Рік він шукав собі друга

Коробку поставили просто на мокрий асфальт, біля стовпчика з відбивачем. Хтось нахилився, відігнув кришку, щоб було чим дихати, і швидко пішов назад. Дверцята хляпнули двічі: раз тихо, раз голосно.

Кіт не зрозумів, що це надовго.

Він сидів у коробці й чекав, бо в його житті таке вже було. Його носили в коробці до фахівця, тримали там півгодини, він терпів чужі руки й холодний стіл, а потім його несли назад у тепло. Правило він вивчив: посидь тихо — і тебе заберуть.

Дощ поволі переходив у сніг. Не в той сніг, що красиво лягає на паркан, а в мокрий, важкий, який одразу тане на спині й забирає останнє тепло. Кіт чекав до сутінків. Потім картон розм’як, стінка осіла набік, і чекати стало ніде.

Він рушив уздовж узбіччя, тримаючись білої смуги. Машини проїжджали рідко. Одна вигулькнула з-за повороту надто швидко, водій, певно, ще не перевзувся на зимову гуму, бо його повело на слизькому й він крутнув кермо вправо. Кота обдало брудною водою з-під коліс. Він відскочив у канаву, вгруз лапами в кашу зі снігу й глини і зрозумів дві речі: на дорозі він не виживе, а десь ліворуч, за полем, пахне димом.

Дим — це піч. Піч — це люди. До людей він і пішов.

* * *

У Віктора того ранку нило коліно. Воно завжди нило перед негодою, точніше за будь-який прогноз.

— Уночі приморозило, — сказала Тетяна від плити, не обертаючись. — Калина вже прихоплена. Тепер вона солодка, а не гірка.

— Хай висить.

— Хай висить. А потім у січні згадаєш, що ні чаю з калиною, ні пиріжків. Візьми відро й сходи до посадки, там її повно.

Віктор зітхнув так, щоб вона почула.

— Тетяно, там сніг мокрий. Стежку розвезло.

— А ти чоботи взуй, не в капцях же підеш.

Він засміявся. Він завжди сміявся, коли вона відповідала швидше, ніж він устигав придумати наступну відмовку. За вікном на його сміх одразу відгукнувся Граф — гавкнув двічі, коротко, на всяк випадок.

— І цього свого забери, — додала Тетяна. — Бо він знову курей ганяв. Люська червона вже другий день не несеться.

— Він не ганяє. Він знайомиться.

— Отакої. Знайомиться. Он із сусідським Ромком він теж торік знайомився, а Ромко потім тиждень під ґанком сидів.

* * *

Граф з’явився у дворі рівно рік тому, теж у листопаді, і теж не з тих причин, з яких у селі беруть собаку.

Віктор тоді йшов від зупинки і почув біля посадки такий звук, ніби хтось накривав долонею писк. Розгріб бур’ян, а там цуценя. Мокре, з обвислим животом, з очима, які вже нічого не просили. Поруч ані сліду, ані матері. Тільки траса за двісті метрів і слід від шин на узбіччі, де хтось зупинявся.

Додому він приніс його за пазухою.

Тетяна тоді сказала все, що думала, за півтори хвилини, а потім пішла гріти молоко. Так у них завжди і виходило: спершу вона казала, потім робила навпаки.

Але полюбити цуценя вона так і не полюбила. Годувати — годувала. Витирати лапи — витирала. А от щоб узяти на руки або поговорити з ним, як говорять із собакою, — ніколи. Віктор питав чому. Вона знизувала плечима: не люблю, і все.

Граф виріс великим, рудувато-чорним, із хвостом бубликом і абсолютно безнадійним характером. Він не вмів охороняти. Він умів тільки шукати друзів.

Спершу він узявся за курей. Підходив бочком, лягав на землю, клав морду на лапи й дивився. Кури розбігалися. Він біг за ними — не щоб упіймати, а щоб пояснити. Кури від того розбігалися ще швидше. Це тривало щоранку, і щоранку Тетяна виходила на ґанок із віником.

Коли з курми не склалося, Граф пішов до сусідів. Потім до сусідів через дорогу. Потім до тих, що біля магазину. Віктор двічі ходив вибачатися і врешті все літо латав дірки в паркані — ті самі дірки, які збирався залатати ще позаторік, разом із ремонтом хати й новими вікнами, до яких руки так і не дійшли.

Тримати Графа на ланцюгу не вийшло. Він не рвався, не гавкав. Він просто сідав і починав скиглити так тихо й безнадійно, що Віктор витримав рівно два вечори.

У ліс вони ходили разом. Віктор спершу думав, що з пса вийде помічник, але швидко зрозумів: помічника не буде. У лісі Граф теж шукав друзів. Ганявся за білками, біг за зайцем не для того, щоб догнати, а щоб порівнятися й побігти поруч. Заєць чомусь цього не цінував.

А влітку сталася історія, яку Віктор потім переказував разів двадцять і щоразу трохи по-різному.

Граф знайшов у молодому дубняку смугасте кабанчикове поросятко. Знайшов і зрадів так, що аж підстрибував: нарешті хтось малий і теж без зграї. Поросятко стало боком, наїжачилося й удавало, ніби нікого не боїться, хоч його дрібно трусило.

А потім кущі за спиною тріснули.

Віктор потім казав, що ніколи в житті не бігав так швидко — ні в школі на стометрівці, ні тоді, коли за ним гнався сусідський бугай. Вони з Графом випередили один одного разів по три. Відро з полуницями, за якими вони, власне, і йшли, залишилося десь у дубняку назавжди. У ліс після того не потикалися тижнів зо два.

— Заведу тебе колись назад у ту посадку, — казала Тетяна, коли Граф укотре загнав курей під літню кухню.

Віктор мовчав і всміхався у вуса. Він знав ціну цим словам.

* * *

До посадки він дійшов десь за півгодини. Сніг там лежав плямами, під ногами хлюпало, гілля стояло чорне й мокре. Калина була саме така, як обіцяла Тетяна: важкі грона, темно-червоні, майже прозорі від морозу.

Граф крутився поруч, забігав уперед, повертався. А потім раптом став.

Став так, як не ставав ніколи: витягнувся, підняв одне вухо і перестав дихати. Віктор опустив відро.

— Ну що там у тебе?

Граф зірвався з місця, побіг до старої груші на краю посадки й почав розгрібати лапами мокрий сніг під корінням. Розгрібав і гавкав — не сердито, а якось високо, схвильовано, як гавкав тільки на курей.

Віктор підійшов, нахилився — і побачив у ямці під коренем сіру смугасту спину.

Кіт лежав, підібгавши під себе лапи, і не тікав. У нього просто не було на це сил. Він підняв голову, зашипів на Графа — коротко, самими губами, без звуку, — і знову опустив морду на лапи.

Віктор довго стояв над ним мовчки.

— Ну от, — сказав нарешті. — Знайшов ти собі друга.

Граф застукотів хвостом по мокрому снігу так, що бризки полетіли на всі боки.

Віктор присів. На шиї в кота був нашийник — синій, дитячий, затягнутий надто туго, вже врізався в шерсть. Значить, був дім. Значить, хтось цього кота колись вибирав, ніс додому, застібав на ньому цей нашийник, може, навіть замовляв на нього мідну бирку з іменем.

А потім вивіз і поставив на асфальт.

— Що ж ви за люди такі, — сказав Віктор уголос, ні до кого.

Він розстебнув фуфайку, підняв кота обома руками — той був легкий, як порожня рукавиця, — і поклав за пазуху. Кіт не пручався. Тільки в грудях у нього швидко-швидко стукало, як у годинника, що поспішає.

Відро так і лишилося порожнім. Віктор зірвав одне гроно калини, сунув у кишеню і пішов додому.

* * *

Тетяна побачила його ще від хвіртки. Точніше, побачила відро.

— Це що? Це все? Я тебе на годину відпустила, а ти мені одне гроно приніс?

— Тетяно.

— Одне гроно! Люди по два відра носять, а мій приніс на два пиріжки.

— Тетяно, — сказав він удруге і почав розстібати фуфайку.

Вона замовкла на півслові.

Кіт лежав у нього на грудях, брудний, мокрий, з обліпленою снігом шерстю, і дивився на неї знизу вгору. Дивився спокійно, без надії, як дивляться ті, хто вже нічого не просить.

Граф протиснувся між ними й теж задер морду.

Тетяна відкрила рота, щоб сказати все, що збиралася. Віктор навіть приготувався слухати. Але вона раптом простягнула руки — швидко, майже вихопила кота в нього з-за пазухи — і притисла до себе.

— Та він же холодний, — сказала вона тихо. — Вікторе, він же весь холодний.

І понесла в хату.

* * *

До вечора кіт спав на старій вовняній хустці біля обігрівача. Тетяна тричі ходила перевіряти, чи він дихає. На четвертий раз просто сіла поруч на підлогу і сиділа так довго, поклавши руку йому на бік.

Віктор мовчки різав нашийник кухонними ножицями. Синій, дитячий, з протертою до білого пряжкою.

— У мене була кішка, — сказала раптом Тетяна. — Давно. Мені було дванадцять.

— Знаю.

— Вона пішла в листопаді. Просто вийшла і не повернулася. Я потім дві зими ставила на ґанок миску. Мати казала — прибери, а я ставила.

— Знаю, Таню. Ти мені разів десять розповідала.

— Не десять.

— Дванадцять.

Вона нічого не відповіла. Тільки поправила хустку під котом, щоб не тягло від дверей.

У понеділок повезли його до ветклінікu в райцентр. Фахівець оглянув, помацав ребра, подивився зуби і сказав, що кіт молодий, десь два роки, страшенно виснажений, але живий і здоровий. Ще сказав, що з таким шлунком тиждень треба годувати потроху і часто. Тетяна записала все на папірці, хоча запам’ятала і так.

Ім’я вона придумала дорогою назад.

— Тишко, — сказала вона. — Бо тихий. Ані звуку за всю дорогу.

Граф до нового мешканця підходив тиждень. Спершу лягав за три метри й дивився. Потім за два. Потім Тишко сам зійшов з хустки, підійшов до собаки, обнюхав вухо і потерся об нього лобом.

Граф після цього не спав півночі від щастя. Бігав по хаті, штовхав кота мордою, приносив йому свою миску. Тишко терпів.

Тепер вони сплять разом біля печі, а Тетяна вечорами тримає кота на колінах і скаржиться Вікторові, що він важкий і що вона через нього не може встати за чаєм.

Курей Граф більше не ганяє. Йому тепер нецікаво.

А Віктор навесні зробив у паркані лаз — акуратний, з дощечкою зверху, щоб не затікало. Рік латав дірки, а потім узяв і прорізав свою власну.

Щоб було куди виходити тому, хто раптом захоче повернутися.