Повернення через 25 років

Лавка була та сама.

Сергій зрозумів це не одразу. Спершу просто сів, поставив поруч дорожню сумку й хвилин десять дивився, як сонце сповзає за водокачку — червоне, розмазане, зовсім не таке, як у місті між будинками. Потім опустив руку вниз і намацав на чавунній ніжці литу цифру. Рік відливки. Він знав цю цифру напам’ять, бо колись, у темряві, чекаючи першого потяга, водив по ній пальцем, щоб не думати.

Двадцять п’ять років лавка простояла на тому самому місці. Її фарбували разів шість, не менше, — шари облазили один з-під одного, як кора.

Потяг запізнювався на сорок хвилин. Телефон лежав екраном донизу поруч із сумкою. Треба було подзвонити Оксані, вона вже двічі писала. Але Сергій не знав, з якого слова почати, а з неправильного починати не хотів.

Пасажирів було мало. Жінка з двома торбами, чоловік у сірій куртці, ще хтось далеко в кінці перону. Пахло нагрітим за день бетоном і чимось солодкуватим — здається, липою.

* * *

Тоді, у травні, липа цвіла так само.

Він приніс додому папери й розклав їх на кухонному столі, відсунувши миску з молодою редискою. Вступна кампанія, перелік документів, прохідний бал за минулий рік. Він переписав усе від руки в райцентрі, у бібліотеці, бо ксерокопія коштувала гpoшей, а гpoшей у нього не було.

— Це що таке? — батько зайшов з двору, витер руки об штани.

— Це в Київ. Архітектурний. Я про це мрію стільки років, я ж казав.

Батько взяв аркуш двома пальцями, подивився недовго й поклав назад — рівно, акуратно, і від цієї акуратності Сергієві стало холодно.

— Який Київ, Сергію.

— Я склав пробні. У мене математика дев’ять, малювання…

— Який. Київ.

Мати стояла коло печі й терла щось у макітрі. Не обернулася.

— Тату, там бюджет є. Я не проситиму гpoшей.

— Бюджет, — батько сів, і стілець під ним рипнув. — А хто картоплю садитиме? Городу сорок соток. Я вже спину не розгинаю, мати теж не молода. Ти в нас один.

— Я на канікули приїжджатиму.

— На канікули він приїжджатиме. — Батько говорив спокійно, і це було найгірше. — Слухай сюди. Закінчиш школу — підеш до Петровича в бригаду. Через два роки будеш при ділі, при руках. А тих архітекторів у нас на весь район один, і той у райцентрі пічки кладе.

— Він не архітектор. Він муляр.

— От бачиш. І ти будеш.

Сергій дивився на матір. Вона так і не обернулася. Терла в макітрі щось, чого там уже давно не було.

— Мамо.

Плечі здригнулися. Не обернулася.

— Я поїду, — сказав він тихо.

Батько підвівся. Він був невисокий, нижчий за сина вже тоді, але кухня раптом зробилася малою.

— Поїдеш — назад не приходь. Тут тобі не готель.

* * *

Він виходив о пів на другу ночі, коли обоє спали.

Взяв синю спортивну сумку, ту саму, з якою їздив на олімпіаду в район. Поклав дві сорочки, зошит із кресленнями, пенал із олівцями, буханець хліба й папери зі столу. Гpoші — сімдесят грuвень, зібрані за два літа на вишні, — засунув у шкарпетку.

До станції було дев’ять кілометрів. Він ішов узбіччям, і машин не було жодної, тільки раз проїхала вантажівка й освітила його всього на секунду, як прожектором. Він чомусь злякався і зійшов у траву.

Прийшов о четвертій. Сів на цю лавку. Перший потяг був о п’ятій сорок, і за ці півтори години він переконав себе, що правий, разів двадцять і стільки ж разів передумав.

Коли підійшов потяг, він устав і пішов до вагона, не озираючись. У нього дуже боліла щелепа — виявилося, всю ніч стискав зуби.

* * *

Далі було швидко й довго водночас.

Гуртожиток на вісім чоловік. Бюджет — він таки вступив, з другого потоку, витягнув малюванням. Розвантажував фури на овочевій базі, три ночі на тиждень, і на парах засинав з відкритими очима. Креслив на кальці, яку йому віддавав із залишків чоловік із проєктного бюро — просто так, бо шкода було хлопця.

Дзвонив. Перші два роки — з переговорного пункту, потім із таксофона, потім із першого свого телефона.

— Тату, це я.

— Ну.

— Я на другий курс перейшов. У мене…

— Ти городу не бачив цього року? Ти знаєш, що мати три тижні не вставала?

— Тату…

Гудки.

Мати брала слухавку рідше. Говорила пошепки, дуже швидко, наче крала цей час:

— Сину, ти живий? Ну добре, ну добре. Я побігла, він з городу йде.

Він дзвонив дев’ять років. Потім перестав.

За цей час устиг зробити багато такого, про що вдома ніхто не знав. Одружився з Оксаною — вона працювала в тому самому бюро, приносила йому каву й казала, що в нього руки в графіті, як у школяра.

Народилася Ярина. Вони довго й важко збирали на двокімнатну, потім ще довше робили там ремонт, і Сергій сам клав плитку у ванній, бо не довіряв бригадам. Він відкрив маленьке бюро на трьох. Проєктував школи, дитячі садки, реконструкцію сільських будинків культури, яким було по півстоліття, — те, за що ніхто не хапався, бо мороки багато, а гpошей мало.

Ярині виповнилося чотирнадцять, і вона сказала, що буде ветерuнаром. Сергій кивнув і поїхав з нею наступного дня дивитися коледж.

Останні десять років він не знав про батьків нічого. Ані листа, ані звістки. Село стояло десь там, за двісті кілометрів, і він об’їжджав його думкою, як об’їжджають яму на дорозі.

* * *

Замовлення прийшло в березні. Реконструкція школи, назва села знайома до болю.

Сергій прочитав ту назву тричі. Потім устав, підійшов до вікна й довго дивився на паркінг унизу.

— Візьмеш? — спитав партнер.

— Візьму.

Він приїхав у четвер. Село змінилося менше, ніж він боявся: асфальт до клубу таки поклали, поставили нові стовпи, коло крамниці з’явився термінал і банкoмат. Але вигін був той самий, і той самий вигин дороги коло ставка, від якого в нього чомусь стиснуло горло.

Школу він обійшов за годину. Дах треба міняти повністю, вікна — половину, ґанок aварійний. Директорка ходила поруч і говорила, говорила, а він кивав і записував, і думав про інше.

Повз хату він пройшов тричі.

Перший раз — швидко, дивлячись у планшет. Другий — повільніше. На третій зупинився.

Хвіртка була та сама, тільки перефарбована в зелене. Двір заріс споришем. Під грушею стояла лавка, якої раніше не було, — груба, збита з дощок, і повернена не до хати, а до дороги.

* * *

Вона вийшла на стук у шибку.

Маленька. Він пам’ятав її вищою за себе, і мозок відмовлявся сходитися з тим, що бачили очі. Хустка, кофта, руки в землі — саджала щось коло ґанку.

Вона довго вдивлялася. Потім сказала:

— Мені треба окуляри нові виписати. Я вже й нитку в голку не вцілю.

І тільки після цього:

— Сергійку.

Вони сиділи на кухні. Та сама піч, той самий стіл, тільки клейонка інша. Вона поставила перед ним чай і чомусь хліб, хоч він не просив.

— Батько чотири роки як помер, — сказала вона. — Взимку. Ліг увечері й не встав. Швидко все.

Сергій дивився на клейонку.

— Чому ви не сказали?

— А кому казати, сину? Я твого номера не знала. Він твої записки повикидав ще тоді, а нового ти не давав.

Вона сіла навпроти, склала руки на столі. Пальці криві, з вузлами, і Сергій раптом згадав, як ці пальці заплітали йому шнурки.

— Він тебе питав, — сказала вона. — У листоноші. Кожного тижня питав, чи нема чого. Років, мабуть, десять питав. А потім перестав.

— Мамо, я дзвонив. Я дев’ять років дзвонив.

— Знаю.

Вона мовчала довго, і Сергій не квапив.

— Я тоді змовчала, — сказала вона нарешті. — Отоді, на кухні. Ти на мене дивився, а я стояла до вас спиною й терла в макітрі порожнє. Я досі ту макітру бачу, коли не сплю.

— Мамо…

— Не перебивай, бо не докажу. — Вона витерла долоні об фартух, хоч вони були сухі. — Я не за нього прошу. Він своє прожив, хай там і лишається. Я за себе. Ти був дитина, і тебе з дому вигнали, а мати стояла поруч і мовчала. Оце найстрашніше, сину. Прости мені.

Сергій сидів і не міг підняти голову.

— Я думав, ви мене не хотіли, — сказав він нарешті.

— Ой.

Вона встала, вийшла в кімнату, і чути було, як там щось відсовують. Повернулася зі згортком — рулон старих шпалер, перев’язаний мотузкою.

— На. Розгортай.

Він розв’язав. Зі зворотного боку шпалер, олівцем, синьою ручкою, подекуди фломастером, — будинки. Десятки будинків. Двоповерхові, з баштами, з арками, з підписами дитячим почерком: «вхід», «сад», «тут буде фонтан». Дата в куточку: 1994.

— Він хотів спалити, — сказала мати спокійно. — Я не дала. Один раз у житті заперечила.

* * *

Потяг усе ще запізнювався.

Сергій сидів на лавці й тримав телефон у руках. У сумці лежав рулон шпалер — мати сама поклала, силою, сказала: «Тобі потрібніше».

Він домовився з бригадою на понеділок: дах над хатою тече другий рік, а вона мовчала й підставляла таз. Знайшов у райцентрі нотаріyса — документи на будинок після батька так ніхто й не переоформив, треба їхати до ЦНАПу з паспортом і свідоцтвом, і мати боїться цього більше, ніж усього іншого. Обіцяв приїжджати щочетверга, поки триває реконструкція. А триватиме вона щонайменше до листопада.

Він перевернув телефон і набрав.

— Ну нарешті, — сказала Оксана. — Я вже думала…

— Слухай. — Він відкашлявся. — Ви з Яриною в суботу вільні?

Пауза.

— Вільні.

— Тоді збирайтеся. Тільки взуття зручне, там від зупинки пішки. І візьміть щось таке… не знаю. Що беруть, коли до бабусі їдуть.

Оксана мовчала кілька секунд.

— Сергію. Вона що, вибачилася?

— Ага, — сказав він і чомусь засміявся, тихо, самими плечима. — Через двадцять п’ять років. Але вибачилася.

Здалеку показався прожектор. Потяг ішов повільно, ніби роздумував. Сергій підвівся, узяв сумку й востаннє провів долонею по спинці лавки. Дошка була тепла — за день нагрілася.

Двадцять п’ять років тому він сидів тут і думав, що більше сюди не повернеться.

Тепер він мав квиток на четвер…