Мурчик. Кв. 43

О пів на десяту вечора Олег стояв на колінах посеред власної вітальні й витирав з нового ламінату темно-червону калюжу.

Компот. Вишневий, мамин, із тієї трилітрової банки, яку він беріг три тижні й відкоркував сьогодні — сам собі за нагороду. Банка тепер лежала на боці біля ніжки столика, а компот повільно повз до плінтуса, який учора ввечері приклеїли останнім.

З-під нижньої полички на нього дивилися два жовті ока.

— Ти взагалі розумієш, скільки коштує цей ламінат? — спитав Олег у темряви під полицею.

Темрява не відповіла. Тільки коротко зашипіла — так, ніби на всяк випадок.

* * *

А починався вечір гарно.

Ремонт вони тягли з березня. Спочатку кухня, потім коридор, потім вітальня — і кожен етап розтягувався вдвічі проти обіцяного, бо то плитка не та приїхала, то майстер зник на два тижні, то виявилося, що під шпалерами стіна така, що її дешевше знести. Леся терпіла. Вона взагалі багато чого терпіла: і мішки з сумішшю в коридорі, і те, що півроку вони вечеряли на табуретках, і пил, який осідав навіть у шафі з рушниками.

А потім її відправили у відрядження до Львова. На місяць. І Олег зрозумів, що це його шанс.

Він доробив усе сам. Домалював, докрутив, доклеїв. Викликав хлопців із натяжними стелями, вимив вікна, викинув із балкона все, що лежало там з часів, коли вони тільки заїхали. Купив нове крісло — не шкіряне, звісно, але міцне, з високою спинкою. Телевізор, який давно висів у нього в закладках. Штори кольору кави з молоком, за які продавчиня сказала «ой, ви не пошкодуєте».

Завтра в Лесі день народження. Завтра ввечері вона приїде поїздом, відчинить двері — і побачить не будівельний майданчик, а дім.

Олег сів у нове крісло, витягнув ноги й уперше за пів року відчув, що йому нікуди не треба поспішати. За вікном ішов той жовтневий дощ, що не має ні початку, ні кінця. Батареї щойно дали, вікна запітніли по кутках. Пахло свіжою фарбою і трохи — деревом.

Він налив компоту в гранчак, підняв його й сказав уголос:

— Ну, Олеже. З перемогою тебе.

Телефон задзвонив, коли він зробив рівно два ковтки.

На екрані світилося: «Костя».

Костя — двоюрідний. Син тітки Валі. Вони бачилися разів зо два на рік, здебільшого на поминках чи на чиємусь ювілеї, і кожна така зустріч закінчувалася тим, що Костя просив грoшей «до п’ятниці». П’ятниці ці кудись зникали разом із боpгами.

Олег подивився на екран три довгі секунди й відповів. Не тому, що хотів. Просто мама його так виховала: якщо родич дзвонить о десятій вечора — це може бути щось серйозне.

— Олег, виручай, — випалив Костя замість «привіт».

— Скільки?

— Та не грoші. Слухай, ти вдома?

— Вдома. Костю, кажи вже, бо я сьогодні добрий, а це ненадовго.

— Треба одну ніч перебути. Одну.

Олег поставив гранчак на столик.

— Кому?

— Мурчику.

— Це хто?

— Ну кіт. Мамин кіт. Ти ж знаєш.

Олег не знав. Точніше, десь на самому дні пам’яті ворухнулося: тітка Валя, її двокімнатна, вишиті серветки на телевізорі і щось руде, що спало на кріслі й ніколи не злазило, скільки б гостей не прийшло.

— А чого одну ніч?

— Ну я тут… — Костя явно підбирав слова. — Коротше, у дівчини алеpгія. Жахлива. Вона аж задихається. А мені ніде його подіти, розумієш?

— У притулок віддай.

— Не беруть. Я дзвонив у три. Скрізь повно, кажуть, привозьте в грудні. Олег, ну одна ніч. Завтра зранку я його заберу.

Олег глянув на нову штору. На нове крісло. На ламінат, по якому ще ніхто не ходив у вуличному взутті.

— Костю, у мене завтра Леся приїздить. У неї день народження. Мені зараз кіт — як велосипед у ліфті.

— Зранку заберу. Слово даю.

Ось на цьому слові всередині щось тихо кольнуло. Костине слово було приблизно таке саме надійне, як прогноз погоди на два тижні наперед. Але Олег уже втомився сперечатися.

— Добре. Вези.

У слухавці пішли гудки — так швидко, що він навіть не встиг сказати «тільки лоток не забудь».

* * *

У двері постукали через три хвилини. Три. Олег навіть компот допити не встиг.

На порозі стояв Костя — у куртці, з якої стікала вода, і тримав перед собою переноску, накриту зверху шматком тканини. Усміхався так широко, ніби виграв щось у лотерею.

— О, привіт. Ну ти й ремонт зробив, я аж не впізнав під’їзд.

— Під’їзд не я робив.

— Та я образно. Тримай.

Переноска перекочувала з рук у руки. Була вона важча, ніж Олег очікував.

— Він їв сьогодні, — швидко сказав Костя. — Так що не годуй. А завтра купиш там щось, ну, консерву якусь.

— Ти ж сказав, зранку забереш.

— Ну так. Заберу. Просто якщо раптом трохи затримаюся.

Він уже задкував до сходів.

— Костю. А лоток?

— Що?

— Лоток. Туалет. Він же кудись має ходити.

Костя махнув рукою десь у бік поверху нижче:

— Та він розумний, розбереться. Все, я побіг, дякую, ти мене врятував.

І побіг. Кроки по сходах були якісь надто легкі. Так не тікають від дощу — так тікають, коли з плечей щойно зняли те, що давно натирало.

Олег зачинив двері, поставив переноску на підлогу в коридорі й сів навпроти неї на тумбочку. Під тканиною було тихо.

— Ну що, Мурчику, — сказав він. — Одна ніч.

І стягнув тканину.

* * *

Кіт був рудий. Не золотистий, не персиковий — саме рудий, як стара мідь, зі світлішими смугами на боках і білою «шкарпеткою» на передній лапі. Одне вухо мало на краю зазубрину. Він лежав, підібгавши під себе хвіст, і дивився на Олега так, як дивиться людина, яку вже втретє за тиждень кудись везуть і жодного разу не питають, чи вона хоче.

Секунди дві вони роздивлялися одне одного.

А потім кіт просто вийшов. Переноска була без дверцят — колись вони, певно, були, але тепер від них лишилися дві пластикові петельки. Ось чому Костя накрив її ганчіркою.

Мурчик перетнув коридор низько, притиснувши вуха, і зник у вітальні. Через півсекунди звідти долинуло те, від чого в Олега похололо в грудях: дзвін скла і глухий стук.

Далі було п’ятнадцять хвилин, які він потім згадував із соромом.

Він гнав кота по кімнаті. Кіт тікав. Разом вони зірвали нову штору з двох гачків, перевернули вазу з хризантемами, купленими для Лесі, і трохи не поклали телевізор — Олег устиг притримати його стегном і потім пів години перевіряв кріплення.

Коли він нарешті зупинився, важко дихаючи, посеред кімнати, кіт сидів під поличкою і не рухався. Не шипів. Просто дивився.

І тоді до Олега дійшло. Кіт не бешкетував. Кіт панікував. Він сів на підлогу, як був, у калюжу компоту, і сказав уже без злості:

— Все. Я тебе не чіпаю. Живи.

* * *

Лотка не було, тому Олег розрізав картонну коробку з-під світильників, порвав туди старі газети й поставив у ванній. Він робив це з відчуттям повної безнадії — і за годину виявив, що кіт скористався коробкою. Акуратно. І навіть спробував загребти.

Це чомусь зачепило найбільше.

Так поводиться не вуличний. Так поводиться той, кого хтось довго й терпляче привчав.

Олег повернувся в коридор і зазирнув у переноску. На дні лежав шматок старої фланелевої ковдри — рожевої, в дрібну клітинку, вигорілої по краях і витертої до основи посередині. Він упізнав її одразу. Така сама ковдра лежала на кріслі в тітки Валі, і вона накривала нею ноги, коли дивилася свої серіали.

А під ковдрою був нашийник. Дешевий, синій, із картонною биркою, замотаною клейкою стрічкою, щоб не розмокла. На бирці — старечим тремтливим почерком, кульковою ручкою: «Мурчик. Кв. 43».

Олег довго сидів на тумбочці з цією биркою в руках.

Тітка Валя поїхала до доньки в Польщу ще влітку. Ірка забрала її до себе — після того, як мати вдруге за рік упала на слизькій плитці біля під’їзду. Олег тоді дзвонив, вітав, казав «ну і слушно, чого вам тут самій». Про кота ніхто не згадував. Ніхто ніколи не згадує про кота.

Виходить, чотири місяці Мурчик прожив у Кості. З людиною, яка не пам’ятає, чи він сьогодні їв. Олег набрав двоюрідного брата. Гудки. Ще раз. Гудки. Третій раз — «абонент недоступний».

* * *

Спати він ліг близько першої.

Двері в спальню лишив прочиненими — сам не знав навіщо. І десь між сном і не-сном почув, як у щілині зупинилися лапи. Кіт не зайшов. Просто сів на порозі, спиною до кімнати, мордою в коридор — і сидів там довго, дивлячись у бік вхідних дверей.

Він чекав. Кожного разу, коли на сходах грюкали двері, вуха повертались туди.

Олег лежав, дивився в темну стелю й думав про те, що завтра доведеться щось пояснювати Лесі. І що вона все життя казала: жодної живності в квартирі, у неї від шерсті сльозяться очі і взагалі це відповідальність на п’ятнадцять років.

Прокинувся він о 6:30 від гуркоту.

На кухні було так, ніби там щось шукали і не знайшли. Дві тарілки — на друзки. Пакет із пшоном розірваний, крупа по всій підлозі рівним золотистим шаром. А сам Мурчик висів на дверцятах верхньої шафки, зачепившись однією лапою, і тягнувся другою до пачки з цукром.

Вони зустрілися поглядами.

І тут задзвонив телефон.

«Леся».

— Привіт, — сказав Олег голосом людини, яка нічого не приховує.

— Привіт, коханий! Я твоє повідомлення тільки в поїзді прочитала. Ти в мене молодець, я аж не вірю, що ремонт закінчився.

— Ага. Закінчився.

— І ще одне. Мене відпустили на день раніше.

Олег заплющив очі.

— Тобто?

— Тобто я вчора взяла квиток на нічний і зараз стою біля нашого під’їзду. Відчиняй, я змерзла.

* * *

Він ловив кота дев’яносто секунд.

Мурчик не дряпався. Він виривався, крутився, гарчав щось своє — але жодного разу не пустив у хід кігті. Олег притиснув його до грудей, схопив переноску, заштовхав усе це в шафу в спальні й зачинив дверцята рівно тієї миті, коли в замку повернувся ключ.

Леся зайшла з валізою, у мокрій куртці, з мокрим волоссям — і завмерла в коридорі.

— Ой…

Вона повільно пройшла по коридору, торкнулася долонею стіни, зазирнула на кухню, потім у вітальню. Мовчала довго.

— Олеже. Це наша квартира?

— Наша.

— А чому ти в трусах?

— Бо ти на день раніше.

Вона засміялася й обійняла його — мокра, холодна, з дощем у волоссі. А він стояв дерев’яний і думав тільки про те, як там, у шафі, зараз тихо. Підозріло тихо.

— З днем народження, — сказав він.

— Дякую. — Леся відсторонилася й примружилась. — Слухай, а чого ти такий? Ти зараз стоїш так, ніби в тебе там хтось у шафі.

— Та ну.

— Костя мені сказав, що в тебе для мене сюрприз.

— Костя?

— Ага, на вокзалі перетнулися. Він із дівчиною і трьома сумками. Каже, квартиру продав, їде життя з чистого аркуша починати. — Вона знизала плечима. — Ну, може, воно й на краще. І сказав, у Олега для тебе сюрприз, ти зрадієш.

Олег кліпав. Часто.

— Ну то показуй, — сказала Леся й пішла в спальню.

Він обігнав її в дверях і став перед шафою. А з шафи саме в ту секунду почулося шкрябання.

Усмішка сповзла з її обличчя. Голос змінився — став тихим і рівним, і від цього стало страшніше, ніж якби вона закричала.

— Кого ти там ховаєш?

— Лесю, зачекай.

— Відійди.

— Просто послухай…

— Олеже. Відійди.

Вона відсунула його плечем — вона взагалі сильніша, ніж здається, — і смикнула дверцята.

* * *

Мурчик сидів на дні шафи, серед її светрів, притиснувши вуха, і дивився вгору. Одне вухо із зазубриною. Біла шкарпетка на лапі.

Леся не скрикнула. Вона повільно опустилася на підлогу — просто сіла, як була, у мокрій куртці — і сказала кудись у шафу зовсім не своїм голосом:

— Ой, рудий.

І замовкла. Олег стояв над нею і не розумів, що робити далі.

— Я тобі не розповідала, — почала вона, не відриваючи очей від кота. — Там, у Львові, біля гуртожитку жив такий самий. Рудий. Приходив до чорного входу, я йому носила з їдальні. Місяць носила. Він спочатку не давався, а потім почав чекати мене на сходах. Просто сидів і чекав.

Вона витерла обличчя рукавом.

— А в останній день не прийшов. Я стояла з тією котлетою в серветці, поки таксі не приїхало. Я в поїзді ревіла, Олеже. Мені тридцять шість років, я ревіла в поїзді через кота, якого навіть не погладила жодного разу.

Мурчик зробив крок уперед.

Потім ще один.

А потім — уперше за чотири місяці, за всі ці переїзди, переноски й чужі коридори — підійшов до людини сам, ткнувся лобом їй у коліно і вперше в цій квартирі замуркотів. Голосно, з перебоями, як старий холодильник.

— Це Мурчик, — сказав Олег. — Тітки Валин.

І розповів усе. Про дзвінок, про переноску без дверцят, про притулки, де немає місця до грудня, про Костю, який зараз їде починати з чистого аркуша.

Леся слухала й гладила кота між вухами — тим самим рухом, яким його, певно, гладили сім років поспіль у квартирі номер сорок три.

Потім вона встала, пішла в коридор і повернулася з тим шматком фланелевої ковдри в руках.

— Це її?

— Її.

Леся розправила рожеву клітинку, поклала на нове крісло — те саме, з високою спинкою, за яке Олег так довго торгувався — і поплескала долонею.

— Іди сюди.

Мурчик подивився на неї. Потім на крісло. Потім знову на неї.

І пішов.

* * *

Того ж дня вони купили лоток, наповнювач, дві миски й корм, а ще записалися на понеділок у вeтклініку на вулиці поруч — просто щоб фахівець його оглянув і сказав, чи все гаразд із тим вухом.

Костя на дзвінки так і не відповів. Ні того дня, ні через тиждень.

А ввечері Леся сфотографувала кота на кріслі — рудий клубок на рожевій клітинці, хвіст акуратно обгорнутий навколо лап — і Олег відправив те фото в Польщу.

Відповідь прийшла об одинадцятій ночі. Одне речення:

«Він лежить на клітчастому. Значить, удома».

Олег довго дивився на екран, а потім пішов на кухню, де його дружина стояла над золотистим шаром пшона на підлозі й тримала в руках друзки двох тарілок.

— Олеже. Це що?

— Це, Лесю, сюрприз, — сказав він і потягнувся за віником. — Зараз усе приберу.