Зламана півонія

— Ми ж для тебе стараємося! — сказала свекруха. Люда підняла з землі зламану півонію й нарешті відповіла

Люда впізнала мамину півонію за клаптиком синьої стрічки.

Торік сама прив’язала його до кілочка, щоб навесні не зачепити молоді паростки. Тепер кілочок валявся біля тачки, а поруч лежав вивернутий із землі кущ. Грубе коріння було перерубане лопатою.

Вона поставила на мокру доріжку пакет із хлібом і яблучним пирогом.

— А це навіщо викопали?

Катерина Семенівна випросталася, притримуючи поперек.

— Та вона пів грядки займала. Не бійся, я там полуницю посаджу. Гарну, ранню. Он скільки розеток привезла.

Був початок вересня. Уночі пройшов дощ, і на старих яблунях ще тремтіли краплі. За парканом пахло опалим листям, а з сусіднього двору долинало рівне гупання: хтось складав дрова під навіс.

Зазвичай ці звуки заспокоювали Люду ще біля хвіртки. Сьогодні вона стояла й не впізнавала свого подвір’я.

Невеликий газон перед хатою перерізали дві темні смуги. Дернина лежала купами. Чорнобривці, які ще вчора цвіли вздовж доріжки, були кинуті в тачку разом із бур’яном. Біля лавки височіли мішки, від яких тягнуло гноєм, а там, де Люда любила сидіти з книжкою, хтось уже повбивав кілки.

— Тут часник буде під зиму, — пояснила свекруха. — А навесні поставимо тепличку. Марк уже каркас приміряє.

Люда повільно підвела голову.

— Марк тут?

— А хто ж мені це все привіз? Не сама ж я ті мішки тягала.

І лише тоді Люда почула за хатою знайоме брязкання інструментів.

—

Цей будинок за сорок хвилин їзди від міста дістався їй від матері ще до заміжжя.

Нічого особливого: низенька цегляна хата, шиферний дах, веранда, яку щовесни треба було підфарбовувати. У кухні трохи перекошувалися дверцята старої шафки, а біля порога під час сильного дощу набігала калюжа.

Люда могла б продати все й додати грoші на більшу квартиру. Знайомі не раз радили.

Але тут на дверній лиштві залишилися олівцеві рисочки: її зріст у сім, дев’ять, дванадцять років. У шухляді лежали мамині окуляри, загорнуті в носовичок. А півонію під вікном вони колись привезли від бабусі в старому емальованому відрі.

Мама все життя працювала. Після зміни на пошті йшла в город, у вихідні прала, полола, закручувала банки. Коли Люда приїжджала з міста, заставала її то над відром картоплі, то біля плити.

— Посидь хоч трохи, мамо.

— Зараз, доню. Оце тільки дороблю.

Те «дороблю» ніколи не закінчувалося. І лише останньої осені, коли мама вже швидко втомлювалася, Люда винесла під яблуню два стільці й майже силоміць посадила її поруч.

Вони пили чай із термоса. На маминих колінах лежав картатий плед. Над парканом висіла гілка, обліплена дрібними яблуками.

— Гарно в нас, — сказала тоді мама, роздивляючись подвір’я так, наче бачила вперше. — А я все в землю дивлюся.

Наступної весни її не стало.

Люда залишила невелику грядку зелені, кілька кущів смородини, квіти. Решту городу засіяла травою. Не відразу: сама розрівнювала землю, збирала каміння, кілька разів пересівала витоптані місця.

Потім поставила під яблунею дерев’яну лавку. На ній можна було просто сидіти. Не чистити квасолю в миску. Не перебирати цибулю. Не виправдовуватися, що болить голова.

Коли вони з Марком почали зустрічатися, саме сюди вона вперше привезла його на вихідні.

— У тебе тут якось легко дихається, — сказав він тоді.

Люда повірила, що він розуміє чому.

—

Марк вийшов з-за рогу з рулеткою в руці.

— О, ти вже? А я думав, після обіду будеш.

Вона мала затриматися на роботі. У бухгалтерії накопичилися документи, але Люда прийшла раніше, закінчила до одинадцятої й дорогою забрала з квартири пиріг, спечений звечора.

Хотіла встигнути побути з чоловіком до вечірнього похолодання.

— Ти дозволив це зробити?

Марк глянув на перекопану землю.

— Людо, почекай. Ми ж не весь двір. Мама каже, тут найкраще сонце.

— Ми домовлялися, що перед хатою буде трава й квіти.

— Ну було таке. Але ж трохи полуниці не завадить.

— Чому ти мені не подзвонив?

Він почав змотувати рулетку, хоча вона й без того була змотана.

— Ти працювала.

— На повідомлення про хліб я тобі відповіла.

Марк мовчав. Катерина Семенівна зітхнула так голосно, щоб обоє почули.

— Бо знав, що ти знову почнеш. Я ще влітку казала: треба землю до ладу привести. А ти все — не хочу, не треба. Ми ж для тебе стараємося!

Люда подивилася на її забруднені руки, на стару жилетку, на щоки, червоні від роботи. Ще дорогою вона думала запропонувати Маркові запросити маму наступної неділі. Посиділи б разом, спекли картоплю, забрали б для неї яблук.

— Я вас просила не копати, — сказала Люда. — Пам’ятаєте?

— Та що ти заладила? Трава відросте, якщо так уже треба. А поки хоч користь буде.

— І півонія відросте?

— Господи, та купимо тобі квітку! На базарі їх повно.

Люда присіла навпочіпки біля тачки. На одному з уламків кореня залишилася грудка землі. Вона підняла його обома руками, обережно, ніби там могло щось боліти.

— Цю ми з мамою садили.

Марк нарешті перестав крутити рулетку.

— Людо…

— Ти ж знав.

— Я був за хатою. Не бачив, що мама її викопала.

— А траву ти бачив?

Він опустив очі. Катерина Семенівна переступила з ноги на ногу.

— Я теж свою матір поховала. Але не можна за кожну стару річ триматися. Живим жити треба.

Люда повільно встала.

— От я й хотіла тут жити. Приїжджати після роботи й відпочивати.

— А я, думаєш, не втомлювалася? — голос свекрухи став різкішим. — З ферми прийдеш — город чекає. Двоє дітей, чоловікові зарплату затримують, у погребі порожньо. Ніхто не питав, хочу я чи ні.

— Шкода, що не питали, — сказала Люда. — Але я вас питаю. Завжди. Навіть коли продукти вам купую, дзвоню, що взяти. Чому зі мною так не можна?

На кілька секунд стало тихо. Потім Марк зробив те, чого вона найбільше боялася.

— Людо, ну досить уже. Мама зранку працює. Могла б хоч подякувати, а потім розбиратися.

Вона дивилася на нього й чекала, що він почує власні слова. Сам. Без її пояснень. Не почув.

— Візьми он ті ящики, — додав він тихіше. — Перенеси під паркан. Давай хоч закінчимо, дощ збирається.

—

Люда поклала корінь півонії на край клумби й підійшла до розсади.

У дерев’яних ящиках стояли стаканчики з молодими кущиками полуниці. На деяких були підписані сорти. Катерина Семенівна підкладала під них старі газети, повертала до сонця, везла сюди, притримуючи на поворотах.

Люда підняла один ящик.

— Оце вже інша справа, — полегшено видихнула свекруха. — Тільки дивись, листочки не обламай.

Ящик виявився важчим, ніж здавався. Мокре дерево врізалося в долоні. Люда пішла до хвіртки.

— Ти куди? — спитав Марк.

Вона не відповіла. За хвірткою стояла його машина. Люда обійшла її й зупинилася біля багажника. Катерина Семенівна поспішила слідом.

— Ти що надумала? Куди несеш? Не здумай викидати! Я їх усе літо ростила!

Люда обернулася. Свекруха дивилася на ящик так, ніби саме зараз вирішувалося щось непоправне.

— Відкрий багажник, Марку.

— Людо, постав. Давай поговоримо.

— Мені важко. Відкрий, будь ласка.

Він натиснув кнопку на ключі. Вона поставила розсаду всередину, підклала під ящик старий мішок, щоб той не ковзав. Випросталася й витерла руки об джинси.

— Я нічого не викидатиму, Катерино Семенівно. Ви виростили — ви й вирішите, де посадити. Але не тут.

— І що ж мені тепер із нею робити?

— Можна відвезти на вашу ділянку. Можна комусь віддати. Марк допоможе.

— Там води немає! Тому я й хотіла у вас. У нас сім’я чи що? Невже матері кількох грядок шкода?

Люда притулилася спиною до машини. Ноги чомусь тремтіли.

— Ви могли сказати про воду. Попросити місце. Ми могли щось придумати.

— Ти б усе одно відмовила.

— Може, й відмовила б. Я маю таке право.

Катерина Семенівна стиснула губи.

— Ну от. Усе твоє. А ми тут чужі, виходить.

Люда ковтнула клубок у горлі.

— Я вам ключ дала, щоб ви могли приїхати, коли хочете побути за містом. Постелила у маленькій кімнаті. Ваші капці купила, чай, який ви любите. Ви ж знаєте, я вам рада. Але сьогодні приїхала — і сама тут наче чужа. Стою, прошу залишити мої квіти, а мене ніхто не слухає.

Марк відвернувся до дороги.

— Людо, я не думав, що тебе це так зачепить.

— Ти знав, що я проти. Просто сподівався, що змирюся, коли вже буде зроблено.

Він не заперечив.

—

Дощ почався дрібний, холодний. Люда занесла в дім хліб і пиріг. Увімкнула чайник, витягла з шафи чистий рушник для свекрухи. Усі ці звичні рухи давалися легше, ніж слова.

Марк зайшов за нею.

— Я зараз маму відвезу й повернуся. Добре?

Вона стояла біля мийки, змиваючи землю з пальців.

— Сьогодні не повертайся.

— Ти мене виганяєш?

— Я прошу залишити мене саму. Сьогодні я не зможу з тобою нормально говорити.

— Через грядки?

Люда закрутила кран.

— Коли ти востаннє бачив, щоб я так просила тебе зупинитися?

Він сперся долонею на одвірок.

— Не пам’ятаю.

— А сьогодні не зупинився.

Марк постояв, потім кивнув. Вона відрізала два шматки пирога, загорнула в папір і поклала в пакет.

— Мама, мабуть, зранку не їла. Візьми в дорогу.

— Ти після всього ще й пиріг їй даєш?

Люда втомлено глянула на нього.

— Марку, я злюся. Але не хочу, щоб вона їхала голодна.

Коли вони поїхали, Люда взяла старий таз, зібрала з землі все, що залишилося від півонії, і перенесла під навіс. Сусідка, яка поверталася з магазину, зупинилася біля хвіртки.

— Людочко, що це у вас?

Люда хотіла сказати: нічого. Звичне слово вже стояло на язиці. Але раптом сіла на сходинку й заплакала. Сусідка мовчки поставила сумку під навіс. Сіла поруч.

Не казала, що не варто плакати через квіти. Не радила бути мудрішою. Тільки трохи згодом взяла таз і придивилася до коріння.

— Оцей шматочок спробуємо посадити. Брунька ніби ціла. Не знаю, чи прийметься, але спробуємо.

Люда кивнула й подала їй маленьку лопатку.

—

Марк подзвонив наступного вечора.

— Я все обдумав, — почав він.

Люда сиділа у квартирі біля вікна. Повернулася з дачі сама, привезла порожній термос і мамину стару кофту, в якій учора працювала під дощем.

— Слухаю.

— Я знав, що ти не погодишся. Мама наполягала, а мені не хотілося з нею сваритися. Думав, із тобою якось домовлюся потім.

Люда довго мовчала.

— Тобто зі мною сваритися було простіше?

— Виходить, так.

Це була неприємна відповідь. Але вперше за ці два дні — чесна.

— Пробач, — сказав Марк. — Я ще й тебе винною виставив.

— Що ти сказав мамі?

— Що ми приїхали без дозволу й усе зіпсували. Що ти нас попереджала. Вона образилася. Каже, тепер до вас узагалі не поїду.

Люда заплющила очі.

— І ти хочеш, щоб я їй подзвонила?

— Ні. Сам поговорю.

Вона вперше трохи розслабила плечі.

Марк запропонував приїхати в суботу: розібрати каркас, вивезти мішки, розрівняти землю. Запитав, чи можна показати фотографії подвір’я знайомому садівникові й порадитися, як відновити траву.

Люда погодилася.

Та коли він спитав, чи може повернутися додому, відповіла:

— Дай мені ще кілька днів.

Він не торгувався.

—

Катерина Семенівна мовчала майже три тижні. Люда знала від Марка, що розсаду мати частково віддала сусідкам, а решту залишила на своїй ділянці. Воду він привіз у великих каністрах. Каркас теплиці поки склали в її сараї.

Одного четверга свекруха подзвонила сама.

— Ти вдома?

Люда насторожилася.

— Так.

— Можна зайти? Я недалеко. Якщо незручно, то іншим разом.

Це «можна» прозвучало так незвично, що Люда не відразу відповіла. Катерина Семенівна прийшла без пакетів і банок. Зняла взуття, акуратно поставила біля стіни. На кухні сіла на край стільця.

— Марк сказав, ви вже траву посіяли.

— На частині. Подивимося, як зійде.

— А півонія?

— Посадили те, що лишилося. До весни не знатимемо.

Свекруха потерла долоні.

— Я бачила, що там квіти. Не думай, що не бачила. Просто вирішила: полуниця потрібніша.

Люда дивилася на неї через стіл.

— Ви й про маму знали. Я вам розповідала.

— Знала, — тихо відповіла Катерина Семенівна.

Чайник клацнув, але Люда не підвелася.

— Я потім удома згадала одну річ, — продовжила свекруха. — У мене після весілля жоржини росли. Червоні, коло літньої кухні. Моя свекруха їх курям порубала. Сказала, що затіняють огірки.

Вона провела пальцем по шву скатертини.

— Я тоді за сараєм плакала, щоб чоловік не бачив. Соромно було через таке ревти. А тепер от сама…

Люда не поспішала її заспокоювати.

— Мені було боляче, — сказала вона. — І коли ви копали, і коли сміялися, що я приїхала відпочивати.

— Я знаю.

— Не знаю, чи знаєте.

Катерина Семенівна витримала її погляд.

— Може, й не все знаю. Але мала зупинитися, коли ти сказала. Пробач мені, Людо.

Потім дістала з кишені конверт і поклала на край столу.

— Це на траву. І на землю, яку довелося привозити. Марк не хотів брати, але я теж там наробила.

Люда не повернула конверт. Лише посунула його подалі від чашок.

— Дякую. Чай будете?

Катерина Семенівна кивнула.

Того вечора вони не обіймалися й не говорили, що все забуто. Пили чай, потім обговорили, коли краще зняти зимові речі з антресолі: свекрусі важко було діставати, Марк обіцяв приїхати.

На прощання вона поклала біля дзеркала ключ від дачі.

— Поки нехай у тебе буде. Так мені самій спокійніше.

Люда прибрала його в шухляду.

—

Осінь минула в роботі.

Марк їздив на дачу щовихідних. Не завжди з Людою. Прибирав залишки дернини, лагодив доріжку, яку розхитали, коли возили мішки. За порадою садівника готував пошкоджені ділянки до нового посіву.

Одного разу хотів переставити лавку ближче до стіни, щоб на неї менше потрапляв дощ. Уже взявся за спинку, та зупинився й подзвонив дружині.

Люда сказала, що хоче залишити її під яблунею. Лавка там і залишилася. Такі дрібниці вона помічала. Від них поступово минало відчуття, що варто їй відвернутися — і за неї знову все вирішать.

Навесні трава зійшла нерівно. Подекуди крізь зелень ще проступала гола земля. А біля кілочка із синьою стрічкою з’явився один темно-червоний паросток.

Люда присіла перед ним просто на холодну доріжку.

— Марку, йди сюди.

Він підійшов і завмер поруч.

— Жива?

Люда торкнулася пальцями землі.

— Жива.

Він обійняв її за плечі. Цього разу вона не відсторонилася.

—

Катерина Семенівна приїхала наприкінці травня. Напередодні подзвонила й запитала, чи вони не проти. Із собою привезла невелику торбинку.

Люда мимоволі глянула на неї, і свекруха помітила цей погляд.

— Пиріжки, — сказала вона. — З капустою. Нічого садити не будемо.

За чаєм Катерина Семенівна кілька разів поглядала на кульбабу біля паркану. Один раз навіть почала підводитися, та знову сіла.

— Вирвати хочеш? — спитала Люда.

Свекруха зніяковіло всміхнулася.

— Руки сверблять. Сиджу, а наче щось не зробила.

— Я теж довго звикала.

Вони помовчали.

Під яблунею було тепло. Марк виносив із хати чашки, на підвіконні сохла вимита миска. У саду ще вистачало роботи, але сьогодні вони домовилися нічого не починати.

Катерина Семенівна подивилася на невеликий кущ півонії.

— Цього року, мабуть, не зацвіте.

— Мабуть, — погодилася Люда. — Нехай росте.

Марк поставив на стіл чайник. Люда посунулася на лавці, звільняючи свекрусі місце. Та сіла поруч, поклала натруджені руки на коліна. Потім сама налила собі ще чаю.

Коли вітер хитнув гілки, на стіл упала тоненька суха пелюстка яблуневого цвіту. Катерина Семенівна взяла її двома пальцями, роздивилася й усміхнулася якимось своїм думкам.

Люда вже хотіла запитати, про що вона згадала, але передумала. Долила собі чаю й зручніше сперлася на спинку лавки.

Пиріжки вони доїли аж надвечір.