Я просто чекаю

Третій день поспіль Альма сиділа біля гаражів і чекала на білу машину.

Марки вона не знала, номера не бачила — запам’ятала тільки колір і те, як гримають дверцята. Коли на дорозі за посадкою пригальмовувало щось світле, вона зривалася й бігла, ковзаючи по мокрій глині, а метрів за десять різко зупинялася. Не та. Пахло чужими людьми, чужим бензином. Альма поверталася, лягала на витоптану траву і клала морду на лапи.

Їй було пів року. Вона ще не вміла розуміти, що людей можна більше не чекати.

* * *

Її взяли в лютому, зовсім маленькою, за оголошенням у соцмережах: «Віддамо цуценят у добрі руки». Ілона тоді довго вибирала — щоб вушка кумедно заламувалися, щоб на фото виходила.

— Артеме, ще раз, у мене очі заплющені, — сміялася вона й тримала цуценя на витягнутих руках.

Перші тижні Альма жила як маленька королева. Нашийник зі стразами, миска в горошок, підстилка біля батареї. Ілона показувала її подругам, знімала відео, як вона незграбно з’їжджає з дивана.

А потім цуценя почало рости.

Виявилося, що воно гризе кросівки, робить калюжі в коридорі й вимагає, щоб його виводили о шостій ранку, коли на вулиці ще темно й мжичить.

— Артеме, вона знову калюжу в коридорі зробила.

— То виведи.

— Я вчора виводила. І позавчора. І в суботу. А ти?

— А я о шостій сплю, бо о восьмій на роботі. Ти сама її хотіла.

Розмови ставали коротшими, а миска в горошок дедалі частіше стояла порожня до обіду. У жовтні молода пара знайшла іншу квартиру — ближче до центру, на тисячу дешевшу. Господиня по телефону відразу попередила: тварин не тримати, у неї щойно закінчився ремонт, нова підлога, нові вікна.

— І що ми з нею робитимемо? — Ілона стояла в коридорі з коробкою в руках.

— До моєї матері в село.

— Твоя мати сказала, що в неї вже двоє і третього вона не потягне.

— Тоді в притулок.

— Я дзвонила. Там місць немає до весни, я питала двічі.

Артем помовчав, а потім сказав те, після чого в коридорі стало дуже тихо:

— Ну то відвеземо за місто. Там дачі. Люди підгодовують.

У неділю Альму посадили в машину. Вона страшенно зраділа — машина завжди означала щось цікаве: річку, поле, довгу дорогу з відчиненим вікном. Усю дорогу вона крутилася на задньому сидінні й дихала Ілоні в потилицю.

Зупинилися за мостом, біля садового кооперативу. Артем відчинив дверцята.

— Тут сторож є, — сказав він, не дивлячись на собаку. — Хтось забере.

— Сиди, — сказала Ілона. — Сиди, кому кажу.

Альма сіла. Цю команду вона знала добре і дуже старалася: спина рівна, хвіст притиснутий до мокрої землі, очі на господиню. Зараз похвалять.

Машина здала назад, розвернулася і поїхала.

Альма сиділа ще довго. Вона чекала, коли її похвалять.

* * *

Перший тиждень вона прожила на дачах. Гризла шкірку від сала, яку викинув сторож, спала під верандою, а щоранку виходила на дорогу й дивилася в той бік, куди поїхала машина.

Коли в кооперативі позачиняли останні будинки, вона пішла на запах їжі й дійшла до міста. Так вона опинилася на ринку.

Ринок навчив її всього. Що біля м’ясних рядів краще не крутитися. Що тітка Зіна з рибного може кинути голову скумбрії, а може прогнати мокрою ганчіркою — залежить від того, як ішла торгівля. Що біля пекарні о четвертій виносять учорашнє.

— Ти ж диви, знову прийшла, — бурчала тітка Зіна. — На, тільки не під ноги мені, чуєш?

Альма їла швидко, боком, готова відскочити.

Але вона не переставала виглядати своїх.

Кожну жінку у світлій куртці вона проводжала поглядом. До тих, хто пахнув солодкими парфумами, підбігала й заглядала в обличчя знизу вгору, наче питала: це ти? Одна жінка злякалася й замахнулася сумкою. Друга сказала: «Йди, йди звідси». Третя погладила по голові, і Альма пішла за нею три квартали, аж поки та не зайшла в під’їзд і не зачинила двері.

Якось біля зупинки хлопчик років восьми присів навпочіпки й простягнув їй половину булки.

— Мам, а можна?..

— Сашко, ти здурів? Ми в неї бліх не знаємо скільки. І в нас ремонт, ти забув?

— Ну ма-ам.

— Маршрутка йде, ходімо.

Альма з’їла булку й ще довго дивилася на зупинку.

* * *

Наприкінці листопада прийшли дощі з мокрим снігом. Не мороз — гірше за мороз: вода, яка не висихає, і вітер, який продуває наскрізь.

Шерсть на боках злиплася, ребра проступили так, що їх можна було перелічити. Альма знайшла собі місце за школою номер сім — під бетонною плитою біля колишньої котельні, там, де з труби ще тягнуло теплом. Вона згорталася калачиком, ховала ніс під хвіст і слухала, як над головою по плиті стукає крапля.

Потім вона перестала їсти.

Спочатку не пішла на ринок один день. Потім другий. З’явився кашель, важкий і глухий, від якого все тіло здригалося. Очі почали сльозитися.

Альма більше не бігала до білих машин. Не тому, що зрозуміла. Просто вже не було сил підвестися.

Вона лежала й дивилася, як за парканом діти йдуть до школи, і в цьому не було ні образи, ні надії. Було тихо.

* * *

Валентина Олегівна Гринько вчила молодші класи двадцять дев’ять років.

Її знали в місті всі, кому зараз від десяти до сорока. Вона вимагала, щоб цифри писали з правильним нахилом, ніколи не підвищувала голосу і мала звичку казати: «Я не серджуся. Я просто чекаю».

Жила вона сама в однокімнатній квартирі на першому поверсі, у будинку навпроти магазину. На підвіконні — гортензія в емальованому відрі, на столі — стос зошитів. Донька дзвонила зі Львова щонеділі о сьомій. Другу зиму Валентина Олегівна збиралася поміняти вікно на кухні, бо від рами тягнуло, і другу зиму відкладала: то зошити, то ліки, то онучці на день народження.

Того четверга на великій перерві до неї в клас влетіла Софійка Кравченко.

— Валентино Олегівно! Там за котельнею собака лежить! Вона вже другий день не встає! А Мишко в неї камінець кинув, а вона навіть не подивилася!

— Мишко зараз підійде до мене і пояснить, навіщо він кидав камінець, — спокійно сказала Валентина Олегівна. — А ти покажеш мені після уроків, де.

Після шостого уроку вона в пальті й черевиках на підборах пішла за школу, обходячи калюжі. Софійка бігла попереду.

Собака лежала на боці. Мокра, брудна, з проваленими боками. Валентина Олегівна присіла — просто на бетон, у своєму хорошому пальті, — і подивилася в жовті напівзаплющені очі.

— Ну що ж ти, — сказала вона тихо. — Ну що ж ти тут лежиш.

Собака не загарчала. Вона взагалі майже не відреагувала — тільки хвіст один раз стукнув по плиті. Один раз, ледь-ледь.

— Софійко, біжи додому. І скажи мамі, що я подзвоню ввечері.

— А ви її заберете?

Валентина Олегівна не відповіла. Вона вже діставала телефон.

* * *

Таксист довго роздивлявся згорток на її руках.

— Тільки на плед покладіть. У мене салон світлий.

— Плед у мене свій, — відповіла вчителька.

У ветеринарній клініці біля автовокзалу була черга: жінка з котом у переносці й дідусь із папугою. Всі мовчки посунулися.

Молодий фахівець, Ігор Валерійович, оглядав собаку хвилин десять.

— Виснаження. Переохолодження. Плюс запальний процес, дихання чуєте? Скільки вона на вулиці?

— Не знаю. Я її сьогодні знайшла.

— Пів року їй, може, трохи більше. Зуби молоді. — Він випростався. — Хтось викинув, коли підросла. Класика, ми таких по три на тиждень бачимо восени.

Валентина Олегівна поправила окуляри.

— Витягнете?

— Витягнемо. Але це не на один день і це, скажу відразу, не безкоштовно.

— Я вчителька, — сказала вона так, ніби це все пояснювало. — Рахуйте.

Розрахувалася вона тими грішмu, що лежали на нове вікно. Дорогою додому подумала, що вікно почекає ще одну зиму, а собака — ні.

* * *

Перші дні Альма лежала під столом і не виходила.

Валентина Олегівна перенесла обігрівач ближче до стіни, підстелила складену вдвоє ковдру й поставила миску так, щоб до неї було два кроки. Собака не їла. Дивилася на миску, на людину, знову на миску — і не рухалася.

— Не хочеш — не їж, — казала вчителька, витираючи руки об фартух. — Я поставлю, а ти сама вирішиш. Я не серджуся. Я просто чекаю.

На другий вечір миска спорожніла, поки Валентина Олегівна перевіряла зошити. Вона зробила вигляд, що не помітила.

Альма боялася багатьох речей. Різкого шурхоту пакета. Того, як клацає замок. Чоловічого голосу з телевізора. Одного разу під вікнами грюкнули дверцятами машини — і вона забилася під диван так, що дістати її вдалося тільки о другій ночі, з ковбасою і довгими вмовляннями.

А на четверту ніч пішов дощ. Він стукав по підвіконню тим самим звуком, що й по бетонній плиті за котельнею.

Валентина Олегівна прокинулася від того, що на край дивана лягло щось важке й тепле.

Альма стояла поруч у темряві й дихала їй у долоню.

— Отакої, — сказала вчителька в стелю. — Ну то лізь уже, чого стоїш.

* * *

Ім’я вибирав 3-Б.

Пропозицій було двадцять сім, включно з «Пиріжок» і «Зефірка». Перемогла Софійка Кравченко.

— Альма! У моєї прабабусі така собака була, вона мені розказувала!

— Хай буде Альма, — погодилася Валентина Олегівна. — Гарне ім’я. Коротке, зручно гукати.

До Нового року в неї вже лисніла шерсть на боках. У лютому вона вперше загавкала — на голуба, і сама злякалася свого голосу. У березні почала зустрічати вчительку біля під’їзду, за десять хвилин до того, як та завертала з-за рогу: чула кроки.

Сусідки спершу бурчали, що в під’їзді собака. Потім тітка Люба з третього почала виносити їй кістки, а дід Панас із першого сказав, що з такою собакою в дворі спокійніше.

* * *

Тепер щодня о пів на другу Альма лежить біля хвіртки школи номер сім.

Вахтерка її пускає у двір, старшокласники підгодовують печивом, а третьокласники сваряться за право потримати повідець. Мишко, той самий, носить їй у кишені сухий корм — щоправда, весь час забуває і приносить розкришений.

Іноді біля школи паркується біла машина.

Альма підводить голову, дивиться кілька секунд і знову кладе морду на лапи. Вона більше нікого не виглядає в білих машинах.

Вона чекає, коли на ґанку брязнуть ключі й знайомий голос скаже:

— Ну що, пішли додому.