подумати, чи варто, чи в нього є на це час, чи це взагалі його справа — ноги стали самі. Так буває, коли людина чує в чужому голосі справжній переляк.

Він озирнувся. Нікого. Підняв голову, ведучи поглядом угору по сірій дев’ятиповерхівці — четвертий, п’ятий, шостий.

На шостому було розчинене вікно, з якого висіла жінка, а з рами стирчала вибита москітна сітка. І щось руде вже летіло вниз.

Він не встиг зрозуміти, що саме. Тіло зрозуміло швидше — Іван інстинктивно закрив голову руками.

Удар прийшовся в передпліччя й потилицю. Ноги поїхали на листі, і він упав на бік, боляче приклавшись плечем об бордюр.

Останнє, що він бачив, — мокра плитка перед очима, жовтий кленовий лист, що прилип до неї, і руда пухнаста спина, яка сахнулася вбік і завмерла.

* * *

— Тільки не вставайте. Чуєте мене? Лежіть.

Іван розплющив очі. Над ним схилилося обличчя — молода жінка, років двадцяти семи, волосся зібране абияк, кофта наопашки, а на ногах — один кросівок і один домашній капець. Вона вибігла як була.

Трохи далі сидів рудий кіт і дивився на нього великими зеленими очима з таким виразом, ніби це Іван упав на нього, а не навпаки.

— Що… — Іван спробував сісти.

— На вас упав мій кіт. — Голос у неї тремтів. — Я викликала швuдку, там сказали чекати, у них зараз усі бригади на виїзді, щось велике сталося в районі. Ви головне різко не рухайтеся.

— Кіт?

— Мурчик. Він сів на сітку, а вона… — вона провела рукою по обличчю. — Я двічі просила господаря поміняти ту сітку. Двічі.

Іван обережно помацав потилицю. Під пальцями наростала гуля розміром із половину яйця. У голові гупало так, ніби всередині хтось методично працював молотком.

— Він живий? — спитав Іван.

Жінка кліпнула.

— Хто?

— Кіт ваш. Живий?

Вона подивилася на нього так, ніби він щойно сказав щось дуже дивне.

— Живий. Він на вас упав, тому й живий. — І раптом швидко додала: — Ой, вибачте, я не те хотіла сказати…

— Та нічого. — Іван сів, і світ поплив убік. — Скільки він важить?

— Сім із половиною.

— Воно й видно.

Вона несміливо всміхнулася, і тільки тоді Іван помітив, що в неї мокрі щоки.

— Мене Дарина звати. Ходімо до мене, я вас чаєм напою, лід прикладемо. Вам зараз не можна нікуди йти, чуєте?

— Іван. — Він підвівся, тримаючись за поручень, і ноги виявилися ватними. — Дарино, вибачте, мені треба. У мене співбесіда о десятій.

— Яка співбесіда? У вас на потилиці ґуля з кулак!

— Дуже потрібна співбесіда.

Він поправив светр, обтрусив коліно й пішов у бік зупинки. За спиною Дарина ще щось говорила — про трaвмпункт, про те, що вона себе не пробачить, — але слова вже розпливалися в тумані.

На холодному повітрі в голові трохи прояснилося.

* * *

Він не одразу зрозумів, чому на зупинці стільки людей.

Синьо-червоні відблиски пробивалися крізь туман ще з-за рогу. Іван підійшов ближче й побачив дві швuдкі, пoліцію, рятувальників, натовп, який тримали за жовтою стрічкою.

Маршрутка стояла впоперек дороги з роздертим боком. Поруч — бетонозмішувач із вивернутою кабіною.

— На швидкості влетів, — казав чоловік у робочій куртці комусь по телефону. — На мокрому не втримав. Вона щойно від’їхала…

Іван подивився на номер маршрутки. Той самий, на якому він щоранку колись їздив на попередню роботу. Той самий, на який він біг п’ять хвилин тому.

Він стояв і рахував у голові. Якби він не зупинився на той крик, то був би на зупинці якраз вчасно. Сів би, як завжди, ближче до задніх дверей — там, де тепер не було стінки.

Гуля на потилиці раптом здалася найкращою річчю, яка з ним сталася за чотири місяці. У кишені завібрував телефон. Він увімкнувся сам, коли трохи відігрівся від тіла — три відсотки заряду.

— Іване Петровичу? Ви записані на десяту. Будете? Просто в нас лишилося ще двоє людей, і потім директор їде.

— Буду! — сказав Іван так голосно, що на нього озирнулися. — Обов’язково буду.

* * *

Таксі він чекав двадцять три хвилини.

Диспетчерка приємним голосом пообіцяла найшвидшу машину й найкращого водія. Водій справді виявився хорошим — він чесно намагався. Але на Повітрофлотському вони стали намepтво, і хвилин через десять він розвів руками:

— Синку, тут пів міста стоїть. Сьогодні аварія на аварії, погода така. Хочеш — іди пішки, тут пішки, може, й швидше.

Іван прийшов в офіс за двадцять до дванадцятої. Мокрий, з розбитим плечем, у светрі, під яким сорочка вже прилипла до спини.

Секретарка подивилася на нього ввічливо й порожньо.

— На жаль, прийом на сьогодні завершено. Кандидата на посаду вже затвердили. Нові заявки не розглядаємо.

— А можна… — почав Іван.

— На жаль, ні.

* * *

Він вийшов і сів на сходинку біля входу, хоча вона була мокра.

Посидів так хвилин п’ять — з тим дурним відчуттям, що зараз двері прочиняться і його покличуть назад. Двері не прочинялися.

Іван спробував порахувати, на скільки йому вистачить чотирьохсот тридцяти грuвень і чи візьмуть у лoмбарді його ноутбук за нормальні гpoші. Потім згадав рудого кота, який сидів на мокрій плитці й дивився на нього зеленими очима.

І чомусь усміхнувся.

— Іване?

Він підняв голову.

Перед ним стояла Дарина. У пальті, з парасолькою, вже причесана й у двох однакових черевиках.

— Це ви? — вона підійшла ближче. — Що ви тут робите?

— Та ось. Був записаний на співбесіду. Спізнився.

Дарина повільно опустила парасольку.

— Стоп. Це ви до нас були записані?

— До вас?

— Я тут працюю. Менеджеркою з підбору персоналу. — Вона говорила й дивилася на нього так, ніби перевіряла, чи не сниться їй це. — Сьогодні я мала проводити ту співбесіду. А зранку в мене з вікна випав кіт, і я замість роботи возила його до фахівця. Просила тата підмінити.

— А ваш тато…

— Директор.

Іван подивився на неї знизу вгору й нічого не сказав. Просто не знайшов слів.

— Ідіть за мною, — сказала Дарина. — І не сперечайтеся, будь ласка. Я вам сьогодні кота на голову скинула, тепер маю право командувати.

* * *

Він сидів у коридорі й слухав, як за дверима вона говорить із кимось по телефону — спочатку спокійно, потім усе гучніше, а потім засміялася.

Через кілька хвилин двері відчинилися.

— Усе добре. Тато подивився ваше резюме ще вчора й хотів зустрітися саме з вами. Вакансія ваша. А того чоловіка переводять у другий офіс, у них там усе одно людини бракує.

Іван підвівся. Голова знову загула, і він схопився за одвірок.

— Дарино.

— Що?

— Мені треба вам щось сказати про вашого кота.

* * *

Увечері вони сиділи на кухні в її квартирі на шостому поверсі й пили чай із малиновим варенням. Іван довго відмовлявся, потім здався. По дорозі забіг у магазин і купив медівник — найбільший, який був.

Мурчик лежав на табуретці біля батареї, підібгавши лапи, і час від часу піднімав голову, коли розмова ставала гучнішою.

— Значить, якби ви не зупинилися, — тихо сказала Дарина.

— Значить, так.

— А чому зупинилися? Ви ж запізнювалися.

Іван подумав.

— Голос у вас був такий, що не зупинитися не вийшло.

Дарина довго мовчала, крутячи в руках чашку.

— Він бабусин, — сказала вона нарешті. — Мурчик. Бабусі не стало три роки тому, а він залишився. Я тоді думала, що це я його забрала. А виявилося, що це він мене.

Вона підвелася, підійшла до вікна й перевірила защіпку. Утретє за вечір.

— Знаєте, — сказав Іван, — за такий день я вам, мабуть, тепер довіку винен. І вам, і йому.

— Нічого ви не винні.

— Ну тоді доведеться одружитися. Інакше не розрахуюся.

Мурчик підняв голову й подивився на нього уважно, як людина, яка почула щось справді цікаве. Дарина розсміялася й сказала, що подумає над такою заманливою пропозицією.

Думала вона недовго.

* * *

Мама приїхала на весілля в новій хустці й півдороги від автостанції розповідала таксисту, що син у неї працює в поважній фірмі.

Іван не став уточнювати, що це стало правдою лише минулого місяця.

А Мурчик відтоді на підвіконня більше не заходив. Сідав біля батареї, дивився на вікно з безпечної відстані — і, схоже, вважав, що своє він на цьому світі вже зробив.