Порожнє місце коло стовпа

Коробка цього року була важча. Чи то яблука вродили густіші, чи то руки стали не ті — Олексій Макарович так і не вирішив, що з двох.

Микола висаджував його на розі, коло кованої огорожі парку, о пів на сьому — далі бусику не проїхати, там уже суцільна лінія припаркованих машин. Макарович знімав із заднього сидіння картонну коробку, два відра й складаний стільчик, і поки він усе те переносив під мур, Микола сидів із заведеним двигуном і бурчав, що пора міняти гуму, бо на лисій по мокрому листі вже страшно.

— Макаровичу, вам підсобити?

— Сиди. Тобі ще на трасу.

Офіційний ринок був за сто метрів, за воротами. Там платиш за місце, там ваги, там навіс. А тут, попід муром, стояв ряд, якого ніби й не існувало: десяток людей зі своїм на картонках і відрах, від тролейбусної зупинки й до пішохідного переходу. Бабця з айстрами. Жінка з насінням у пластикових склянках.

Степан із картоплею просто в мішках, розкритих зверху, як кишені. Раз на місяць по них хтось приїжджав, усі хапали своє й розходилися по дворах на пів години, а потім верталися на ті самі місця.

Макарович розкладався завжди однаково. Коробку — на бордюр, ближче до дерева. Два відра — праворуч, у них дрібніші. Стільчик — спиною до огорожі, щоб не задувало. Картонку писав маркером, притиснувши до коліна: «ЯБЛУКА 25 грн». Літери виходили криві, він щоразу обіцяв собі написати нормально й щоразу писав так само.

Отоді воно й прийшло.

* * *

Спершу він побачив хвіст. Хвіст ворушився в купі мокрого листя коло сусідського мішка й нікому не належав. Потім із листя вилізло все інше: руде, кудлате, з одним прим’ятим вухом і мордою, на якій було написано, що воно тут не вперше.

Собача сіло за два кроки від коробки й подивилося на нього так, ніби вони домовлялися про це ще влітку.

— А ну пішло звідси, — сказав Макарович.

Собача не поворухнулося.

— Кому кажу.

Воно позіхнуло. Довго, з писком, аж клацнули зуби. Потім лягло просто на листя, коло самої коробки, поклало морду на лапи й заплющило очі.

Тварин Макарович не любив. Не те щоб кривдив чи гнав із двору — просто не бачив у них ніякої потреби. Кіт — то шерсть на подушці. Собака — то ланцюг, будка, миска, і хтось усе те має мити. Ганна колись просила: візьмімо цуценя, Льошо, у хаті буде веселіше. Він тоді відповів, що в хаті й так не тихо, бо радіо на кухні не вимикається. Ганни не було вже шостий рік. Радіо на кухні й досі не вимикалося.

— Валю, — покликав він жінку, яка розкладала мед на складаному столику за три кроки. — Це чиє?

Валентина знала тут усіх, включно з голубами на переході.

— Та нічиє. Тижнів зо два крутиться. Люба їй кістку давала, воно й прижилося.

— Так заберіть до себе.

— А чого я? — щиро здивувалася Валентина. — Вона ж до вас лягла, не до мене.

* * *

У суботу собача чекало.

Він ще коробку з бусика не витяг, а воно вже стояло на бордюрі й дивилося на машину. Микола зареготав так, що закашлявся.

— О! Зустрічають вас, Макаровичу. Як начальника.

— Заводь та їдь.

Того дня воно знову лягло коло коробки. Макарович тупнув чоботом — собача підняло голову, подивилося й лягло назад, тільки трохи ближче. Він відсунув коробку. Воно посунулося слідом.

— Ти дурне чи глухе?

Степан покинув свої мішки й підійшов, тримаючи руки в кишенях.

— Макаровичу, а у вас тепер охорона.

— Тю на тебе.

— Ні, серйозно. Тепер яблука ніхто не поцупить. Хіба що вона сама.

— Іди вже до своєї картоплі, поки я тобі не сказав, куди йти.

Степан пішов задоволений. Ряд посміювався — не зло, а так, як тут сміялися з усіх по черзі, бо інакше сім годин на бордюрі не висидиш. Люба з молочного гукнула, що треба ж якось називати. Валентина сказала: Тошка. Чому Тошка — вона й сама не пояснила.

— Це ж хлопчаче ім’я, — буркнув Макарович.

— А вона й характер має хлопчачий. Он гляньте, як сидить. Як господар.

* * *

У середу пішов дощ. Не той, від якого ховаються, а дрібний і настирливий, який сіє півдня й лізе за комір.

Тут ховатися не було де. Макарович накрив коробку шматком плівки, притиснув по кутах камінцями, підняв комір і сів на стільчик, засунувши руки в рукави. Хто розумніший, брав парасольку й тримав її між плечем і вухом. Люди пробігали переходом, дивилися під ноги, і за годину він продав два кілограми.

Тошка лежала під стільчиком, скрутившись у бублик. З плівки їй на спину рівномірно капало. Вона не відсувалася.

Макарович довго дивився на ту мокру спину. Потім, ні на кого не дивлячись, посунув відро на п’ять сантиметрів убік — так, щоб струмок ішов повз.

— Це не тобі, — сказав він уголос. — Це щоб під ноги не текло.

Валентина за своїм столиком нічого не відповіла. Тільки якось дуже уважно почала перекладати банки з медом.

* * *

А потім яблука почали брати.

Він і сам не одразу зрозумів, що змінилося. Просто в четвер коло нього зупинилася жінка з малим років п’яти, і малий закричав на всю вулицю:

— Мамо, собачка!

— Не чіпай, вона брудна.

— Вона не брудна, вона мокра!

Тошка вже сиділа. Хвіст мів по листю, вуха — одне сторч, друге прим’яте — робили морду такою, ніби вона питала дозволу.

— Дідусю, а можна погладити?

Макарович відкрив рота, щоб сказати «вона не моя». І чомусь сказав інше:

— Гладь. Тільки не за вухо, вухо в неї болюче.

Звідки він знав про вухо, він і сам би не пояснив.

Поки малий тягав Тошку за загривок, мати перебирала яблука у відрі. Взяла три кілограми, хоч ішла явно не по яблука.

Далі почалося те, чого Макарович не планував. Люди зупинялися через собаку. Зупинившись, дивилися в коробку. Подивившись, брали кілограм-два, бо яблука таки були добрі, а він за них ніколи не ламав ціну.

— Це ваша? — питали.

— Та так, — казав він. — Прибилася.

Дівчата з aптеки через дорогу взяли по кульку кожна. Водій маршрутки, який щоранку пив каву в кіоску на зупинці, купив цілу коробку — сказав, дружина крутить повидло. Бабця в хустці стояла над Тошкою хвилин десять і розповідала їй, як у неї в дитинстві була така сама, тільки більша. Купила два кілограми. Макарович хотів був сказати, що дрібні у відрі дешевші, але не встиг — бабця вже відраховувала грoші.

До обіду в нього лишилося одне відро. До другої — порожні обидва.

Він сидів на стільчику коло голої картонки з ціною й дивився на виторг, як на чужий. Такого не було з серпня.

* * *

Того дня він зайшов у ворота ринку й купив у м’ясному ряду триста грамів ліверки.

— Це вам чи собаці? — весело спитала продавчиня.

— Це на корм, — відрубав Макарович. — У мене кури.

Кури в нього справді були. Ліверку вони не бачили ніколи.

Він розгорнув папір за деревом, щоб ніхто не дивився. Тошка їла швидко, давлячись, і між ковтками піднімала на нього очі — перевіряла, чи не заберуть. Оте «чи не заберуть» зачепило його найбільше.

— Та їж уже, — сказав він. — Ніхто в тебе не відніме.

Потім він добре пам’ятав, що ліверки взяв триста грамів, а виторгу вистачило і на пачку цвяхів, і на клейку стрічку — вікно в сінях заклеїти, бо дуло так, що по підлозі тягло холодом. Про утеплення тих сіней він думав уже третю осінь.

* * *

У середині жовтня вдарив перший приморозок. Уранці трава коло хвіртки стояла сива, а з рота йшла пара.

Макарович вивантажився на своєму розі, поставив коробку, розігнув спину — і тільки тоді помітив, що коло дерева порожньо.

— Валю. А ця де?

— Хто?

— Ну ця. Руда.

— А, Тошка. Не бачила сьогодні.

Він розставив відра. Написав картонку. Посидів. Продав кілограм якомусь чоловікові, дав здачу — і аж за кілька хвилин зрозумів, що дав на двадцятку більше.

О десятій він не витримав. Попросив Валентину глянути за товаром і пішов уздовж муру — спершу до зупинки, потім через прохідний двір за огорожею, потім до трансформаторної будки, де завжди вітер збиває листя в купу.

Тошка лежала між будкою і бетонною плитою. Дрібно тремтіла й дихала часто, а коли він нахилився, спробувала підвестися й не змогла — тільки вдарила хвостом об плиту, двічі.

— Ну треба ж, — сказав Макарович тихо. — Приїхали.

Він розстібнув куртку, загорнув її в полу й поніс на руках назад через двір. Вона важила менше, ніж повна коробка. Значно менше.

Люба побачила першою і мовчки почала складати його відра. Валентина навіть не спитала нічого — просто перевернула картонку з ціною написом до муру.

— Миколі дзвоніть, — сказала вона. — Хай забирає вас обох.

* * *

У фахівця в райцентрі вони просиділи в коридорі годину. Макарович тримав Тошку на колінах, замотану в куртку, і дивився в стіну, де висіли плакати про догляд за тваринами.

Виявилося, нічого страшного: виснажена, застуджена, збиті лапи. Виписали крапельки, тепло й годувати часто, потроху. Огляд й пакет корму з’їли рівно стільки, скільки він виторгував за середу й четвер разом.

— Це ваша собака? — спитала дівчина-фахівець, заповнюючи картку.

Макарович помовчав.

— Моя, — сказав він. — Пишіть: Тошка.

* * *

У хаті вона перші три дні спала біля обігрівача й не вірила, що це надовго. Ходила за ним із кімнати в кімнату, лягала в дверях, а коли він виходив у двір по дрова — сиділа під дверима й чекала, притулившись боком.

Він постелив їй покривало в кутку. Вранці покривало лежало під ліжком.

— То ти отак вирішила, — сказав Макарович.

Перестелив під ліжко.

Шерсть була всюди. На подушці, на кухонному стільці, у чашці, якщо забути її накрити. Він бурчав, вимітав, знову бурчав. І щоразу, замітаючи, розмовляв уголос — то з нею, то сам із собою, то, як йому здавалося, з Ганною, яка колись просила цуценя, а він тоді сказав, що в хаті й так не тихо.

* * *

До зими вони вже ходили разом.

Виходили о восьмій — до колодязя, потім повз клуб, потім у кінець вулиці, де починається поле. Тошка бігла попереду, поверталася, забігала знов. На снігу її було видно здалеку — руда пляма на білому.

Сусіди спершу дивувалися. Потім звикли й почали вітатися з обома.

— Доброго ранку, Макаровичу. Тошко, привіт.

— Здорові були.

А в березні, коли ряд попід муром знову ожив, Степан зупинився коло його коробки з торішніми яблуками:

— Ну що, охорона ваша як?

Макарович хотів сказати щось звичне — «іди ти в баню» або «яка вона моя». Але подивився туди, де Тошка сиділа на бордюрі рівно, як господиня, і чекала, поки він доторгує.

— Нормально охорона, — сказав він. — Спить багато. Але слухає.

І сів на свій стільчик.