Сенбернар за парканом

О другій ночі на подвір’ї так тихо, що чути, як у бочці під ринвою зривається крапля.

Максим сидів на перевернутому відрі біля буди, тримав у долоні пляшечку з теплою сумішшю і намагався не думати про те, що вставати вже за чотири години. Двоє кошенят тицялися мордочками йому в пальці, промахувалися, пищали й починали спочатку. Поруч, підібгавши лапи, лежав Барні — сенбернар, який важив більше, ніж обидві Максимові доньки разом, — і дивився так уважно, ніби перевіряв, чи все робиться правильно.

— Не вчи мене, — сказав йому Максим пошепки. — Я двох дівчат вигодував.

Барні позіхнув на все подвір’я.

А почалося все з огірків.

* * *

Хату у селі Максим купив ще навесні. Квартиру в місті продали, і майже всі грpoші пішли на цю нерухомість із садком, колодязем і дахом, який протікав у трьох місцях. Тетяна з дівчатами лишилася поки в місті — доки батько сімейства не доведе житло до ладу. Він міняв вікна, тягав будматеріали, перекладав піч і щовечора надсилав дружині фото: дивись, ще одна стіна готова.

Сусід із лівого боку відрекомендувався на третій день.

— Господарю! А йди-но сюди, розмова є.

Біля паркана стояв сухенький чоловік у вицвілій панамі й махав рукою так, наче викликав на килим.

— Господарю! Я довго чекатиму?

Максим відклав сокиру, обтер долоні об штани й підійшов.

— Огірки, — сказав сусід. — У мене з грядки огірки зникли. Три дні тому було повно, а тепер — нема.

— І?

— А ти тут новий. Із міста. Від таких, як ти, усього можна чекати.

Логіка була залізна. Те, що у самого Максима огірків уродило вдвічі більше і половина пропадала на грядці, дядька Гната не бентежило. Він постояв, повимахував руками, пообіцяв написати заяву в район і навіть уточнив, що йому там безкоштовно дадуть консультацію, бо він людина літня і має право.

Максим мовчки пішов у город, нарвав повне цинкове відро і поставив біля хвіртки.

— На. Тільки відро потім поверни.

Дядько Гнат ніс те відро додому з таким виглядом, ніби виграв суперечку століття. Відро він не повернув. Через тиждень стояв біля паркана й обурювався, що в селі геть совісті не стало: хтось поцупив у нього нове відро.

* * *

Удруге він прийшов у серпні. Цього разу без панами — тримав її в руках і м’яв, і це чомусь виглядало гірше, ніж коли він розмахував руками.

— Кася зникла, — сказав. — Третій день нема.

— Яка Кася?

— Кішка моя. Оля її так назвала. Ти ж розумієш, це не просто кішка.

Про Олю Максим уже чув від бабусь біля магазину. Дружини дядька Гната не стало чотири роки тому, і відтоді він з людьми говорив тільки на підвищених тонах. Хату закинув, город закинув, вікна позатуляв газетами. Кішка лишилася від Олі — маленька, вузьколоба, з рудуватим підпалом на вухах.

— Співчуваю. Я тут при чому?

— Так це твоє теля її з’їло! — і дядько Гнат тицьнув пальцем через паркан.

Барні, який до цього моменту вдавав, що спить, підняв голову й невдоволено гавкнув.

— Лежати, — сказав Максим.

Пес ліг. Дядько Гнат про всяк випадок відступив на півкроку.

— Барні кішок не їсть. Не любить — так, буває. Але він з двору не виходить, і за паркан я його не пускаю. Може, вона просто загyляла?

— Загyляла! А хто мишей ловитиме? Ти ловитимеш?

Півдня після того сусід ходив своїм подвір’ям і голосно розмовляв сам із собою. А надвечір Кася повернулася. Максим саме ставив драбину до стіни, коли почув:

— Де тебе носило?! На ланцюг тебе посадити!

Дядько Гнат тримав кішку за боки обома руками й трусив її, як мішок із цибулею.

— Дядьку Гнате. Ви що робите. Вона ж кітна.

— Хто? Кася?

Він подивився на роздуті боки, і на його обличчі проступило щось таке, чого Максим не зрозумів. Не злість. Щось інше, гірше.

— Ото ще мені радість, — сказав дядько Гнат і поставив кішку на землю. Різко. Майже кuнув.

* * *

Наступного ранку Максим виїхав у райцентр по вікна. Машина ще не встигла завернути за клуб, а сусід уже вийшов на подвір’я, роззирнувся й покликав:

— Касю! Кась-кась-кась!

Вона прибігла одразу. Вона завжди прибігала на цей голос — той самий голос кликав її з веранди, коли Оля виносила блюдце.

Замість блюдця Кася отримала кинуту в свій бік жменю каміння.

Перші дві секунди вона не тікала. Просто не зрозуміла. Три роки він бурчав, лаявся, штовхав ногою миску — але годував. Щодня. А зараз над нею стояла зовсім чужа людина.

Кася нарешті ворухнулася. Куди бігти, думати не було коли. Вона рвонула через город, злетіла на сусідський паркан, стрибнула — і просто перед нею, на весь свій величезний зріст, стояв Барні. І гарчав.

Кішка зробила три відчайдушні стрибки й зникла в буді.

А сенбернар пішов уперед.

Дядько Гнат уже заносив ногу над штахетинами. Побачивши, що до паркана суне сімдесят кілограмів мокрого від гарчання собаки, він передумав так швидко, що лишив на цвяху половину холоші. Палиця полетіла в бур’ян, сам він переміряв власні огіркові грядки трьома стрибками й зачинився в сінях.

Барні повернувся до буди, зазирнув усередину, довго стояв — а потім ліг біля входу й поклав голову на лапи.

* * *

Коли Максим приїхав, пес гавкнув. Коротко, вимогливо. Так він робив завжди, коли хотів, щоб господар підійшов.

Максим підійшов, почухав його за вухом — і завмер. З буди чувся тонесенький писк.

Він став на коліна й зазирнув. У глибині, на складеній удвоє ковдрі, лежала сусідська Кася, а біля неї ворушилися двоє. Одне сіре й пухнасте, як кульбаба. Друге смугасте, з білою плямою на грудях.

— Оце так, — сказав Максим уголос.

Він подивився на пса. Пес подивився на нього.

— Не зачепиш?

Барні гавкнув двічі й знову ліг біля входу.

— Зрозумів, — усміхнувся Максим. — Охоронятимеш. Ну охороняй. З мене ввечері кістка.

* * *

Наступні дні дядько Гнат приходив до паркана як на роботу. Вимагав повернути кішку. Обіцяв сільського голову, район, область і особисто листа презuдентoві.

— Дядьку Гнате, — сказав йому Максим одного разу. — Скільки треба, стільки й житиме. Захоче піти — двері відчинені. Але з криками ви до неї більше не підійдете.

— Це моя кішка!

— Це Олина кішка. Різниця є.

Сусід тоді нічого не відповів. Розвернувся й пішов. І це було перше за все літо, коли він пішов мовчки.

Максим тим часом купив у райцентрі великий пакунок корму, притягнув із хати миску й поставив біля буди. Кошенята його влаштовували цілком. Наприкінці вересня він мав закінчити ремонт і привезти Тетяну з дівчатами. От і буде кожній подарунок.

* * *

Через два тижні Кася занедужала. Майже не їла, не виходила з буди, лежала якось надто рівно.

Переноски в господарстві не знайшлося, тож Максим поклав кішку в картонну коробку, застелену рушником, і повіз у ветерuнарну клінікy в райцентрі, до знайомого лікаря. Кошенята лишилися в буді під Барні.

Того, що сталося далі, він не бачив.

А сталося ось що. Дядько Гнат і його кум Пилип бачили, як від воріт від’їхала машина. І в дядька Гната народився план.

Геніальністю той план не вирізнявся, але мав шанс. Пилип обійшов ділянку з тилу й почав гатити палицею по паркану. Барні зірвався з місця й помчав зустрічати гостя. Тим часом дядько Гнат переліз зі свого боку й дрібними кроками пішов до буди.

Він засунув руку всередину й дістав обох. Кошенята кліпали на нього великими каламутними очима й обурено пищали: їх розбудили серед дня без жодної причини.

Барні перестав гавкати на півзвуці.

Він розвернувся й пішов назад так, що з-під лап полетіли грудки. Сімдесят кілограмів на швидкості — це не собака, це лавина. Дядько Гнат зрозумів, що влип, аж тоді, коли ця лавина спинилася за півкроку від нього й тихо загарчала.

Біля воріт скрипнули гальма.

Максим спершу вигнав від паркана Пилипа — без розмов, самими лише жестами. Потім зайшов у двір і підійшов до сусіда, який стояв посеред подвір’я з двома кошенятами в долонях і боявся навіть перевести подих.

Барні свою справу знав добре. Він умів нагнати страху, жодного разу не торкнувшись.

— Що ж ви робите, дядьку Гнате.

Сусід мовчав. Потім проковтнув клубок у горлі й попросив:

— Прибери собаку. По-людськи прошу.

— По-людськи? А самі ви хто? Давно на себе в дзеркало дивилися?

— Прибери. Більше не буду.

— Барні вас із кошенятами не випустить.

— Та не треба мені ті кошенята! — раптом вирвалося в нього, і голос зірвався. — Я думав, ти прийдеш просити. Хоч раз прийдеш. Хоч про щось попросиш.

Максим не одразу зрозумів. А потім зрозумів — і від цього стало гірше, ніж від злості.

Три роки в тій хаті ніхто ні з ким не говорив. Три роки — газети на вікнах, холодна піч і кішка, яку можна лаяти, бо вона єдина, хто ще відгукується.

Він обережно забрав кошенят, поклав їх назад у буду й провів дядька Гната до хвіртки.

— Приходьте, — сказав уже в спину. — Тільки в хвіртку. І без палиці.

* * *

Касю довелося лишити в клініці — лікар сказав, що потрібен догляд і кілька днів під наглядом фахівця, а кошенят доведеться годувати самому.

Так і з’явилися ті ночі з пляшечкою на перевернутому відрі.

— А ти, виходить, поки за маму, — сказав Максим псові десь на четверту ніч.

Барні проти не був. Він узагалі мав дивовижну здатність нічого не пояснювати й усе розуміти. Коли одне з кошенят відповзало на траву, він підсовував лапу — і те впиралося в теплу стіну й поверталося назад.

«У кожного кошеняти має бути свій сенбернар», — подумав Максим і пішов спати.

* * *

Через тиждень він привіз із міста Касю. А наступного дня — Тетяну з дівчатами.

Соломія побачила буду першою і зойкнула так, що Барні аж підвівся. Ярина, якій було чотири, підійшла до сенбернара, обійняла його за морду й повідомила:

— Ти теплий.

Кошенят охрестили за півгодини. Сіре стало Ґудзиком — за кругле здивоване обличчя. Смугасте отримало ім’я Cоля.

Максим смажив м’ясо на решітці, Тетяна різала салат із того, що встигло вродити на грядках, а дівчата лежали на траві поруч із псом і по черзі розповідали йому, як минув їхній рік.

* * *

Дядько Гнат прийшов у жовтні. У хвіртку, як домовлялися.

Він стояв, м’яв у руках панаму й довго не міг почати. А потім витяг з-за пазухи маленьку подушечку, зшиту з клаптиків — вицвілу, з обшарпаним кутиком.

— Оля шила, — сказав. — Касі. Вона на ній спала.

Тетяна вийшла на ґанок, витерла руки об фартух і подивилася на нього довше, ніж було потрібно.

— Заходьте, — сказала. — У нас борщ.

Ґудзика він забрав на початку листопада. Соломія плакала весь вечір, а потім сама віднесла сусідові миску, іграшку й довгу інструкцію, записану олівцем на аркуші в клітинку: чим годувати, коли гратися, о котрій вимикати світло.

До весни в тій хаті з’явилися нові вікна. Газети зі скла зникли. З димаря щоранку йшов дим.

А ввечері, коли на подвір’ї ставало тихо, з-за паркана було чути, як старий чоловік розмовляє з кимось на своїй веранді — спокійно, без крику, як говорять з тим, кого не хочуть налякати.

Барні в такі хвилини піднімав голову, слухав і знову клав її на лапи.

Усі були на місці.