Кіт, який умів домовитися

Телефон озвався о пів на десяту вечора, коли Ірина Олексіївна домивала останню тарілку й думала тільки про те, як дійти до дивана.

— Слухаю.

— Це Ірина Олексіївна? — голос жіночий, чужий, трохи захеканий. — Мені ваш номер дала Люда з поліклініки. Вона сказала… — жінка запнулася. — Вибачте, я зараз скажу дурницю. Вона сказала, що у вас є кіт, який уміє домовлятися.

Ірина Олексіївна витерла руки об рушник і озирнулася.

Семен лежав на бильці дивана — точно так, як щовечора: одна лапа звисає, друга підібгана, очі напівзаплющені. Смугастий, важкий, спокійний. Почувши, що мова про нього, він розплющив одне око.

— Є, — сказала Ірина Олексіївна. — Розказуйте, що там у вас сталося.

* * *

А знайшла вона його в лютому, біля баків, на розмоклому шматку картону.

Тоді якраз відлига змінилася морозом, і подвір’я взялося кригою так, що бабусі з їхньої п’ятиповерхівки ходили в магазин попід стіною, тримаючись за трубу. Ірина Олексіївна винесла відро, поставила його й побачила кота. Він не втік. Навіть не підвівся. Просто подивився на неї — і в цьому погляді не було ані страху, ані надії.

А на шиї в нього був нашийник. Синій, із дурнуватим бубонцем.

Ось це вона запам’ятала найкраще. Не худі боки, не примерзлу до картону шерсть — нашийник. Хтось же його купував. Хтось застібав на цій шиї, підбирав розмір, може, ще й сміявся, як воно теленькає по квартирі.

Додому вона несла його в сумці з базару, поверх пакета з гречкою.

Місяць після того він з бильця дивана не злазив.

Лежав і мовчав. Їсти при ній не їв — вона наливала в миску й ішла в кімнату, вдавала, що дивиться телевізор, і тільки тоді чула тихе цокання об кахлі. Перший тиждень щоразу, коли клацав замок у дверях, він зривався й біг у коридор. Ставав і чекав.

Потім перестав.

Оце «перестав» Ірині Олексіївні досі згадувати важко.

Вона його не чіпала. Не тягла до себе на коліна, не сюсюкала, не носила по квартирі, як ляльку. Просто сідала поруч із бильцем зі своїм чаєм і сиділа. Розповідала, що на базарі знову подорожчав сир. Що в сусідів згори, здається, знову ремонт. Що онук дзвонив, обіцяв приїхати на травневі, але хто ж його зна.

Наприкінці березня, коли з дахів уже текло, він одного вечора зістрибнув і сам ліг їй на коліна.

Ото й усе. Оце й була вся дресура.

* * *

А історія з «домовлятися» почалася через Марину з третього поверху.

Марина принесла з-під школи кошеня — сіре, кістляве, з надто великими вухами. Купила лоток, купила наповнювач, той дорогий, деревний, у зеленому пакеті. Назвала Пилипком. І два тижні по тому сиділа у себе на кухні й плакала.

— Ірино Олексіївно, я ж не погана людина, — казала вона, розмазуючи туш. — Я ж його не з примхи взяла. Але я більше не можу. Я вранці встаю, а в мене тапці мокрі. Я на диван сідаю — і не сідаю, бо там теж. Ми ж торік ледве на той ламінат зібрали.

— То віддай у притулок, якщо вже так.

— Та в який притулок, там і своїх не знають куди дівати! — Марина махнула рукою. — Віднесу назад під школу, там його хтось підбере. Там же діти ходять.

Сказала — і сама злякалася того, що сказала. Замовкла.

Семен того дня прийшов у гості з хазяйкою в сумці — Ірина Олексіївна вже тоді почала брати його з собою, бо самого лишати не хотілося. Він сидів на підлозі, слухав цю розмову й дивився кудись повз обох жінок.

А потім устав і пішов у кімнату.

Там Пилипко саме прилаштувався біля ніжки шафи — з тим зосередженим виглядом, який усе пояснює без слів.

Що там між ними було, ніхто не бачив. Чули тільки коротке невдоволене нявкання. А далі з кімнати вийшла процесія: попереду Семен, за ним, ображено підібравши хвоста, кошеня.

Марина визирнула з-за одвірка. Ірина Олексіївна визирнула теж — бо їй самій було страшенно цікаво.

Семен привів малого у ванну, до лотка. Заліз туди сам. Присів. Потім неквапно загріб лапами наповнювач, вибрався й сів поруч із виглядом людини, яка щойно провела виробничий інструктаж.

Пилипко подивився. Обійшов лоток кругом. Понюхав. І поліз усередину. У нього вийшло з першого разу.

— Він же просто не знав, — тихо сказала Марина. І чомусь заплакала знову, тільки вже по-іншому.

* * *

Далі спрацювало те, що в невеликому місті працює краще за будь-яку рекламу.

Марина розказала кумі. Кума — колезі з пошти. Колега — своїй невістці. І десь на четвертому переказі історія вже звучала так, ніби в Ірини Олексіївни живе кіт, який розуміє людську мову й проводить з іншими котами роз’яснювальні бесіди.

Дзвонити почали разів зо два на тиждень.

Був Тимко з нової дев’ятиповерхівки — рудий бешкетник, який за півроку роздер кут дивана до поролону й уже приглядався до шпалер. Хазяїн сказав дружині коротко: або кіт, або ремонт, вибирай.

Ірина Олексіївна приїхала, випустила Семена й пішла пити чай на кухню, бо знала: без неї швидше.

Семен обійшов кімнату. Понюхав пошарпаний кут. Потім рушив у передпокій — і там, за дверима, знайшов кігтеточку. Нову. З цінником, який ніхто так і не зірвав.

— А чого вона у вас у коридорі стоїть? — спитала Ірина Олексіївна.

— Так а де ж їй стояти? Не в залі ж, вона ж непоказна.

— То вона й дертиме там, де їй зручно, а не там, де вам гарно.

Кігтеточку перенесли до дивана. Тимко подрав її за три дні до стану мочалки — і диван більше не чіпав.

Був кіт із Заріччя, який рівно о третій ночі починав кусати хазяйку за п’яти. Виявилося, вечеряв він о шостій вечора й до ранку встигав добряче зголодніти.

Була кішка, яка перестала ходити в лоток після того, як його переставили ближче до пральної машини. Машина гуркотіла на віджимі. Кішка боялася.

Ірина Олексіївна за той рік зрозуміла одну річ, від якої їй було і смішно, і трохи гірко.

Семен не вмів жодного чуда. Не було в нього ані таємної мови, ані котячої мудрості. Він просто приходив у чужу квартиру — великий, спокійний, нікуди не поспішаючий — і люди раптом починали дивитися. На кігтеточку за дверима. На лоток біля пральної машини. На миску, яку востаннє наповнювали десять годин тому.

Дивилися — і бачили те, що весь цей час було в них перед очима.

* * *

А та жінка, що подзвонила о пів на десяту, звалася Оксана. І випадок у неї був не такий, як усі попередні.

Її кіт Лаврик плакав ночами.

Не нявкав — саме плакав. Виходив у передпокій, сідав під вхідними дверима й тягнув одну довгу ноту, з паузами, до самого ранку. Почалося це після переїзду: вони з чоловіком поміняли квартиру, перевезли меблі, і от уже третій місяць сусіди пишуть у чат ОСББ, а чоловік щоранку каже одне й те саме: віддай його комусь, я так більше не висплюся.

Ірина Олексіївна приїхала в суботу.

Лаврик виявився чорним, худим, з переляканими жовтими очима. Побачивши Семена, він зашипів і заліз під тумбу.

Семен на те шипіння не звернув жодної уваги.

Він пройшов у передпокій, обнюхав килимок під дверима, постояв, ніби щось прикидав. А потім ліг. Просто ліг посеред коридора, поклав голову на лапи й заплющив очі.

І лежав. Минуло хвилин двадцять. Оксана вже разів три поривалася щось сказати, і Ірина Олексіївна щоразу зупиняла її поглядом.

Спершу з-під тумби визирнув ніс. Потім вуса. Потім чорний кіт виліз повністю, посидів на відстані, ніби зважуючи, і ліг — не поруч, ні. За півметра, спиною до Семена. Але ліг.

Так вони й пролежали до самого вечора.

— І що це було? — пошепки спитала Оксана вже в дверях.

— А нічого не було, — знизала плечима Ірина Олексіївна. — Він же не нявкає вам ночами з вредності. Він у новій квартирі сидить під дверима й чекає, коли повернеться те, що було. Він же не знає, що ви переїхали. Він думає, що загубився.

Оксана мовчала.

— Ви його вночі не проганяйте, — сказала Ірина Олексіївна. — Він плаче — а ви встаньте, вийдіть і посидьте біля нього хвилин п’ять. Не гладьте, як не хоче. Просто побудьте поруч. І лежанку його з коридора заберіть у спальню.

— І все?

— І все.

Оксана подзвонила через два з половиною тижні. Голос у неї був якийсь розгублений.

— Ірино Олексіївно, він спить у мене в ногах. Кожну ніч. Я вже й сама звикла, вже й прокидаюся, коли він не приходить.

* * *

Того вечора Ірина Олексіївна довго сиділа на кухні й думала про одну річ.

Що ніякий Семен не кіт по виклику. І що ті двадцять хвилин на чужому килимку він робив рівно те саме, що колись робила з ним вона — того лютого, коли він лежав на бильці дивана й не хотів жити.

Вона тоді нічого не вміла. Не знала ані як його розговорити, ані чим годувати, — потім уже возила у ветклінікy через усе місто, потім уже вивчила все про кормu й вітамінu для дорocлих котів.

А спершу вона просто сідала поруч і сиділа.

Виходить, він запам’ятав.

Семен лежав на своєму місці, на бильці, звісивши лапу. У кімнаті пахло чаєм і мокрим асфальтом з відчиненої кватирки — надворі знову зарядив жовтневий дощ.

Телефон на столі мовчав. Але Ірина Олексіївна знала: до вихідних обов’язково хтось подзвонить. Скаже, що йому дали цей номер. Що йому сказали дурницю, у яку він, звісно, не вірить, але от кіт дере шпалери, або плаче ночами, або не йде на руки вже другий місяць.

І вона відповість те, що відповідає завжди.

— Розказуйте, що там у вас.

Бо майже завжди виявляється, що домовитися можна. Треба тільки, щоб хтось нарешті сів поруч і подивився.